Історії жінок

Ліза розлучилася з чоловіком. Він зрадив їй з найкращою подругою… Ліза вирішила поїхати пожити в село. Там у неї була бабусина хата. До села жінка дісталася надвечір. Ліза швидко знайшла потрібний будинок. На її подив, хата виглядала так, ніби в ній хтось жив! Ліза не могла зрозуміти, як таке можливо?! Незабаром з городу з’явився якийсь незнайомий чоловік… – Доброго вечора, ви когось шукаєте? – спокійно запитав він. – Здрастуйте, я Ліза, правнучка хазяйки цього будинку… – сказала жінка. – А що ви тут робите?! Ліза дивилася на чоловіка, і не розуміла, що відбувається

Ліза скільки себе памʼятала завжди жила в місті, і про сільське життя навіть не думала.

Але після того, як вона застала коханого чоловіка зі своєю найкращою подругою, то вирішила кардинально змінити своє життя.

Ні, вона не була прихильницею довгих з’ясування стосунків і сварок. Вона просто поставила чоловіка перед фактом, що подає на розлучення і на поділ майна.

Чоловік, звичайно ж, був проти розлучення, адже він завжди чудово розумів, що він був просто ніким без зв’язків його тестя.

Але нічого не поробиш – Ліза була непохитна…

Давши чоловікові тижневий термін на те, щоб той зібрав свої речі і забрався з її квартири і з її життя, Ліза зібрала необхідні речі, закупилася продуктами і вирушила в село, де колись жила її прабабуся.

Їй було однаково неприємно від зради чоловіка і кращої подруги, але вона була рада, що дізналася про це саме зараз, коли у них ще не було дітей.

Перед очима змінювалися міські висотки мальовничими пейзажами, а в думках крутилася та сама сцена – сцена, де головними героями були її чоловік із подругою…

Змахнувши долонею сльозинку, Ліза зупинилася на узбіччі.

Ну, за що вони так із нею? Адже вона робила все, щоб Михайло легко зміг влитися в компанію її батька, це ж завдяки їй він займав там хорошу посаду.

А Олена, теж хороша, скільки вона її втішала, коли та переживала розлучення через зраду її чоловіка!

Не думала Ліза, що Олена відплатить їй за це добро отак…

Вона подивилася на небо, ніби хотіла попросити підтримку в матері, якої вже не стало, а потім важко зітхнула.

Начебто вона мала все, про що тільки можна було мріяти – і квартира, і машина, і гроші, а щастя як не було, так і немає.

Не дарма кажуть – багаті теж плачуть. Скільки їй ще доведеться сліз пережити, одному Богові відомо.

Вона вже хотіла завести машину, щоб продовжити свій шлях, як раптом задзвенів її телефон.

– Я слухаю, – сказала Ліза в слухавку.

– Лізо, ти тільки одразу не вимикай телефон, просто вислухай мене. Я вчинила дуже погано… Так, я помилилася, але я й подумати не могла, що зможу закохатися у чоловіка своєї подруги. І ще … Я хочу, щоб ти знала, я вагітна від Михайла…

– Вітаю.

– То ти не сердишся на мене?

– За що? За те, що показала своє справжнє обличчя? Чи за те, що розплющила мені очі, що мій чоловік здатний на таке? Мені абсолютно байдуже, що там між вами, я просто хочу одного, щоб ви обоє зникли з мого життя.

Поговоривши Ліза поклала слухавку і продовжила свій шлях. До села вона дісталася надвечір, і хоча вона тут жодного разу не була, Ліза швидко знайшла потрібний їй будинок.

На її подив, хата виглядала так, ніби в ній хтось живе!

Доглянутий сад, квітник, город, високий паркан, оповитий ліанами та квітами, все це тішило око, але тільки Ліза не могла зрозуміти, як таке можливо, якщо тут давно ніхто не жив?!

Незабаром з городу з’явився якийсь незнайомий чоловік із хлопчиком років шести…

– Доброго вечора, ви когось шукаєте? – спокійно запитав той.

– Здрастуйте, я Ліза, правнучка господині цього будинку… А що ви тут робите?
Ліза дивилася на чоловіка, і не розуміла, що відбувається.

– Так значить ми сусіди! Я Микола, а це мій син Владислав. Ви вибачте нас, що ми тут трохи погосподарювали.

Дивлюсь подвірʼя запущене, то паркан покосився, то двір травою заріс, от я і почав поступово наводити тут лад, ніби відчував, що незабаром сюди приїдуть господарі.

Ви, мабуть, втомилися, а я з вами тут ляси точу. Ви поки що відпочиньте з дороги, а через годину заходьте до нас, повечеряємо разом.

– Добре спасибі. Я обов’язково прийду…

Ліза зайшла в хату, увімкнула світло й озирнулася. Все було так, ніби справжня господиня щойно вийшла з дому.

Через довгу відсутність мешканців все було вкрите товстим шаром пилу. Перетягнувши з машини всі пакети, і валізу, Ліза сіла на ґанку.

Десь неподалік заскрекотів цвіркун, потім ще один, а за мить все навколо було сповнене чарівних звуків природи.

Листя на деревах шелестіло про щось своє, цвіркуни, ніби музиканти з оркестру грали свою неповторну мелодію.

Ліза заслухалася, і навіть не помітила, як до неї підійшов сусідський синочок.

– Тітонька, вставайте. У нас уже все готове до вечері.

– Вибач, малюк, я щось задумалася…

– Я не малюк, я Владик, – з усією серйозністю в голосі відповів їй хлопчик, і Ліза мало не пирснула зі сміху.

– Ну, що ж Владику, ти цукерки любиш?

– Люблю, тільки тато мені їх їсти не дозволяє, поки я суп не поїм.

– Це правильно. Ось, тримай, після вечері чаю поп’ємо.

У будинку Миколи було чисто та затишно. На підвіконні пишно цвіли квіти, на кріслі обшитим темно-коричневим велюром лежав, згорнувшись клубочком, великий рудий кіт, який, побачивши гостю, підвівся і вальяжно підійшов до дівчини, ніби всім виглядом хотів показати, що він справжній джентльмен.

Ліза весь час чекала, коли у вітальню вийде господиня будинку, але, окрім Миколи та Владислава, в будинку нікого не було.

– Давайте сідати за стіл.

– А ваша дружина…

– Надії не стало при пологах…

– Вибачте, я не знала…

– Нічого страшного. Ви надовго до нас?

– Не знаю… Треба повернутися в місто, залагодити деякі формальності. Думаю залишитись тут до кінця літа.

– А чоловік, діти, вони теж приїдуть?

– Дітей у мене немає, а з чоловіком ми розходимося… Можна сказати, я приїхала сюди відійти від проблем.

– Розумію… Тут дуже добре, спокійно, гарно. Я ж коли овдовів, не знав, що робити, а потім зрозумів, що не повинен здаватися.

Надія подарувала мені найдорожче, що в неї було – нашого хлопчика, і я просто повинен був триматися заради нього.

Я продав квартиру у місті, перебрався сюди, завів господарство.

Ось подумую про справжню ферму, тільки треба заздалегідь все прорахувати: знайти постачальників корму, клієнтів на продукцію, та й на організацію всього знадобиться чимала сума грошей.

А ви у місті, чим займаєтесь?

– Я економістка, працюю у компанії батька. Думаю, він мене зрозуміє, якщо я деякий час попрацюю віддалено. Сподіваюся тут інтернет хороший?

– Хороший.

– Дякую вам за вечерю, було дуже смачно. А щодо ферми і справді потрібно все обміркувати, я могла б поговорити з батьком, напевно він міг би вам допомогти.

– Дякую, Лізо, але я звик домагатися всього сам.

Ліза знизала плечима, сам так сам, хоча для себе вирішила, що просто зобов’язана допомогти цій чуйній людині…

…Все літо Ліза прожила в селі, час від часу вона їздила в місто, щоб оформити всі необхідні папери для розлучення, потім виставила свою квартиру на продаж, ніби вона хотіла позбутися всього, що могло їй нагадати про зраду колишнього чоловіка.

Від спільних знайомих вона дізналася, що Михайло розлучився з Оленою, не зупинив його навіть той факт, що вона чекає від нього дитину.

Тепер Олена сумувала, переживаючи, що Михайло знову повернеться до Лізи.

Однак Ліза мала інші плани.

Вона попросила батька вкластися у ферму, яка вже найближчим часом могла б окупитися з лишком, тим більше, що його компанія займалася переробкою та виробництвом молочної продукцією.

– Ти тільки уяви, тату! Тобі не потрібно буде шукати нових постачальників сировини, ти матимеш свого перевіреного постачальника свіжих якісних продуктів.

– Так воно, то так, тільки як я можу бути впевнений у людині, яку я зовсім не знаю?

– Я вас познайомлю, він точно, тобі сподобається.

– А чи не закохалася ти знову, дочко? – хитро посміхнувся чоловік.

– Ні, тату. Просто він людина дуже хороша, хочеться йому допомогти.

Незабаром робота закипіла, а через рік на околиці села виросла велика ферма, з великою кількістю корівок, овечок та курочок, а навколишні поля засіяні злаковими та конюшиною, щоб не було нестачі в кормі.

Робота закипіла, всі мешканці села були вдячні за організацію нових робочих місць, а коли ферма почала приносити перший прибуток, Ліза зітхнула з полегшенням.

Вона знову повернулася до міста, до того життя, до якого звикла. З ранку і до пізнього вечора вона була на роботі, а ввечері поверталася до порожньої квартири, де на неї ніхто не чекав.

Заводити нові знайомства вона не поспішала, надто важко їй далося розлучення, та й серце її давно було зайняте, хоча вона сама боялася собі зізнатися в цьому.

Так, їй подобався Микола, тільки що вона могла вдіяти, якщо він при першій зустрічі їй дав ясно зрозуміти, що він все ще любить свою дружину, і ніколи більше не буде ні на кому одружуватися, тому що не хоче, щоб якась жінка не дай Боже не прийняла добре його сина.

З одного боку він мав рацію, а з іншого… Ліза вже сама не знала, куди цього разу тікати від свого нерозділеного кохання.

Ліза вирішила з’їздити до села, щоб перед від’їздом востаннє побачити Миколу.

Вона давно вже для себе вирішила, що просто має поїхати, поїхати туди, де вона зможе забути про свої почуття і де їй нічого більше не нагадає про Миколу.

Прогулявшись фермою, вона зайшла до Миколи попрощатися.

– Завтра я їду…

– Надовго?

– Поки не знаю…

– Дякую тобі за все.

– Нема за що, це тобі дякую, що доглядав за будинком і взагалі, що підтримував мене. Мені буде тебе не вистачати.

Ліза трималася з останніх сил. Вона підійшла до Миколи, щоб обійняти його на прощання.

Все сталося швидко. Вони раптом поцілувалися… Хвилинна слабкість…

Ліза одразу вибігла з кабінету…

…На березі моря, лежачи на шезлонгу, Ліза часто згадувала останні моменти їхньої зустрічі.

Цікаво, що подумав про неї Микола? Як тепер дивитися йому в очі?

…Відпустка добігала кінця, засмагла і трохи втомлена Ліза блукала білосніжним пляжем.

Цілих два місяці вона не бачилася з Миколою, і не чула його голосу.

Ні, він звичайно їй дзвонив, тільки вона не відповідала йому…

…На вокзалі в залі очікування стояло троє чоловіків. Всі вони нервувалися по своєму, і кожен з них розумів, що від цієї зустрічі залежало їхнє подальше життя.

Нарешті вдалині показалася Ліза, вона котила перед собою валізу і розглядала людей, які стояли на пероні.

Побачивши батька, вона поспішила до нього, але розгледівши поряд з ним Миколу, застигла від несподіванки.

– Тату, дивись Ліза приїхала!

Владик побіг до неї на зустріч і обійняв її:

– Я так скучив за тобою. Ти чому так надовго поїхала? Обіцяй мені, що більше ніколи не поїдеш.

– Обіцяю…

– Лізо, я не вмію гарно говорити… Одним словом… Виходь за мене заміж!

У повітрі запала незручна тиша, батько Лізи застиг в очікуванні, втім, як і Микола і навіть його син Владик.

Ліза не могла повірити, що все це відбувається з нею не уві сні, а наяву.

– То ти згодна, чи ні?

По обличчю Лізи текли сльози щастя. Микола підійшов до Лізи, і обійнявши її, прошепотів:

– Ти подарувала мені щастя та кохання, про які я навіть і не мріяв…

…Щаслива закохана пара випурхнула із зали ЗАГСу. Вони були твердо впевнені, що тепер усі біди залишаться позаду, а попереду лише довге та щасливе життя…

…– Ліза?

– Привіт, Олено.

– Ти вийшла заміж?

– Як бачиш.

– А я ось знову розлучаюся… Цей… Він так і не визнав свою дитину. Як бачиш, я тепер мати-одиначка.

– Кожному своє, хтось губить, а хтось знаходить. Та й не забувай: на чужий коровай очей не поривай. Хороша порада, у житті згодиться…

Вам також має сподобатись...

У Тетяни був чудовий настрій. Сьогодні у неї вдома мало бути перше побачення з Миколою! У двері подзвонили. Микола зайшов без квітів, але з ігристим. Господиня бігала з кухні в кімнату, намагаючись у всьому догодити кавалеру. Вони трохи посиділи. Коли ігристе майже закінчилося, Микола сказав: – Замало буде, піду я ще в магазин сходжу… Він пішов. Магазин був не так вже й далеко. – Щось він затримується, – подумала Тетяна. Вона йому подзвонила, але телефон було вимкнено… Тетяна одяглася, пройшла шлях до магазину й назад. Нема Миколи! І раптом вона зрозуміла несподіване

У Ніни дуже заслабла мати. – Не стане мене скоро, – сказала вона. – Ти залишишся зовсім одна. У моєї подруги син розлучений. Він прийде до нас у суботу на обід. Придивися до нього… Але Ніні чоловік не сподобався. – А кого тобі треба?! – обурилася мати. – Принца?! Матері не стало через рік. Залишилася Ніна одна. Якось вирішила вона перебрати речі матері – що роздати, що викинути. Весь вихідний вона витратила на розбирання шаф. Потім взялася за коробки. В одній із них вона знайшла якийсь конверт. Ніна глянула на нього й очам своїм не повірила

У Рити розлучилися батьки. Невдовзі її мати одружилася вдруге. Тепер вони з новим чоловіком чекали дитину. Перед пологами матері, Рита поїхала в село до бабусі. – Ну що ж, Риточко, – зітхнула Марія Дмитрівна й сіла за стіл на кухні. – Я маю тобі відкрити одну таємницю… – Яку ще таємницю, бабусю?! – насторожилися Рита. – Риточко, я свого сина, а твого батька, не виправдовую, – сказала жінка. – Андрій вчинив не по-чоловічому, залишивши твою маму… – Бабусю, та яка ж там таємниця?! – не витримала Рита. – Ну розкажи ж! Вона дивилася на бабусю й не розуміла, що відбувається

Вікторія вперше приїхала в гості до свого коханого Андрія. Але на зупинці її чомусь ніхто не зустрів. Вікторія зустріла місцевого мешканця Петра. – Ходімо, я вам покажу, де хата покійної бабусі Андрія, – сказав він. Вони дійшли до потрібного будинку, зайшли на подвірʼя. Двері були замкнені на замок. До них через паркан зазирнула сусідка Зіна. – Петре, ти випадково не Андрія шукаєш? – запитала вона. – Ну так, його, – озвався Петро. – А ти не шукай його! – раптом сказала Зіна. – А що ж таке сталося?! – запитав Петро. Вони з Вікторією не розуміли, що відбувається