-Я тут старі речі перебирав, – сказав Михайло Петрович, – І випадково знайшов на горищі листа…
-А я пам’ятаю, як ти часто писав мамі листи. Особливо у свята, – усміхнулася Іра, вдивляючись у нові зморшки батька.
-Так, тільки воно не моє. Адрес якийсь дивний… Село Калинівка. Навіть марка ціла. Але у нас знайомих у цій Калинівці зроду не було!
Михайло Петрович почухав потилицю, намагаючись згадати, звідки в нього лист. Власне тому він і звернувся до дочки за допомогою. І не помилився.
-Тату, пам’ятаєш ти розповідав, що коли я тільки народилася ти влаштувався працювати на пошту? Може звідти, якщо це можливо… Тому що в Калинівці в нас і справді нікого немає, це я точно знаю.
-Хм, – Михайло Петрович дивився в стіну, і через секунду підняв руки над головою. – Ось я не розумний! Точно. Я тоді занедужав, а потім і зовсім поштову сумку загубив. Ще згодом штраф за це отримав.
-Нічого собі. Адже це виходить він листа не отримав? – зацікавилася Іра.
-Хто – він? – Михайло Петрович насупив брови.
-Ну, він – адресат.
-А, то це вона! – усміхнувся Михайло Петрович. – Лист жінці призначався.
Батько з дочкою замовкли. Кожен думав про своє: Михайло Петрович згадував період роботи на пошті, який був одним із найскладніших у його житті, а Іра гадала, що ж написано всередині. Вона навіть спробувала підсвітити конверт ліхтариком, але через цупкий папір букв було не розібрати. І тут Іра перервала тишу:
-Може, варто віднести?
-Та куди тепер? – Михайло Петрович одразу включився у розмову. – Там, напевно, вже нікого немає. Двадцять років минуло, мабуть, усі вже й поїхали давно. Або не стало, як часто буває.
-А раптом? Знаєш, давай спробуємо. Так цікаво виходить. Може ти чиєсь життя зруйнував! – Іра м’яко витягла конверт із рук батька. – Я тебе відвезу. Завтра вранці й поїдемо!
Ранкова Калинівка зустріла їх тишею та спокоєм. Іра з батьком проїхали сорок кілометрів, перш ніж дістатись до потрібного їм села. Ранкова поїздка влітку подарувала обом незабутні відчуття.
Вузькі вулички села були незнайомими, але сучасні таблички допомагали орієнтуватися у лабіринті провулків. Іра, уважно спостерігаючи за назвою вулиць, повільно вела машину. Михайло Петрович, який сидів поруч із дочкою, з цікавістю розглядав місцевість, намагаючись запам’ятати дорогу.
-Ось він, будинок номер тридцять п’ять, – Іра пригальмувала біля акуратного дерев’яного паркану з різьбленою хвірткою.
На їхній стукіт вийшла жінка років шістдесяти, з добрими зморшками біля очей і сивиною, що проступає в темному волоссі. Вона уважно подивилася на гостей, намагаючись зрозуміти, чи знайомі вони їй чи ні.
-Здрастуйте! – голосно сказала Іра. – Ми до вас із дуже дивного приводу. Двадцять років тому один лист призначався вам, але помилково залишився в нашій родині. Нещодавно ми знайшли його і тепер вирішили повернути вам.
Жінка зміряла їх уважним поглядом, де читалася явна недовіра.
-Що за лист? – спитала вона насторожено.
Іра дістала з сумки пожовклий конверт і прочитала:
-На ім’я Марії Іванівни Мельник.
-Так, Мельник Марія Іванівна – це я, – сказала жінка. – Але я не пригадую, що чекала від когось листа. Тим більше, двадцять років тому. Хто відправник?
Вона простягла руку, щоб подивитись на конверт. Її очі швидко пробігли рядками адреси, але ім’я відправника явно було їй незнайоме.
-Заходьте в будинок, – швидко сказала Марія, відступаючи від хвіртки і запрошуючи гостей усередину. – На порозі таких справ не обговорюють.
Михайло Петрович та Іра, переглянувшись, увійшли у двір. Там панували чистота і порядок, наче Марія чекала на гостей все життя.
Вже за десять хвилин гості сиділи за невеликим столом. Марія поставила на стіл чайник та чайні чашки.
-Пригощайтеся, – коротко кинула вона.
Сівши навпроти, Марія розкрила маленький складаний ножик і акуратно підчепила край конверта. Іра запропонувала:
-Може, залишити вас наодинці з листом?
-Вам теж цікаво дізнатися, що в ньому міститься, – посміхнулася Марія. – Та й мені, якщо чесно, не по собі. Не хочу наоодинці читати листа, якого я не чекала.
Михайло Петрович із шумом сьорбнув з чашки гарячий чай. Іра осудливо подивилася на батька, але господиня цього не помітила. Марія дістала листа з конверта, розгорнула листок. Її очі одразу ж забігали туди-сюди. За мить Марія зблідла і обм’якла на стільці, сама вона майже не дихала. Лист опустився в руці на коліна від безсилля.
Іра відразу підскочила, не знаючи, чим допомогти. Вона побоялася піти шукати воду в чужій хаті, але знехтуватла на свій страх і побігла на кухню.
-Зараз, Марія Іванівна. Зачекайте хвилинку. Я за водою! Тату, обмахуй її! – кинула Іра через плече, намагаючись не спотикатися об незнайомі предмети у чужому домі.
У голові крутилося тільки одне: що могло бути написано в цьому листі?
На кухні Іра насилу знайшла склянку і налила води з-під крана. Руки трохи тремтіли, поки вона поверталася до кімнати. Марія все також сиділа. До її обличчя поступово повертався колір.
-Ось, випийте води, – тихо промовила Іра, простягаючи склянку.
-Дякую, – сказала Марія, зробивши ковток. – Ви мені вибачте, що налякала. Я впорядку.
-Та що ви! Це ми вас цим листом довели… – винно сказав Михайло Петрович, продовжуючи обмахувати господиню рушником.
-Ви навіть не знаєте, що зробили, – Марія подивилася на Михайла Петровича.
Іра дивилася на батька, ніби питаючи, що він накоїв. Але той лише знизував плечима – він і сам не розумів, що мала на увазі Марія. Але жінка продовжила:
-Ви змінили все моє життя…
Марія так само пильно дивилася на Михайла Петровича. В її очах читалася ціла гама почуттів – від болю до смиренності.
-Це лист від коханки мого чоловіка … – Почала вона, насилу підбираючи слова. Іра відкрила рота від подиву. – Уявляєте, вони мали роман, про який я навіть не підозрювала.
-Ви про це не здогадувалися? – Запитала Іра.
-Ні. Точніше, не знала, але передбачала. Двадцять років тому ми сильно посварилися з Олегом. Кілька місяців я його уникала, бо відчувала, що він мене обманює. Але час був інший. Ані смартфонів, ані повідомлень. Він стояв під брамою і благав мене поговорити з ним. А потім я дізналася, що маю вже четвертий місяць вагітності. Ну, я й сказала про це Олегу. І тоді його начебто підмінили. З того моменту він жодного разу не дав приводу сумніватися в ньому. А тепер я все зрозуміла.
Голос Марії Іванівни тремтів, але не від сліз, а від усвідомлення того, що одного разу чоловік її зрадив.
-Знаєте, що найприкріше у цій ситуації? – господиня будинку оглянула несподіваних гостей.
– Що я ніколи не зможу подивитись Олегу в його безсоромні очі…
-Чому? – невинно запитала Іра, але батько трохи штовхнув рукою її коліно.
Дівчина відразу замовкла.
-Олега немає з нами вже два роки.
Михайло Петрович та Іра переглянулися. В обох не було слів, щоб підтримати Марію. Та й які слова могли б зараз допомогти?
Жінка почала розповідати про їхнє життя з Олегом. Про те, що вони прожили довге та щасливе життя. І про те, що у них у шлюбі з’явилися дві доньки, які тепер стали мамами. Але тільки подумати! Двадцять років тому одна жінка щиро любила Олега та мріяла створити з ним родину.
Іра у свої двадцять п’ять не могла повірити своїм вухам. Подібні повороти долі вона бачила лише у телепередачах, де вони виглядали як казкові історії.
– Мені зараз здається, що це все відбувається не зі мною, – тихо сказала Марія, дивлячись у вікно на квітучий квітник.
Михайло Петрович обережно витяг листа з рук жінки. Марія не чинила опір. Пожовклий листок здавався майже прозорим від часу. Не дивно, що Іра не спромоглася розрізнити написані літери, коли підсвічувала конверт ліхтариком.
– А що було б, якби ви все-таки дізналися про це раніше? – акуратно спитав він, тримаючи в руках чужого листа.
-Не знаю, – зітхнула Марія. – Напевно, я не змогла б жити з Олегом. І тим більше будувати з ним сім’ю. Не змогла б вдавати щасливу, знаючи, що в нього є інша жінка. Але, з іншого боку, ми прожили справжнє та щире життя. Сварки, радощі, свята. Ми все це пройшли пліч-о-пліч… І, напевно, я вдячна за кожну хвилину, проведену з ним.
Михайло Петрович крадькома глянув на листа, перш ніж покласти на стіл. Він не хотів його читати, але великі літери, обведені олівцем кілька разів, самі впали йому в око:
«Нам судилося бути один з одним. Вибач, Маріє, але тільки зі мною він буде щасливий».
– Виходить, що не судилося, – сказав Михайло Петрович і вловив не розуміючий погляд Марії. А потім повторив: – У листі написано “Нам судилося бути один з одним”. Виходить, не судилося. Лист я так і не доніс, бо тоді занедужав. Значить, доля, або хтось там зверху, зробили все, щоб ви з Олегом змогли прожити щасливе життя. Вибачте, що прочитав, я не спеціально.
-Доля… – повільно промовила Марія, ніби пробуючи це слово на смак. – Можливо ви маєте рацію, Михайле.
Михайло Петрович кивнув, дивлячись на жінку навпроти. В її очах відобразився і біль минулого, і гіркота втрати, і зрада, і дивне полегшення. Наче тепер, коли всі карти були розкриті, вона змогла детальніше розглянути їхнє спільне життя з Олегом. І нехай правда виявилася гіркою, але вона допомогла Марії зрозуміти, що ті роки, які вони прожили разом, були справжніми, щирими, сповненими любові та щастя. А це не зможе зруйнувати жодної таємниці.
Марія встала з-за столу і взяла листа до рук. Її пальці трохи тремтіли, коли вона востаннє пробігла очима по рядках. Потім вона підійшла до печі і відчинила заслінку.
Марія піднесла запальничку до листа. Папір повільно засвітився, і слова коханки Олега звернулися в помаранчеві іскри. Марія дивилася, як руйнуються таємниці минулого, як багаття перетворює зраду на попіл.
“Нехай минуле залишиться в минулому”, – прошепотіла вона, кидаючи листок у холодну піч. І в цей момент їй здалося, що разом із листом відступає тяжкість, що тиснула на її плечі усі ці роки.
Закривши заслінку, Марія обернулася до Михайла з Ірою. Її погляд був спокійним та умиротвореним.
-А хочете, я вам ще трохи розповім про наше життя з Олегом? А ви мені розкажете про себе. Саме познайомимося ближче. У вас є трохи часу?
