– Ну, де ти був? – Марина стояла біля дверей кухні, її руки тремтіли, але не від хвилювання. Вона була надто зла, щоб стримувати себе. – Третя година ночі, Олеже. Третя! Я що вже не дружина, а просто меблі?
– Знову починаєш… – Олег зняв куртку, не зважаючи на дружину. Голос був стомлений, наче він справді весь цей час провів на роботі. Він пройшов на кухню і важко опустився на стілець. – Ти хоч розумієш, як я працюю?
– Ти думаєш, я не розумна? Думаєш, не розумію, що тут справа зовсім не в роботі? – Марина зробила крок до столу. Її голос став тихішим, але слова звучали так, ніби вона ледве стримується від крику. – Твої “наради”, твої “зустрічі”. І ось це все, – вона тицьнула пальцем у його куртку, з внутрішньої кишені якої стирчала візитка.
– Ти риєшся в моїх речах? – Його голос уперше за вечір став різким.
– А ти залишаєш докази. Ти сам хотів, щоб я це побачила, га? – Вона схопила візитку і кинула її на стіл. – Ось, будь ласка. Магазин жіночого одягу. Що ти там робив, Олеже?
Він мовчав. Подивився на візитку так, ніби вона чужа, яка не має до нього жодного стосунку.
– Не хочеш відповідати? Чудово. Я і так все знаю, – Марина різко відвернулася і поклала руки на стільницю. Її пальці вчепилися за край столу. – Знаєш, що найприкріше? Навіть не те, що ти мені зраджуєш. А те, що ти думаєш, ніби я цього не помічу.
– Перестань, Марино. – голос чоловіка звучав рівно, але в ньому була тінь втоми. – У тебе завжди ті самі претензії. Я працюю, щоб нам з тобою і Поліні вистачало. І щоразу ти влаштовуєш допити.
– Це допит? Ти хочеш сказати, що я все вигадала? Що ти кожного вечора пропадаєш десь, бо любиш свою сім’ю? – Вона обернулася до нього, її очі були сповнені невдоволення. – Знаєш, що найстрашніше? Я навіть не ревную. Мені просто неприємно.
Олег опустив погляд. Він виглядав як людина, яка щойно програла довгу партію в шахи, але все ще намагається зберегти обличчя.
– Ти хочеш знати, хто вона? – Він глянув на дружину, і в його очах не було виклику, лише втома. – Добре. Валентина. Вона працює у магазині одягу.
Марина застигла. Це перше зізнання. Вона чекала на нього, але зараз не знала, що робити з цією правдою.
– Ну, значить, піду до коханки чоловіка забирати, а що робити? – Вона вимовила це з якоюсь легкістю.
– Ти нікуди не підеш, – Олег важко підвівся. – Заспокойся.
– Заспокоїтись? – посміхнулася Марина. – Ти точно цього хочеш? Щоб я спокійно прийняла все це? Щоб мовчала заради Поліни, заради вашого «чистого кохання»?
Тиша. Цей мовчазний Олег – той, хто найбільше злив Марину. Людина, яка не хотіла брати відповідальність ні за що, включаючи свої вчинки.
– Скажи хоч щось, Олеже, – її голос став тихіше. – Визнай бодай зараз, що ти все зруйнував.
– Марино, – він сказав її ім’я так, ніби йому це було важко. – Мені набридло. Це все. Ці вічні звинувачення.
– Тобі набридло? – Вона засміялася коротким, різким сміхом. – А ти не гадав, що мені теж? Що мені набридло слухати обман, вдавати, що все добре?
Він вийшов у коридор і надів куртку.
– Заспокойся, Марино. Ми поговоримо вранці.
– Так? А завтра ти знову пропадеш. Ти думаєш, я це пробачу? Ти гадаєш, що все залишиться, як раніше?
Але двері вже зачинилися за ним.
Марина залишилася сама на кухні. Тиша гула у вухах, і вона раптом зрозуміла, що плаче.
Їй здавалося, що вона готова. Що розрив стане визволенням. Але це було схоже на падіння.
***
Ранок приніс не полегшення, а тяжкість, з яким Марина ледве впоралася. Вона встала раніше ніж зазвичай, зварила каву і переконала себе з’їсти бутерброд. У квартирі було тихо – Олег, схоже, знову пішов рано, щоб уникнути розмови. Або й зовсім не приходив.
Поліна вийшла з кімнати, сонна, з розпатланим волоссям.
– Мамо, чому ви знову сварилися? – спитала вона, сідаючи за стіл.
– Їж, давай. Каша остигає, – ухилилася Марина, намагаючись виглядати спокійною.
– Він на тебе знову насварився? – Поліна спохмурніла. – Він завжди так, коли ти маєш рацію.
Марина глянула на дочку. Їй лише дванадцять, а каже так, ніби розуміє більше, ніж має.
– Не хвилюйся, все буде добре, – сказала вона, погладивши Поліну по голові.
– Ти завжди кажеш так, – буркнула та.
Марина проводила доньку до школи, зачинила двері та дістала телефон. Вона набрала номер Ірини – своєї єдиної подруги, яка завжди казала, що думає.
– Ти ще спиш, чи що? – спитала Марина, почувши позіхання у слухавці.
– Ага. Півдев’ятої ранку тільки, між іншим, – відповіла Іра з легкою усмішкою. – Що сталося?
– Вгадай, – сухо промовила Марина.
– Так, твій Олег. І що цього разу?
Марина коротко переказала вчорашню розмову.
– У магазині одягу? Ха! – засміялася Іра. – То ти що тепер? Збираєшся влаштувати сцену в дусі «Санта-Барбари»?
– Не знаю, – зізналася Марина. – Але хочу її побачити. Хочу зрозуміти, що він у ній знайшов.
– Ти що там надумала? Тобі це навіщо? – Іра на мить замовкла. – Хоча стоп. Знаю, навіщо. Ти хочеш переконатися, що річ не в тобі.
Ці слова потрапили точно в ціль. – І що мені робити? – стомлено спитала Марина.
– Спочатку розберися з ним. Нехай сам розповість, що діється. А потім уже вирішуй, чи потрібна тобі ця дівчинка чи ні.
Марина кивнула, хоч Іра не могла її бачити. Вона розуміла, що Іра має рацію, але злість все одно не давала спокою.
***
Олег повернувся ввечері, ніби нічого не сталося. Увійшов у квартиру, мовчки роздягнувся і попрямував до ванної.
– Поговорити не хочеш? – спитала Марина з кухні.
– Тобі ж все ясно, – відповів він, зупинившись біля дверей.
– Мені ясно тільки одне: ти знову тікаєш від відповідальності. Як завжди.
Олег обернувся, і в його погляді промайнуло роздратування.
– Давай без драми, гаразд? Хочеш знати, що було? Ми просто розмовляли.
– Розмовляли? Про що? Про те, як ти збираєшся кинути сім’ю заради неї? – Марина підвелася і стала навпроти нього.
– Ніхто нікого не кидає, – сухо промовив він. – Це просто… дружба.
– Дружба, так? Ти серйозно? – Вона здавлено засміялася. – Тоді чому ти так боягузливо уникаєш мене? Чому твоя “дружба” руйнує нашу сімʼю?
Олег зам’явся. Його обличчя на мить стало м’якше, але відразу повернулося колишнє вираження холодної байдужості.
– Бо ти не розумієш. Ти постійно тиснеш. Нічого не можна зробити так, щоб тебе влаштувало.
– Це я не розумію? – Марина відчувала, як її охоплює нова хвиля люті. – Ти обманюєш мені, залишаєш дочку без батька і називаєш це “тиском”?
Він стомлено махнув рукою.
– Я втомився від цієї розмови.
– Ні, Олеже, ти втомився від відповідальності. – Вона відвернулася і тихо додала. – А я втомилася бути тобі порожнім місцем.
Він нічого не відповів, просто пішов у ванну.
Марина сіла за стіл, поклавши голову на руки. Все, що вони колись будували, валилося на очах. Але тепер вона відчувала, що тримається за порожнечу.
Її пальці мимоволі потяглися до візитівки, яка все ще лежала на столі. Магазин одягу, подумала вона. Можливо, завтра варто зайти туди і дізнатися, що то за Валентина?
***
Марина довго не могла заснути. Її думки крутилися навколо одного: хто ця дівчина, що їй потрібне і чим вона змогла залучити Олега. На ранок, відчуваючи себе розгубленою, вона все-таки зважилася.
“Подивлюся на неї. Просто подивлюся”, – умовляла вона себе, натягуючи пальто.
—
Магазин виявився невеликим, з яскравими вивісками та знижками – типове місце, куди заходять за дешевими сукнями. Марина увійшла, намагаючись виглядати спокійно. Дзвін дзвіночка над дверима переконав дівчину за касою підняти голову.
– Здрастуйте! Чим можу допомогти? – Валентина посміхалася професійною, але щирою посмішкою.
“Це вона,” – подумала Марина, відчуваючи, як напружується кожна клітина її тіла.
– Доброго дня. Просто хотіла подивитися, – відповіла вона, підходячи ближче.
Валентина виглядала молодшою, ніж Марина чекала. Років двадцять п’ять, акуратне волосся, легкий макіяж, проста біла блузка. Зовсім не схожа на любительку відводити чужих чоловіків.
– А тут у вас затишно, – зауважила Марина, озираючись. Вона намагалася бути спокійною, але голос все одно видавав її напругу.
– Дякую, ми стараємось, – відповіла Валентина. – Допомогти вам щось підібрати?
– Дякую, я поки що сама, – відповіла вона. – Ви давно тут працюєте?
– Вже рік.
– Це довго, – задумливо мовила Марина. – А клієнти у вас, певно, різні?
Валентина засміялася:
– Так, усілякі бувають. Іноді заходять такі, що думаєш, як вони сюди взагалі потрапили.
– Наприклад? – Марина вдала, що їй справді цікаво.
– Ну, бувають чоловіки, котрі обирають подарунки. Видно, що стараються, але явно не для дружин, – відповіла Валентина, не перестаючи посміхатися.
Марина напружилася. Вона відчула, як почала хвилюватися.
– Кумедно. Напевно, із такими складно.
– Іноді так. Але я намагаюся триматися нейтрально. Це їхнє життя, не моє, – Валентина знизала плечима.
– І правильно. Краще не лізти, – тихо сказала Марина.
Валентина раптом подивилася на неї трохи уважніше.
– Ви в порядку?
– Так, звичайно, – швидко відповіла Марина. Вона зрозуміла, що надто явно видала свою напругу. – Просто складний день.
Валентина кивнула, її погляд на мить затримався на Марині.
– Якщо щось потрібне, звертайтеся.
– Дякую.
Марина швидко покинула магазин.
“Вона навіть не знає,” – думала вона, крокуючи тротуаром. – “Не розуміє, що відбувається.”
—
Увечері Марина не стала влаштовувати сцену. Олег повернувся, кинув звичне “втомився, поговоримо завтра” і пішов у спальню.
Вона довго дивилася на його куртку, що лежала на стільці. У цей момент вона раптом відчула не невдоволення, а порожнечу.
Вона знала, що має зважитися. Остаточно. І завтра вона це зробить.
***
Марина сиділа за кухонним столом, перебираючи у голові все, що хотіла сказати Олегу. Вона вирішила, що не сваритиметься. Тепер їй важливіше було не перемогти у суперечці, а розставити все по місцях.
Коли він увійшов до квартири, звично кинувши куртку на вішалку, її голос зупинив його на півдорозі до спальні.
– Олеже, давай поговоримо.
Він зупинився, але неохоче, ніби наперед знав, чим це закінчиться.
– Ну, кажи, якщо хочеш.
Марина довго дивилася на нього. На його втомлену поставу, непрасовану сорочку. Ще недавно вона спробувала б все виправити. Але тепер розуміла, що справа не в одній помилці, а в тому, що він давно перестав бути її партнером.
– Я хочу розлучитися, – сказала вона спокійно.
Олег опустився на стілець. Схоже, він чекав будь-чого, крім цього.
– Ти серйозно? – його голос звучав недовірливо.
– Абсолютно, – твердо відповіла Марина. – Ми знаємо, що це неминуче.
– Стривай, – він насупився, зсунувши брови. – Це через… Валентину?
– Ні, Олеже, – вона втомлено зітхнула. – Це все. Через те, як ми живемо. Через те, що ти перестав мене помічати.
– Ти перебільшуєш, – він спробував пом’якшити голос. – Так, були помилки. Але ж не можна все руйнувати через один епізод.
– Це не один епізод. – Її голос став гучніше, але вона відразу взяла себе в руки. – Це роками накопичувалося. І ти знаєш.
Він відвів погляд, але сперечатися не став.
– Поліна як? – спитав він нарешті.
– З Поліною ти зможеш бачитись, коли захочеш. Але вона також все відчуває.
– І що тепер? Ти просто підеш?
– Я не просто піду. Я почну жити. Без цього обману.>
—
Минуло два тижні. Марина та Поліна переїхали до маленької орендованої квартири. Вона довго сумнівалася, чи варто розповідати дочці правду, але Поліна сама запитала:
– Ви з татом більше не будете разом?
– Не будемо, – відповіла чесно Марина.
Поліна на мить замислилась, а потім кивнула.
– Ну і добре. Він все одно був якийсь чужий.
Ці слова застрягли в пам’яті Марини, хоч вона намагалася їх відпустити.
Олег продовжував жити у їхній старій квартирі. Він дзвонив Поліні, проводив із нею час, коли міг. А ось Валентина зникла з його життя майже відразу після того, як дізналася про його сім’ю та про розлучення. “Я не хотіла бути причиною цього,” – коротко сказала вона перед розставанням.
