Життєві історії

– Марія, завтра моя мама запрошує нас з тобою у гості. Хоче з тобою нарешті познайомитися, – радісно сказав Микола своїй нареченій Марії. – Ні! – раптом вигукнула Марія. – Що «ні»? – не зрозумів Микола. – Ми з тобою розлучаємося! – несподівано заявила дівчина. – Як розлучаємося? Чому? – перепитав Микола. – Ти ще смієш питати про це, після того, що ти зробив! – не витримала Марія. – Та що ж я зробив?! – Микола здивовано дивився на свою наречену, нічого не розуміючи

– Марія, завтра у тебе відбудеться знайомство з моєю мамою, – раптом сказав Микола своїй дівчині дорогою до кінотеатру.

– Що? – Марія здивовано подивилася на нього. – З ким знайомство?

– Я говорю, завтра ми з тобою підемо знайомитися з моєю мамою.

– Навіщо? – захвилювалася дівчина.

– Не знаю, – зітхнув Микола. – Мама сказала, щоб я тебе терміново з нею познайомив. перед від’їздом на дачу. Вона ж у мене все літо там живе. Днями їде. І хоче тебе обов’язково побачити.

– Вона все літо живе на дачі? – із заздрістю вигукнула дівчина. – Як чудово! І де ваша дача? Дуже далеко від міста? Там, мабуть, красиво.

– Гадки не маю. – Микола знизав плечима. – Я там жодного разу не був, і тому нічого про цю дачу не знаю. Мама навіщось купила її два роки тому, коли тата не стало. Тепер розсаду вирощує на кухні і чекає не дочекається, коли ночі будуть теплими.

– Невже ти ніколи не був на вашій дачі? – здивувалася Марія. – І ти влітку їй допомагати не їздиш?

– Звісно ні! Я що якийсь дивний? – усміхнувся Микола.

– Чому це дивний?

– Тому що лише дивні вирощують огірки на своїй грядці, коли їх можна купити у будь-якому магазині.

– Але ж свої огірки набагато смачніші.

– Ну і нехай. Проте так важко працювати, щоб виростити їх не потрібно. Краще я в цей час кіно подивлюся, чи погуляю з тобою.

– А я б із задоволенням з’їздила на нашу стару дачу, і як у дитинстві поповзала б по грядках. – Марія мрійливо зітхнула. – Щоб потім зробити салат зі свіжими огірками… Але батьки десять років тому нашу улюблену дачу продали.

– І молодці, – кивнув схвально Микола. – Отже, вони в тебе просунуті, як і я.

– Ні, – замотала головою Марія. – Вони продали, не тому, що вони просунуті. Нам гроші були потрібні. Ми житлову площу збільшували. Продали стару однокімнатну квартиру і дачу, і на ці гроші купили двокімнатну квартиру. У якій зараз живемо. А так би батьки дачу нізащо не продали б. Вони за нею дуже сумують.

– Не знаю, не знаю, – посміхнувся Микола. – Чого за таким сумувати? Загалом, Марійко, завтра після роботи ми йдемо до мами. Щоб вона заспокоїлася, що ти в мене хороша.

– А що, вона думала, що я погана? – Марія знову з подивом подивилася на Миколу.

– Та ні… – Микола хмикнув. – Просто вона каже: «Ви дружете так давно, чому ж ти свою Марію додому не приводиш?» Але я знаю, що вона турбується зовсім про інше. Вона ж, коли їде на дачу, за мене переживає. Тому й хоче знати, хто за мною весь цей час наглядатиме.

– Наглядатиме?

– Ну, так… Їй постійно хочеться, щоб за мною хтось наглядав.

– Ой, щось я тепер переживати почала знайомитися з твоєю мамою, – зізналася Марія.

– Чому?

– Не знаю. Якось мені незручно.

– В сенсі? Що тобі незручно?

– А те… От скажи, Миколо, що ти їй скажеш про нас із тобою?

– А що їй треба казати? Вона попросила, щоб я тебе з нею просто познайомив. Ось я і знайомитиму. Скажу – мама знайомся, це Марія. І все.

– І все?

– А що ще треба?

– А як кого ти мене представиш?

– Як це як кого? Як свою дівчину.

– Скажеш – це моя дівчина? І все?

– А що ще треба казати, коли знайомиш маму з дівчиною? – Микола не розумів, до чого так наполегливо хилить Марія. – Якщо у неї будуть до тебе питання, вона сама спитає.

– Ну, гаразд… – Марія розчаровано зітхнула. – Може, мені їй якийсь подаруночок зробити?

– Навіщо?

– Щоб їй стало приємно.

– Марія, у мами завтра не день народження. Навіщо їй подарунок?

– Треба. Я подарую їй подарунок на честь нашого знайомства. Скажи, що вона любить?

– В сенсі? – Микола підозріло подивився на Марію. – Що вона любить їсти, чи що?

– До чого тут їжа? Може, у неї є якесь хобі? Вона в тебе нічого не збирає? Чим вона займається у вільний час?

– Я ж говорю, вона весь вільний час на дачі проводить.

– Це влітку вона проводить. А взимку, що вона робить?

– Взимку?.. – Микола задумався, потім знизав плечима. – Гадки не маю. Їжу готує, пере, пилососить.

– А що ти їй даруєш на дні народження?

– Нічого не дарую.

– Навіть квіти не даруєш?

– І квіти не дарую. У мене ж кишенькових грошей завжди обмаль.

– Але ж на квіти мамі можна й зібрати.

– Навіщо, Марія? У неї влітку на дачі квітів повно. Вона мені постійно про це каже, коли дзвонить. Все кличе мене туди, кличе. Смішно. Що я не бачив там? Якісь  квіточки?

– Зрозуміло … – Марія сумно зітхнула.

– Ось і добре. Отже, завтра о шостій годині ми зустрічаємося біля нашого місця?

– Ні! – Раптом сказала Марія.

– Що ні?

– Завтра ми не зустрічаємось, Миколо. І, мабуть, післязавтра також. І після-післязавтра …

– Чому? – насторожився Микола.

– Тому що я забула тобі сказати, що завтра маю термінову справу.

– А післязавтра?

– Я ж сказала, і післязавтра теж не зможу… Я тепер взагалі довго не зможу з тобою зустрічатися.

– Чому? – Микола з подивом дивився на свою дівчину.

– Бо, Миколо, я не зможу і все. Дуже довго пояснювати. І, взагалі, я згадала, що зараз мені потрібно терміново додому.

– Як – додому? А кіно? – вигукнув ображено Микола. – Ми ж із тобою йдемо в кіно!

– Ні. Я не піду. На мене батьки чекають. Іди у кіно один.

– Ти що, Марія? Я сам не піду! Я ж цілий день чекав на зустріч з тобою! Навіть додому після інституту не зайшов.

– Чому? Твоя мама хвилюється.

– Нічого вона не хвилюється. Вона давно звикла, що мене постійно нема вдома.

– Мами до такого звикнути не можуть, Миколо. Моя тобі порада – ти гроші, які на квитки в кіно приготував, витрачати сьогодні на квіти для своєї мами.

– З чого це? – Витяглося обличчя у Миколи.

– Ні з чого. Просто так. Тому що вона твоя мама. Розумієш?

– Не зовсім… – розгублено відповів Микола.

– І це погано, Миколо. Дуже погано. Ти хоч раз подумай на цю тему. Я зараз піду додому, а ти думай, гаразд? Бувай…

Марія помахала Миколі ручкою, розвернулася на сто вісімдесят градусів і швидко пішла до автобусної зупинки.

Вам також має сподобатись...

Світлана повернулася з роботи пізно, потрібно було доробити квартальний звіт. Жінка відкрила двері своїм ключем, роззулася, пройшла на кухню. – Ти що тут в темряві сидиш? – здивувалася Світлана, коли ввімкнула світло і побачила на кухні свого чоловіка. – Тебе чекаю! Ну що, розповідай, де була! – єхидно промовив Віктор. – На роботі була. Я ж тебе попереджала, – спокійно сказала дружина. – Не прикидайся! Я все знаю! – раптом вигукнув Віктор. – Що знаєш? Ти про що? – здивувалася Світлана, нічого не розуміючи

Світлана тільки-но прокинулася, коли пролунав дзвінок у двері. – Світлано, відкривай. Це Марія Василівна, мама Олега. Він попросив мене, щоб я тобі допомогла з приготуванням до весілля, – почула вона голос за дверима. Світлана відкрила двері, запросила майбутню свекруху на кухню, пригостила чаєм. – Може, краще не робити весілля! – раптом сказала Марія Василівна. – Олег і так витратився, коли купив цю квартиру! – Ви краще присядьте. У мене для вас погана новина, – Світлана пройшла в кімнату і повернулася з якоюсь папкою в руках. – Ось, помилуйтеся. Марія Василівна взяла папку, переглянула вміст і застигла від побаченого

Сергій приїхав із заробітків, щоб відвідати доньку. Вона жила з матірʼю і вітчимом. Двері йому відкрила Христинка. – Привіт, доню, – сказав він. – Ти чого така сумна? Чому не в садочку? – Мене не було кому відвести, – сказала дівчинка. Сергій зайшов у коридор і ахнув. В квартирі було неприбрано, на кухні була купа брудного посуду, а вітчим лежав на дивані і дивився телевізор. Такого Сергій вже не стерпів

Марія готувала вечерю, коли пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила свекруха. – Алло, Марія, тут таке діло. Напросилася до мене в гості троюрідна сестра, – одразу почала Лариса Іванівна. – І вам доброго дня! А я тут до чого? – не зрозуміла невістка. – Не могла б ти її у себе прийняти? – пояснила свекруха. – Ларисо Іванівно, а чому ви не хочете її прийняти? Це ж ваші родичі? – Марія оторопіла від нахабства свекрухи. – Я навіть не знаю, як тобі пояснити, – зам’ялася на хвилину Лариса Іванівна, а потім все розповіла невістці. Марія вислухала свекруху і застигла від почутого