Було майже о пів на першу ночі, а Микола так і не помітив, як пролетів час, дивлячись у екран ноутбука.
Той видавав йому все нову і нову інформацію про надприродні явища, якими він захопився не на жарт.
А причиною тому було дивне явище у сусідки в квартирі навпроти.
Вона казала, що вночі хтось приходить до неї кухню і рухає предмети!
Якось вона побачила, що чайник стоїть прямо посередині столу, а не на плиті, де він завжди у неї був.
Іншим разом килимок з під’їзду, що лежав біля дверей, раптом опинявся в коридорі!
А ось сьогодні вранці вона знайшла на підлозі чоловічу чорну шкіряну рукавичку!
– Ну що це за дива, Микольцю? – спитала вона його, зустрівши в під’їзді. – Допоможи мені розібратися!
Сусідка була явно при своєму розумі, але явища були більш аніж дивними.
І Микола просидів майже до півночі, намагаючись розібратися.
Але якщо взяти до уваги всі байки про полтергейст та інше, то виходило, що в сусідській квартирі діє якась потойбічна сила.
Але в це йому не вірилося…
Микола нарешті вимкнув ноутбук, швидко прийняв душ, ліг у своє тепле, затишне ліжко, але тут несподівано пропищав його телефона.
Надійшло повідомлення. Микола неохоче взяв телефон і прочитав:
«Микольцю, мені набридли твої постійні справи. Подзвонити не міг увечері? Може, розлучимося тоді, щоб не морочити один одному голову?»
То була його подруга Оля, якій він забув зателефонувати, щоб уточнити час поїздки на шашлики до її друзів післязавтра в суботу.
Обіцяв і забув із цими пошуками, а вона чекала…
Микола ще раз перечитав повідомлення, борячись із бажанням відповісти коротко «як хочеш». Потім вимкнув його й заснув…
…Наступного дня, тільки прокинувшись, Микола одразу увімкнув телефон і побачив ще кілька повідомлень, на кшталт: «Ти живий взагалі?», «Передзвони.», «На шашлики о 10-й.».
Він швидко відповів: «Олечко, вибач, я дуже зайнятий, п’ятниця, проблеми. Завтра о 10-й я буду в тебе. Цілую, Микола».
Того вечора після роботи він зайшов до сусідки, яка сказала, що минулої ночі нічого не сталося і напівпошепки сказала:
– Господь із ним із чайником і килимком. Всі мені кажуть, що сама розтяпа, поставила не туди або затягла килимок і забула. Але ця рукавичка, Микольцю! Звідки вона взялася?! У мене й чоловіків у домі не буває…
– Не хвилюйтеся, Людмило Павлівно, всьому є пояснення. Згадайте, може хтось заходив до вас напередодні, хоч на хвилиночку? Може, дитячі витівки?
Але вона тільки знизала плечима і похитала головою: ні, мовляв, не пам’ятаю. Вигляд у жінки був зляканий, і йому хотілося допомогти їй.
Микола прийшов додому, подзвонив Олі, вона не відповіла.
Зате відповів його друг Сашко, сказав, що прийде з пінним.
Це було Миколі на руку, оскільки друг любив читати всіляку фантастику.
Але сусідські «аномалії» його не вразили, не той розмах.
– Витівки покійних? Що за нісенітниця? Якщо і є потойбічна сила, то вона набагато серйозніша. А ось ці килимок, рукавичка – це якраз схоже на витівки дітлахів.
Вони проговорили допізна, перед тим як розійтися випили по каві, і Сашко пішов – дружина йому вже подзвонила.
А телефон Миколи мовчав, і він не став особливо напружуватись, вирішивши відпочити перед завтрашньою поїздкою…
…І вранці на нього чекало велике розчарування – погода ніяк не сприяла пікніку і шашликам.
Неприємний дощ так і мрячив, небо затягнуло. Термометр за вікном говорив, що на вулиці холодно.
Їхати на природу категорично не хотілося, але він уявив обличчя Олі у разі відмови, і тоді розставання майже неминуче, а до цього він був зовсім не готовий.
Однак, коли Микола нарешті під’їхав до її будинку, дощ майже припинився, і навіть несміливе сонечко зʼявилося з-за хмар.
«Ну що ж, схоже, доведеться їхати», – приречено подумав Микола і піднявся до квартири Олі, яку вона винаймала, а до нього переїжджати відмовлялася, поки вони не ухвалять остаточного рішення – чи потрібні вони один одному.
Або, якщо читати між рядками, поки він не зробить їй пропозицію.
Оля відкрила двері, і Микола здивовано зайшов у квартиру. Одягнена вона була по-домашньому, шия закутана шарфиком, на ногах товсті вовняні шкарпетки.
– Я занедужала, Микольцю, – хрипким голосом ледь сказала вона. – Вчора з подругами просиділи у кафе, а повертаючись додому, у мене змокли ноги. І парасольки з собою не було. Ось і результат. Температура…
Він дбайливо вклав її в ліжко, а в глибині душі зрадів, що не треба їхати на ці безглузді шашлики в незнайому і галасливу компанію Олі.
Але тут же ж подумав: дівчина занедужала, а він радіє, про свої інтереси тільки дбає.
– Ліки є? – запитав він, виявилося, що ні.
– Останню пігулку випила зранку і все.
Довелося бігти в аптеку.
Як не дивно, там уже була черга. Дощова погода й різке похолодання – от і результат.
Микола став в кінці черги і раптом оторопів від побаченого.
За прилавком через скляне напівкругле віконце він побачив знайоме обличчя…
Це була Галя – дівчина, з якою він зустрічався ще студентом!
Справді, вона тоді в медичному навчалася.
Дивно, він не згадував її кілька років, а останні два дні зустрівся двічі – переглядаючи папери в столі буквально позавчора, випадково знайшов її листівку, привітання з днем народження п’ятирічної давнини.
А сьогодні на тобі, зустрів на власні очі!
Черга просувалася повільно, а в його голові кружляли думки…
Нахлинули не тільки спогади, а й почуття, що вирували в ньому тоді. Це було перше справжнє кохання, а не юнацька закоханість.
Навіть Олю він, якщо й любив, то якось по-іншому, без серця, що тріпоче в шаленому ритмі при зустрічах, без емоцій, що розлітаються на частинки, при поцілунках і вже точно без безсонних ночей, проведених у мріях і фантазіях.
Все це було тільки з Галею і більше ніколи не повторювалося. Але їм довелося розлучитися…
Її мама, яка виховувала Галю одна, вийшла заміж, і вони всією родиною поїхали кудись у інше місце, де в того чоловіка був будинок і робота.
Дівчина обіцяла написати, але так жодного листа він від неї і не отримав.
І що йому тепер робити? Нагадати про себе? Навіщо?
Черга трохи просунулася, Микола був уже четвертим. Він намагався вловити її погляд, але Галя не дивилася нікуди, тільки прямо на покупця.
Але тут він раптом побачив у неї на пальці обручку, якось інтуїтивно розвернувся і вийшов на вулицю.
Не був він готовий до цієї зустрічі, та й до чого вона?
Запитав у перехожого про іншу аптеку, там і купив усе, що потрібно. Повернувшись до Олі, він застав дівчину в дуже плачевному стані.
Від температури її щоки сильно порожевіли, очі блищали, і вона здалася йому такою гарненькою, трохи нещасною, особливо коли з очей скотилося кілька сльозинок.
Це вона шкодувала про зіпсований вихідний, що вони не змогли поїхати на природу. У її сльозах було щось зворушливе, хоч він і не любив жіночих сліз. Жінки зазвичай користувалися ними, побачивши як чоловіки одразу здаються і йдуть у них на повідку. Але Оля була цієї хвилини така щира і зворушлива, що він узяв її на руки і знову відніс у ліжко.
Потім приготував чай з медом, розмішав порошок, і приніс усе це. Вона випила, подякувала, а очі вже затуманилися. Оля кліпала віями, борячись зі своїм сонним станом, про щось питала Миколу.
Але він сів поруч, накрив її ковдрою, обійняв і прошепотів:
– Я тебе дуже люблю. А тепер спи. Прокинешся, я піцу замовлю.
Вихідні він провів у Олі, що й було зрозуміло. Наступного дня температури в неї вже не було, нежить вщух, горло майже не турбувало.
– До лікаря йти не хочу, – сказала вона. – У мене є два вихідні, відлежуся вдома. Побудеш зі мною ці дні?
– Звісно, – відповів Микола, а сам згадав про сусідку: як у неї там справи?
Але зараз було не до її проблем. Треба допомогти Олі з одужанням і відповісти на її найголовніше питання, яке можна було побачити в її великих очах – чи потрібні вони один одному, а якщо бути до кінця точним – чи має він намір одружитися з нею?
І щоночі, засинаючи на дивані, Микола розмірковував над цим.
Напевно, якби він випадково не зустрів Галю, то відповідь знайшлася б швидше.
А так його затягувало в якісь хащі роздумів: люблю – не люблю. І він сам собі відповідав: люблю, звісно.
Але чи не розчарується Оля, якщо їхнє життя після весілля перетвориться на звичайну рутину?
Адже до щастя швидко звикають.
– Та треба мені ця Галя?! – подумав Микола. – Чим Оля гірша?
І не відповівши на це запитання, він заснув.
Завтра зранку треба заїхати додому, переодягнутися, а потім на роботу…
…Прокинувшись у понеділок, Оля відчула себе набагато краще, вони разом поснідали, і Микола помчав, пообіцявши повернутися ввечері і нагадавши, щоб вона продовжувала приймати пігулки.
Оля пообіцяла, поцілувала його на прощання, і вони розлучилися.
Ліфт у його під’їзді вкотре не працював, він піднімався пішки і раптом почув якісь голоси на сходовому майданчику:
– Рукавичку підкинули, тепер давай їй чорну кішку вночі у квартиру запустимо! Уявляєш, як бабця здивується?!
Микола повільно піднявся ще на один поверх і тут же ж побачив двох хлопців із портфелями, один із їхнього під’їзду, а другий із сусіднього.
Вони примовкли, привіталися, але він швидко взяв сусідського хлопця за руку і сказав:
– Ану, розказуйте, що ви тут виробляєте в Людмили Павлівни?
Другий, як і передбачалося, кинувся вниз сходами, а цей злякано дивився на Миколу.
– Або ти розповідаєш, або йдемо до твоїх батьків, – сказав чоловік.
І той розповів, що в його мами зберігається запасний ключ Людмили Павлівни, про всяк випадок. Ось вони з другом і вигадали цей «полтергейст», надивившись «Мис ливців за привидами». Зустрічаються тишком-нишком, заходять до неї в квартиру і влаштовують маленькі «пустощі». Сусідка потім приходить до його мами, ділиться з нею, а вони сміються.
– Рукавичку цю ми ні в кого не забрали, знайшли на вулиці, – додав хлопець наприкінці.
– Ну ось що, друже, – серйозно сказав Микола. – Зараз ти йдеш до школи, а о п’ятій годині разом ідемо до Людмили Павлівни, і ти їй усе розповідаєш. А щоб на тебе вдома не сварилися за твої витівки, я вмовлю її не казати батькам. Відмовишся, я сам їм розповім. Зрозумів?
Хлопчик закивав і сказав, що чекатиме на нього.
Микола пішов з роботи раніше, зустрівся з хлопцем як і домовлялися. Незабаром вони сиділи у жінки на кухні, і хлопчик сповідався перед сусідкою.
Не плакав, був серйозний.
Пояснював це тим, що начиталися вони з другом усіляких оповідань-страшилок, мультиків надивилися і вирішили спробувати.
– Ви пробачте нам, тітко Людо. Ось чесне слово, більше ніколи не будемо.
– От же ж, – відповіла жінка. – У літньої людини може серце прихопити, не подумали? А батьки як же ж, невже жодного разу не помітили, як ви з дому йдете ночами?
– Мої ні, я ж швидко, туди й назад. А в Івана мама тільки вона іноді в нічну зміну працює, ось тоді ми і приходили до вас. Вибачте нас, ми справді, більше не будемо. Батькам не розкажете?
Тут підключився Микола, запевнив, що це під його відповідальність і добра жінка пообіцяла мовчати. А коли хлопець пішов, Микола сказав:
– Давайте я вам ланцюжок поставлю на двері, – і Людмила Павлівна не знала, як йому дякувати.
Микола швидко збігав у магазин і встановив ланцюжок, а поки встановлював, йому зателефонувала Оля, спитала, коли його чекати.
– Скоро буду, – сухо відповів Микола і побачив очі Людмили Павлівни, якісь трохи засуджуючі.
– Не моя ця справа, Микольцю, – сказала вона. – Але одружитися тобі треба. Хороша ж дівчина, бачила я її кілька разів, навіть поговорили ми одного разу, коли вона прийшла і тебе не застала. І знаєш, що вона мені тоді сказала?
– Ні. Я навіть не знав, що ви спілкувалися.
– А вона сказала мені, що кращого хлопця, аніж ти, не зустрічала. А ти як недолугий: “Скоро буду”, – сказала вона. – Чого тягнете, молодь? Поки ти сім разів відміряєш…
– Інший візьме і відріже, – посміхнувся Микола.
І таке тепло розлилося в його душі. Батьки далеко, з ними він спілкується переважно на побутові теми, особисті обходить стороною.
А ось ця стороння жінка раптом запалила всередині якусь іскру, з якої й справді спалахнуло полум’я! І рішення дозріло само собою.
Розлучившись із вдячною Людмилою Павлівною, Микола заїхав до квіткового магазину, купив букет троянд, потім у ювелірний. Свій розмір Оля йому якось жартома назвала. Купив каблучку і з’явився весь такий урочистий і щасливий.
Дівчина, як відчувала, зустріла його в гарній сукні, причепурилася, сказала, що їй уже набагато краще, тільки невелика слабкість. Він обійняв її і вручив квіти. Потім привів у кімнату і сказав:
– Олечко, за ці дні я зрозумів, як сильно тебе кохаю. Так, ми потрібні один одному. Стань моєю дружиною!
Очі дівчини округлилися, в них, як у величезному дзеркалі, відображалася радість!
Але вона мовчала.
Микола простягнув їй каблучку, яку вона дбайливо взяла, і він сам одягнув її на тонкий, витончений пальчик зі словами:
– Ти згодна?
– Звісно, Миколо… – відповіла вона тихо. – Просто не очікувала. Я теж люблю тебе, дуже-дуже…
…Рано чи пізно самотності настає кінець. Точніше не так, самотності має настати кінець.
Принаймні у того, хто хоче її позбутися.
Нехай молоді будуть щасливими, всі сумніви позаду, рішення прийняте.
А попереду велика дорога життя під девізом:
«Щастя не любить, коли до нього звикають. Щастя любить, коли ним дорожать…».
