– Посидь з Артемчиком, Оленко, мені сьогодні звіт здавати.
Сусідка і найкраща подруга Марійка, разом із сином стояла на порозі квартири Олени.
П’ятирічний Артем шморгнув носом і дістав із кишені хустку.
– Навіщо ти до мене знову слабого малого привела? – розвела руками Олена.
– А зі здоровим не треба сидіти, він же ж в садок ходить.
– Краще б ти мені привела чоловіка, а не сина. Я з ним до скількох років сидітиму?
– Оленко, от якби ти мені привела дитину, хай і школяра, я б не відмовила.
Олена демонстративно закотила очі і впустила хлопчика.
– До п’ятої! Мені треба здати роботу до п’ятої вечора. Чула?! – гукнула Олена на весь під’їзд.
– Так-так, – біжучи вниз сходами, відповіла Марійка.
– Проходь, малюк. Мати тобі пігулки якісь дала з собою?
Артемчик витягнув руку з носовою хусткою. У маленькій руці доросла носова хустка виглядала як цілий рушник.
– Ясно. Іди в кімнату, бери плед, я принесу тобі гарячий чай і малинове варення.
Марії на початку року виповнилося двадцять п’ять. Вона вже три роки, щойно віддала сина в дитячий садок, намагалася знайти нормальну роботу. Але гострий язик Марійки, не давав довго сидіти на одному місці.
Вона звільнялася сама або її наполегливо просили звільнитися. Не могла вона мовчати, якщо бачила несправедливість або що хтось вчиняв неправильно. Тому й у колективі не вживалася.
З Оленою вони здружилися якраз перед народженням Артемчика. Олена купила квартиру у цьому будинку і, швидко зробивши косметичний ремонт, переїхала.
У цих двох одного віку жінок було мало спільного на перший погляд. Цілком різні зовні і за характером. Але загальне було – це відсутність чоловіка в особистому житті.
В Олени, у її двадцять шість, з чоловіками не надто складалося. Не зустрічалися на її шляху такі, яких можна було розглядати як супутників життя. Та й Оленка особливо не прагнула звалювати на себе сімейні справи.
Працювала Олена з дому. Роботу вона любила за те, що не треба їхати вранці в якийсь офіс, а ввечері з нього.
Їй не хотілося дивитися щоразу на годинник, кудись не встигаючи, або нездужаючи, чекати, коли закінчиться робочий день. Така робота давала ілюзію свободи. Але працювати доводилося все рівно.
Олена закип’ятила воду, дістала з холодильника лимон і банку з варенням, поставила все на тацю і понесла в кімнату.
Артемчик сидів на дивані смирно, там, де його посадили. Хлопчик він був тямущий, ніколи не бешкетував, міг сам себе зайняти, тому Олена не відмовляла подрузі і навіть, частково, трохи заздрила – таких дітей можна хоч п’ять народжувати. Де посадив, там і грається.
Кароокий хлопчик поступався зростом більшості своїх одногрупників у дитячому садку, мати стригла його машинкою дуже коротко, тому великі очі ставали величезними і виділялися на обличчі, особливо, коли був слабий.
– Телевізор дивитися не пропоную, у мене багато роботи сьогодні, а от планшет бери. Плед і твоя подушка ти знаєш де. Коробка з твоїми іграшками на тому самому місці.
Хлопчик кивнув головою. Олена теж повторила цей рух і пішла працювати на кухню. Ноутбук зашумів, звично до нього приєднався і стукіт клавіш. Кілька разів зупиняючись на перерву, Олена зазирала в кімнату, перевіряла, як там гість, міряла температуру.
На обід Олена розігріла суп, запропонувала Артему друге, але він відмовився і пішов у кімнату. Коли вона зазирнула до нього за пів години, хлопчик уже спав.
Коротке «бум!», – почулося з кімнати, наче хтось стрибнув. Олена підскочила, зачепила кухоль із залишками чаю і пролила на клавіатуру.
– От же ж, – схопила вона ноутбук, вимкнула його, поставивши дашком на столі, і одразу кинулася в кімнату.
Артемчик сидів на дивані, протираючи очі.
– Планшет упав, – з жалем сказав хлопчик і підняв його.
– Я не хотів, заснув, – одразу почав вибачатися Артемчик.
Він увімкнув його і радісно зітхнув:
– Працює!
З ноутбуком такий фокус не пройшов. Олена його витерла насухо й увімкнула. Не працює. Тут же ж вимкнула і гірко зітхнула.
Знайомий, до якого вона носила свою апаратуру на ремонт, як на зло не відповідав. Олена зайшла з телефону у свій робочий кабінет і доробила роботу там.
Потім вони з Артемчиком приготували вечерю, поїли і почали чекати Марійку. Мати хлопчика явно затримувалася, бо ні о п’ятій годині вечора, ні о шостій, її не було…
Олена не витримала і подзвонила їй.
– Їду, Оленко, їду! Тут затори. Ти зробила роботу, мій малий не заважав?
– Ти ж знаєш, що Артем поводиться добре. А ось я пролила на ноутбук чай і тепер шукаю, хто мені його полагодить. У тебе немає нікого знайомого?
– Зараз запитаю, але не обіцяю.
– Добре, чекаємо! – закінчила розмову Олена і поклала слухавку.
– Не хвилюйся, Артемчику, скоро мама приїде, – заспокоїла вона хлопчика.
Марійка подзвонила у двері біля сьомої години вечора.
Олена відкрила й застигла від побаченого. Перед нею стояла подруга і зовсім незнайомий їй хлопець…
– Артемчику, ходімо додому, – гукнула мати синові прямо зі сходового майданчика. – Дякую, що посиділа з Артемчиком. Дякую. А це Боря. Він до тебе.
Олена подивилася на чоловіка згори донизу, потім знизу догори.
Молодик зніяковів. Одягнений він був просто: джинси, черевики, короткий пуховик.
Давно не стрижений, але чисто поголений Борис одразу сховав за спину пляшку пінного, яку тримав у руках.
– Із цим теж посидіти? Теж слабий? – запитала Олена подругу показуючи поглядом на пінне.
Марійка засміялася, Борис нічого не зрозумів.
– Ні, ти що?! З ним не треба сидіти, він тобі ноутбук подивиться, ти ж сказала зламався.
– А-а-а-а, – тепер уже зніяковіла Олена. – Тоді проходьте. Бувай, Артемчику.
Олена провела чоловіка на кухню і показала рукою на дашок ноутбука, який стояв на столі.
– Ось.
– Ясно, – сказав Борис і почав крутитися на місці, щоб кудись поставити пінне.
– Хочете? – спитав він Оленку.
Вона знизала плечима.
– Я більше люблю ігристе. Але якщо пригощаєте.
Вона посміхнулася.
– Друзі пригостили, а я не люблю, – додав він, коли Олена відкрила пінне, налила в склянку і зробила хороший ковток.
Олена ледь не поперхнулася, намагаючись приховати збентеження.
Борис дістав з кишені набір викруток, розклав на столі і почав крутити ноутбук.
– Все не так і погано. Не безнадійно, сказав би я, – повторив він кілька разів, обертаючись, щоб побачити, що робить Олена в нього за спиною.
Вона відійшла до вікна і стала так, щоб він її бачив.
– От і все, хай просохне хоча б годинку, – він глянув на годинник у телефоні і розвів руками.
– Ви не йдіть, будь ласка, я ж не зберу його назад сама!
– Я можу завтра зайти. Чи терміново потрібний ноутбук?
– Ні, не терміново. Я можу вас вечерею пригостити, доки чекаємо. До речі, Марійка не сказала, скільки ви берете за роботу.
– Я з вас грошей не візьму. Марійка мені якось допомогла, а я от вам. Що таке?
– Так, ні, нічого, звісно. Просто зараз рідко хтось допомагає іншим.
– Це правда. Але ви теж із її сином сидите не за гроші, так само?
– Так. Вона – моя подруга.
– Ось і моя, виходить.
Поки вони розмовляли, Олена розігріла вечерю, поставила на стіл перше, тарілку із хлібом двох видів, гірчицю і тонко нарізані скибочки копченого сала.
Шматок сала Борис узяв одразу з тарілки.
– Сама готую його, смачно? – одразу поцікавилася Олена.
– Дуже. Серйозно – самі? Навчите?
– Можна на “ти”, – посміхнулася вона.
– Добре, – відповів він, куштуючи суп.
Незабаром Олена дала і друге, поставила кипʼятити воду в чайнику. За розмовами минула година і навіть більше. Виявилося, що у Бориса з Оленкою було багато спільного.
Ноутбук Борис зібрав, перевірив, чи працює. Олена аж заплескала в долоні.
– Та ви прямо чарівник!
Борис збентежився. Рідко його хвалили, тим паче сторонні.
На роботі похвали ні від кого не дочекаєшся – це твої обов’язки.
Живе він один уже п’ять років. А тут “дякую”, вечеря, «чарівник”.
Тільки зараз він чітко зрозумів, що все він може сам: і вечерю приготувати, і шкарпетки випрати, а ось цього не може.
Не може одним словом надати собі такої сили, що гори звернути готовий, працювати вдень і вночі. Жіночої підтримки в його житті не вистачало.
– Якщо будуть питання чи ще щось зламається, ти не соромся, дзвони, я тут недалеко живу.
– Так, Борю, добре. А ти не знаєш, часом, як ламінат міняти, одна дошка тріснула? Я робітникові одному написала, але йому ніколи все…
– Не стикався з таким, але думаю, нічого там складного немає. Зараз подивимося, як там ламінат міняють, – взяв він у руки телефон. – Коли підійти?
– Завтра або в неділю, – знизала вона плечима. – Я на вихідні вільна. І взагалі, я вільна.
– Тоді завтра. У мене також нічого не заплановано.
…Наступного понеділка Марійка почала дзвонити в двері рано-вранці. Олена відкрила зовсім заспана й незадоволена.
– Оленко, виручай, забери сьогодні Артемчика з дитячого садка!
– Ні, Марійко, сьогодні не зможу, попроси когось іншого…
– Чому не зможеш? – здивовано запитала подруга.
– Я на побачення запрошена.
– То забери Артемчика і йди!
– З Артемчиком?
– Чому ж? Одна. Артемчик сам удома посидить.
– Ні, Марійко, це відповідальність не можу.
– Стривай, Оленко, яке побачення, з ким?
– З Борисом, – намагаючись розгладити волосся, відповіла Олена.
– Ось тобі й маєш! Він же ж тобі ноутбук приходив тільки відремонтувати!
– І ноутбук, і ламінат, і подобається він мені, Марійко, тож…
– Ясно, – розпливлась в усмішці Марійка. – Мені тепер наймати треба буде няньку, – закивала вона. – Гаразд. Головне, щоб у тебе все було гаразд.
Через два роки, в ресторані, де святкували весілля Олени й Бориса, Марійка підійшла до Олени й сказала:
– Ось бачиш, просила привести тобі чоловіка, я й привела!
Олена посміхнулася.
– Так, Марійко, дякую тобі. Так і є, привела ти мені чоловіка, вийшло чудово.
– Хороша ти, Оленко, добра, а такі жінки мають бути щасливими!
– Марійко, не чіпляйся до нареченої і не проси Артемчика відвести до школи. Ми у весільну подорож на місяць… Ні, на два, поїдемо! – засміявся Борис.
– Я вже зрозуміла, що на вас мені не варто розраховувати, шукатиму, значить, няньку…
