– Алло, Марія, тут таке діло. Напросилася до мене в гості троюрідна сестра з донькою. Вони сьогодні ввечері приїжджають автобусом з іншого міста. Чи не могла б ти їх у себе залишити? Дмитру не дзвоню, він же все одно з тобою радитиметься, як вирішиш, так і буде. Ручний став зовсім…
Марія оторопіла від нахабства свекрухи.
– Ларисо Іванівно, а чому вони у вас не можуть зупинитися? Це ваші родичі? Я їх в очі ніколи не бачила навіть…
– Ой, та яка різниця, бачила ти їх чи ні, адже родичі, і крапка. Дмитро в дитинстві грав із Полінкою у бабусі, він точно її пам’ятати повинен. Поліна – це дочка Раїси, сестри моєї троюрідної.
– Так, а чому їх не хочете прийняти ви?
– Знаєш, я їх майже не знаю, що вони за люди. Сто років тому бачились. У соцмережі додалася до мене Рая і давай писати, в гості напрошуватися. З чого це раптом? Я переживаю, що вони поцуплять щось…
Марія голосно засміялася, почувши справжню причину.
– Господи, Ларисо Іванівно, ну що ви вигадуєте! З чого раптом їм це робити? Та й що там брати? Кришталеву вазу?
– Смішно тобі? А ти зароби спочатку на квартиру, на вазу! Сидиш на шиї у мого сина і насміхаєшся ще! – ображено вигукнула Лариса Іванівна.
– Я працюю, взагалі-то, і не менше за вашого сина. Знаєте, мені шкода вашу сестру. Не хочу, щоб Раїса зіпсувала думку про сім’ю через вас. У нашій квартирі знайдеться їм місце.
– Ну, ти й хамка, звісно! Ось її номер телефону, рейс автобуса та час прибуття на папірці написано. Зустрінеш їх і розмістиш у себе, а я прикинулася, що занедужала, щоб до мене не приперлися.
Я написала їй, що не зможу зустріти. Декілька днів погостять і поїдуть, сподіваюся. Ось звалилися на мою голову!
Марія вкотре переконалася, яка у неї «цікава» свекруха.
Дмитро, чоловік Марії, зрадів гостям. Він пам’ятав Поліну і тітку Раю, в дитинстві часто зустрічалися у бабусі.
Зустрівши їх, привезли до себе у квартиру.
– Марія, Дмитро, дякую, що вирішили дати нам притулок, але ми зупинимося в готелі. Ми й не планували залишатися у Лариси, зараз є чудові готелі, навіщо обтяжувати когось.
Та й нам буде комфортніше. А ось місто подивитися, пам’ятки, хотілося б з вами чи з Ларисою. Але, вона занедужала, тому якщо не ускладнить, покажіть ви місто.
Марія з радістю виконала прохання. Своє місто вона любила, і могла багато показати і розповісти.
Раїса та Поліна виявилися дуже приємними, товариськими. Вони запросили Марію з Дімою до гарного ресторану на вечерю, на знак подяки.
Під час вечері Раїса вручила подарунки.
– Дорогі мої, щиро дякую вам за гостинність, за привітність. Марія, візьми, будь ласка, від нас ось цей набір, золоті сережки та кулон.
А тобі, Дмитро, ось цей годинник.
Якщо Лариса не захотіла нас бачити, а я ж зрозуміла це, то подарунку їй не буде, вибачте…
Марія з Дімою переглянулись і нічого не відповіли. Їм було соромно за Ларису Іванівну.
Погостювавши кілька днів, Раїса з Поліною поїхали, обіцяючи приїхати ще. Також вони запросили до себе в гості Марію з Дімою.
Вони мали гарний будинок на березі озера, де плавали лебеді. Марія бачила таке лише на картинках. Їй дуже хотілося побачити наживо цю красу.
– Алло, Марія, ну що там? Як ситуація? Як гості? – зателефонувала Лариса Іванівна за кілька днів.
– Гості поїхали, передавали привіт.
– Ти перевірила квартиру, все ціле?
– Звичайно, ціле. А взагалі вони жили в готелі, не захотіли зупинитися у нас. Раїса подарувала мені дуже гарні сережки та кулон, а Дмитру годинник. Вони дуже милі люди, даремно ви нафантазували.
– Ось як… Золоті сережки? Я зараз приїду!
Свекруха швидко примчала, і з порога попросила показати прикраси.
– Мабуть, я все життя про такі сережки мріяла. Знаєш, взагалі-то Рая їх мені готувала, тож ці сережки мої. Яка різниця, бачилися ми чи ні, мої, і все тут!
Марія з подивом подивилася на свекруху.
– Вони зрозуміли, що ви не захотіли побачитись, і були неприємно здивовані. А ще Раїса сказала, що це ви знайшли її в соцмережі і написували, запрошували в гості. А мені зовсім інше ви казали…
– Та звідки я знала, що вона згодиться приїхати? А знайшла я її через одну родичку. Мені сказали, що вона нездужає сильно, дітей немає, от і хотіла дізнатися, хто там спадкоємець буде, у разі чого…
– Ну, зрозуміло, ви у своєму репертуарі, Ларисо Іванівно! Дуже хитра та продумана. Ми з Дімою збираємося відвідати Раїсу, коли підемо у відпустку, у неї гарний будинок на березі озера, лебеді…
– Я з вами поїду! Все-таки ми родичі, а з родичами треба знатися! А ці сережки я забираю, вони мої по праву! Тобі кулончик залишиться, тож скажи дякую.
Марія не стала сваритися і забирати з рук свекрухи коробочку із сережками. Нехай забирає, заради Бога.
– Ні, Ларисо Іванівно, ви з нами не поїдете. А то раптом поцупите там щось, а нам із Дмитром соромно буде!
– Ти як зі свекрухою розмовляєш? Безсовісна ти, Марія! Хіба можна намовляти таке на порядну жінку? Погано тебе батьки виховали!
Ось і довгоочікувана відпустка. Марія вкладала речі в чемодан, завтра рано-вранці вони з Дмитром поїдуть у гості до Раїси, як і домовлялися.
Пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Лариса Іванівна із сумкою.
– Ну, я готова! Коли вирушаємо? – радісно сказала вона.
– І куди ви зібралися, Ларисо Іванівно? – здивовано мовила Марія.
– До Раїси, куди ж ще. Я написала їй в інтернеті, що приїду з вами, вона не проти.
– Вона може й не проти, а ось ми з Дімою проти. Не маємо бажання зіпсувати свій відпочинок.
– То як же я вам його зіпсую? – ображено вигукнула Лариса Іванівна.
– Своєю присутністю та поведінкою. Адже ви не можете спокійно поводитися, завжди сварки, скрізь, де ви з’являєтеся.
– Ну, і не їдь, теж мені фіфа… Ми з Дмитром самі поїдемо, так, синку? – спитала Лариса Іванівна у сина, який вийшов із спальні.
– Ні, мамо, ми з Марією удвох поїдемо, вибач. Ти некрасиво повелася, коли вони приїжджали, соромно за твою поведінку.
– Прям там, соромно! Я ж тоді не знала, що вони за люди! Виявилися пристойними, он золото дарують… Треба спілкуватися нам, рідня все таки…
– Все, мамо, нам відпочивати час, завтра рано вставати, о 5-й ранку вирушаємо на своїй машині. Їдь додому, ми тебе все одно не візьмемо.
– Ну гаразд, так і бути, залишуся вдома. Не затримуйтесь тільки довго там.
Лариса Іванівна пішла. Марія з Дімою видихнули і засміялися. Відпочинок було врятовано. Так вони думали.
Рано-вранці, виходячи з під’їзду, вони побачили Ларису Іванівну, що сиділа на лавці з сумкою.
– Що, думали, позбулися мене? Ні. Розумні які, самі відпочивати, а мама сиди тут у місті… Відкривай машину, синку, я спереду поїду.
Марія з Дімою переглянулись. Ну що ось із нею робити? Не будеш же сваритися.
Усю дорогу Лариса Іванівна спала.
– Ну, привіт, Раїсо! Ти зовсім не змінилася, тільки набрала зайвого і постаріла трохи. І зачіска дивна, – Привітала родичку Лариса Іванівна.
– Доброго дня, Ларисо. І ти не змінилася, все говориш, про що думаєш…
– Ну, показуй своїх лебедів та озеро. Ого, будиночок не бідний у вас. Чоловік твій, царство небесне, Геннадій, постарався. Мабуть, добре йому «конвертики» давали, посада була пристойна.
– Взагалі, то цей будинок я купила, після того, як не стало Гени. Він був людиною порядною, і, як часто це буває, нічого не заробив і не накопичив.
Я продала майно, яке мені у спадок від батьків і тітки залишилося, і купила тут будинок, подалі від міста.
– Раїсо, а я не з порожніми руками. Ось повидло, я закривала, і ковбаска копчена, за акцією купила, дуже вигідно. Давай наріжемо її зараз до обіду, я голодна така… До речі, сережки твої потемніли щось, мабуть золото поганої якості, чи взагалі це не золото…
Раїса похитала головою і не відповіла.
– Запрошую до столу. Я запікала качку з яблуками, салати зробила, пригощайтеся.
За два дні Марія з Дімою самі того не бажаючи, поїхали додому. Лариса Іванівна посварилася з Раїсою. Їй не сподобалася кімната, яку вона виділила для неї. Занадто тісна.
Також їй не сподобалося озеро, надто маленьке.
Раїса довго закривала очі на вибрики Лариси, але потім не витримала.
– Знаєш що, Ларисо, взагалі то я тебе й не запрошувала до себе, ти сама напросилася. І, якщо вже приїхала, то поводься пристойно. А якщо щось не подобається, їдь додому!
Лариса Іванівна від обурення хотіла спочатку зняти сережки з вух і віддати Раїсі, але потім передумала. Подарунок є подарунок.
Їдучи, Лариса прихопила свою банку з повидлом.
Марії з Дімою було дуже соромно, але вони нічого не могли зробити, окрім як виїхати.
– Все, видалила Раїсу із друзів і заблокувала у соцмережі. Знати не хочу її більше! Правильно, що тоді не прийняла її у себе.
До речі, діти, я вирішила поїхати до села до своєї тітки. Вона старенька зовсім, нема кому її доглядати. А я домовилася, що вона підпише дарчу на будинок на мене, і я її доглядатиму. Бачите, яка я продумана та хитра, вчіться…
Лариса Іванівна перебралася до села, а у свою квартиру пустила квартирантів, щоби дохід був. Після того, як тітки не стало, вона вступила в спадок і залишилася жити в селі, і навіть вийшла заміж за місцевого вдівця.
Говорять, що Лариса Іванівна переконала нового чоловіка переписати на неї будинок. А Дмитро з Марією живуть спокійно і радіють, що мама далеко, і в їхнє життя не лізе.
