Життєві історії

– Ми розлучимося, якщо ти таке зробиш! – вигукнув Павло. – Та будь ласка! – відповіла Катя. Скориставшись відпусткою, вона купила квиток у рідні краї. Не прощаючись і не повідомляючи свого коханого чоловіка, вона вирушила на вокзал. Розмістившись на нижній полиці, Катя зручніше прилаштувала подушку і одягла навушники. Посадка у вагон ішла повним ходом. Прямо за дверями купе застиг стукіт каблуків. – У нас двадцять і двадцять один? – гукнув жіночий голос. – Так! Іди далі! – відповів їй чоловічий баритон. Катя сподівалася, що в її купе підсядуть якомога пізніше. Але тут двері відкрилися і вона спохмурніла від побаченого

Вони розлучилися через дитину. Катя не хотіла народжувати.

– Ми розлучимося, якщо ти таке зробиш, – сказав Павло.

– Та будь ласка!

Скориставшись відпусткою, Катя купила квиток у рідні краї.

Не прощаючись і не повідомляючи свого коханого чоловіка, вона вирушила на вокзал.

З рішенням щодо дитини Катя вирішила почекати – не тому що сумнівалася, а тому… Сама вона не знала чому, причин занадто багато. Вона не хотіла втрачати роботу, де її тільки-но почали цінувати як співробітника, але і Павло був людиною надійною, з ним легко і комфортно… Було досі.

Розмістившись на нижній полиці, Катя зручніше прилаштувала подушку і надягла навушники. Посадка у вагон ішла повним ходом і чути було, як торохтять вузьким коридором коліщатка валіз і протягуються сумки – інші пасажири теж поспішали зайняти свої місця.

Прямо за дверями купе застиг стукіт каблуків:

– У нас двадцять і двадцять один? – гукнув верескливий жіночий голос.

– Так! Іди далі! – відповів їй чоловічий баритон.

Катя сподівалася, що в її купе підсядуть якомога пізніше, хотілося якусь частину шляху провести на самоті. У коридорі тим часом командував дітьми жіночий голос.

– Дівчатка, не відставайте. Марійко, тримай за руку сестру!

Тільки-но Катя встигла засподіватися, що вони підсядуть не до неї (хай хто завгодно, аби не діти, з якими Катя взагалі не вміла спілкуватися і вважала, що вона не любить малечу), як двері її купе відчинилася і жінка, ще не стара, але вже явно бабуся, скомандувала двом дівчаткам-дошкільняткам заходити саме сюди.

Катя спохмурніла від побаченого.

– Здрастуйте! – сказала вона Каті, – попутниками, значить, будемо?

Катя пробурмотіла “добрий день”. Жінка пихкаючи, затягувала валізу і сумку в купе:

– Дівчатка, привітайте з тіткою, – і пояснила Каті: – Мої онучки. Вирішила взяти їх із собою до брата у гості.

Вона швидко розпихала по кутках сумки і посадила дітей на одну нижню полицю. Дівчатка смирно сиділи і хитали ногами в білих гольфиках. Очі так і бігали по всьому купе, затримувалися на Каті та її ноутбуці, перебігали на штори і вигляд за вікном, загалом, поводилися як звичайні виховані діти. Нарешті поруч із ними сіла й бабуся.

– Ну що? Готові до подорожі, мої маленькі?

– Так, бабусю, а коли ми рушимо? – спитала та, що старша.

– Ой, скоріше б уже! – вторила їй молодша і дрібно застрибала на сидіння.

Бабуся глянула на годинник:

– Відправлення за десять хвилин.

– А де ми будемо спати?

– Та ось на полиці де ви сидите і дві верхні ще.

– Я внизу! – сказала старша.

– Ні я!

– Та тихіше ви! – сказала бабуся. – Розберемося. Сидіть спокійно й дивіться у вікно. У вікно я сказала!

Дівчатка поштовхалися між собою, щоб зайняти найзручніше місце для огляду.

– Мене, до речі, Надя звуть, – звернулася жінка до Каті. – Надія Василівна.

– Дуже приємно. Я Катя, – натягнуто посміхнулася й Катя.

– А це внучки мої – Марійка, – поклала вона руку на голову старшої, – і Оксанка. Одній шість, а другій чотири. Ми намагатимемося вам не заважати. Ви куди їдете?

– До кінцевої.

– Треба ж, ми теж! Значить, встигнемо ще познайомиться як слід!

Цього разу Катя посміхнулася зовсім кисло і вклала навушники у вуха, давши зрозуміти, що спілкуватися не хоче. Перспектива провести всю дорогу із двома дітьми її не втішила. Подорож обіцяла бути “веселою”!

– Ого! Потяг рушив! Ми їдемо, бабусю! – застрибала Марійка.

– Не галасуй!

Діти поводилися пристойно і до вечора Катю ніхто особливо не чіпав. Перед тим, як лягати спати, бабуся, пом’явшись, звернулася до неї:

– Мені дуже незручно вас просити, але чи не могли б ви помінятися поличками з моєю старшою? Я просто нижні викупити не встигла. Боюся, що вона може вночі вислизнути звідти…

Цього питання Катя очікувала і знала, що відмовити не зможе. Вона глянула на дітей: дівчатка, вже з розпущеним волоссям і в піжамах, займалися розмальовками. Звичайно, поступатися своїм місцем їй не хотілося, але що якщо дитина дійсно не втримається з висоти? Надія Василівна розцінила її погляд по-своєму:

– Не зможуть вони удвох на одній полиці, штовхатимуться всю ніч, ми це вже проходили. Я вас дуже прошу… Вдень можете бути внизу скільки завгодно, нам би тільки на ніч…

– Ну гаразд. Тобто без проблем. Мені однаково де спати.

У дорозі у Каті було два заняття: вишивання хрестиком і ноутбук. Дівчатка допитливо стежили за рухом її голки, їм дуже хотілося побачити, що ж виходить у Каті.

– А можна ми, будь ласка, поруч посидимо й подивимося? – чемно запитала Марійка.

– Ну, звичайно! Сідайте по обидва боки від мене.

– Ой, це котик! – ахнула Оксанка.

– Не котик, а тигр. Це ж тигр, тітко Катю?

– Правильно.

Каті подобалися ці діти. Бабусю вони у всьому слухалися, тримала вона їх строго. Такі ж ввічливі та виховані, як і старше покоління. Щоправда, діти є діти – активність, веселість та допитливість нікуди з них не поділися.

Катя простягла голку Марійці.

– Хочеш спробувати?

– Хочу, але я не вмію.

– А я тебе навчу! Подивися на тканину. Бачиш, на ній нитки переплітаються квадратиками? Потрібно у кожному квадратику вишити хрестик. Давай спочатку разом – продовжимо оформляти “лапку”.

Обидві дівчинки спробували себе у вишиванні. Виходило у них непогано.

Незабаром і їсти сіли разом, складалися у кого що є. Так і подружилися. Дізналася Катя, що Надія Василівна родом із Полтавщини, та там і живе донині.

У неї є рідний брат – до нього і їде в гості. Внучки – щоліта з бабусею.

На своїй другій полиці Катя любила дивитись фільми. Дівчата кружляли внизу, поглядали на Катю. Старша Марійка, скориставшись тим, що бабуся вийшла, залізла на верхню зазирнути в ноутбук Каті. Тут і бабуся прийшла:

– Марійко! Спускайся негайно!

Катя зняла навушники, дивиться на дівчаток із посмішкою. Вони, бідні, вже не знали, чим зайняти себе.

– А давайте до мене? Хочете мультик? – запропонувала вона.

– Та що ви! Не звертайте на них уваги, хай сидять! – заперечила бабуся. – Ану!

Дівчата смирно сіли і знову захитали ногами від нудьги.

– Я теж люблю мультфільми. “Рапунцель” дивилися?

– Ні!

– Так!

– Лізьте до мене! А ви, Надія Василівно, відпочиньте поки що.

– Ой, ой, унизу краще!

Внизу Катя спорудила справжній будиночок: почепила простирадло, підібгавши його зверху під матрац другої полиці. Вийшло таємниче місце.

Ноутбук вона поставила собі на коліна, з обох боків її знову обліпили дівчата.

Дивились захоплено. Іноді Катя ловила себе на думці, що таким чином вона могла б проводити час і зі своєю дитиною разом із Павликом. Покладе вона руку на живіт – вона ще там. А у телефоні штук двадцять пропущених від Павла.

“Не дзвони! Я сама потім наберу. Їду до батьків.” – написала вона йому коротко.

І Павло перестав дзвонити.

Катя подивилася у вікно, на пейзажі, що пропливали повз. Вона думала про те, що кожна мить життя змінює нас: робить краще чи гірше, дурніше чи мудріше.

– Знаєте, така цікава вийшла у мене поїздка… Начебто і з двома чужими дітьми в одному купе. Здавалося б, що може бути гірше? А мені розлучатися з усіма вами не хочеться. Запам’яталася подорож як щось приємне.

– Все в твоїх руках, – сказала ласкаво Надія Василівна, – скоро тобі нудьгувати не доведеться: дитина, клопіт… Але це щастя – сім’я, чоловік, діти.

Катя поклала руку на живіт. І відповіла:

– Так. Ви маєте рацію. Вибачте, мені потрібно декому терміново подзвонити.

Вона вийшла в тамбур і набрала номер Павла. Чи підніме він слухавку? Вони ніколи не розлучалися так надовго.

– Та невже… – з буркотливим занепокоєнням відповів той.

– Не кажи поки нічого, – занервувала Катя, – просто вислухай. По-перше, вибач. Я винна, знаю. По-друге… я, знаєш, ще до ладу не придумала імені для нашої дитини, але “Сашко” звучить непогано, так?

– Універсальне, – погодився Павло і Катя відчула його усмішку.

– Може, ти приїдеш до мене? Я скучила… Познайомишся з моїми батьками.

– Я, власне, вже в дорозі… – зізнався Павло.

– Як?

– Стою на вокзалі. Вирішив наздогнати тебе й повернути.

Катю охопила радістю.

– Он як!

– Ну, тому що я такий класний і ти не захочеш мене втратити, хе-хе, жартую. Та й взагалі я теж розізлився, а потім подумав: ну не хочеш ти зараз дітей і гаразд. Я все одно на тобі одружуся.

– Ні, я хочу. Я цю дитину вже полюбила.

– Ось бачиш. А я одразу полюбив, як тільки дізнався, що ти вагітна.

– Ми ж будемо щасливі, правда? – запитала вона з надією.

– Правда. Але нам не завадить навчитися бути терпимішими і добрішими один до одного.

– А мене тут дечому навчили в дорозі. У мене була дуже добра супутниця. І онучки у неї – дивовижні. Я тобі потім все розповім…

Вам також має сподобатись...

Володя вийшов з ванної кімнати і здивувався, побачивши в коридорі дружину, біля якої стояла валіза. – Ти кудись зібралася? – запитав чоловік. – Ти зібрався! – безапеляційно заявила Ліля. – Та мені наче нікуди непотрібно! – заперечив чоловік. – Потрібно! А щоб ти не заблукав дорогою, я тебе проведу, – несподівано додала Ліля. – Куди проведеш? – Володя уважно подивився на дружину. – До зайчика! До зайчика, коханий! – раптом сказала Ліля. – До якого зайчика? Ти про що? – Володя здивовано дивився на дружину, не розуміючи, що відбувається

Роман з Микитою одружилися майже одночасно. Брати вирішили відкрити магазин одягу. Батьки ще допомогли. Ніби все йшло добре. Але біда прийшла, звідки не чекали… Бізнес процвітав, та ось тільки разом з грошима в сім’ю прийшов розбрат. Дружини братів хвалилися одна перед одною, красувалися. – А мені чоловік купив золоті сережки і кольє на день народження! – казала дружина Романа. – А мені подарував машину на день народження! Що мені твої сережки, ось машина – оце діло! – хвалилася дружина Микити. – Що-о-о, як таке може бути?! – аж підскочила дружина Романа. І жінка вирішила діяти

– Настя, я тебе запрошою до себе на весілля! – весело сказала Катя, зустрівши свою найкращу подругу. – Невже Андрій зробив тобі пропозицію?! – раділа за Катю Настя. – Так! І вже давно, просто ми вирішили нікому не говорити, поки все не організуємо, – пояснила Катя. – Як же я рада за тебе! Ну хоч в тебе на весіллі зустріну всіх наших, ато ніяк не виберуся додому, – тараторила Настя. Але Настя навіть здогадатися не могла, чим закінчиться весілля її найкращої подруги

Ольга Петрівна гарно вдягнулася і вийшла на вулицю. Вона йшла до своїх квартирантів, забрати квартплату. Жінка дійшла до будинку і, їдучи на п’ятий поверх, думала, чим смачненьким себе порадує, коли отримає гроші. Ольга Петрівна дуже любила червону рибку, морепродукти і могла собі це дозволити. А чому ні?! Вона вже в тому віці, коли невідомо, скільки залишилося і заощаджувати їй нічого… Ольга Петрівна натиснула кнопку дзвінка. У неї був свій ключ від квартири, але навіщо нахабніти, коли квартиранти хороші? На цей раз чекати довелося чомусь довше, аніж зазвичай… Нарешті двері відкрилися і Ольга Петрівна ахнула від несподіванки