Життєві історії

Надія Олексіївна готувала город під посадку картоплі. Раптом вона почула, що хтось її кличе. Жінка здивувалася, відклала граблі й пішла на подвірʼя. – Ба-бу-сю-ю! – пролунав голос її внучки Ганнусі. Надія Олексіївна, побачивши Ганнусю, сплеснула руками: – Люба моя! Та що ж ти мене не попередила? У мене ж їжа стареча – каша гречана, й куряча грудка відварена. А тобі я щось смачненьке приготувала б! – Та годі тобі, бабусю, – Ганна посміхнулася. – Я дещо по дорозі купила. Я поживу в тебе на дачі трохи? – А що ж сталося? – Надія Олексіївна не розуміла, що відбувається

Надія Олексіївна готувала город під посадку картоплі. Раптом вона почула, що хтось її кличе.

Жінка здивувалася, відклала граблі й пішла на подвірʼя.

Без жодного попередження до неї на дачу приїхала молодша внучка Ганнуся!

– Ба-бу-сю-ю! – знайомий голос пролунав ще раз з боку хвіртки.

Надія Олексіївна злегка примружилася – окуляри були не під рукою.

А побачивши Ганнусю, вона сплеснула руками:

– Люба моя! Та що ж ти не попередила? У мене ж їжа стареча, каша гречана, й куряча грудка відварена. А тобі я щось смачненьке приготувала б!

– Та годі тобі, бабусю, мені зараз все одно, – Ганна ніяково посміхнулася. – Я тут дещо по дорозі купила, я поживу в тебе на дачі трохи?

– А що ж сталося? – Надія Олексіївна не розуміла, що відбувається. – А батьки в курсі?

Раніше всі троє онуків у неї влітку гостювали. А тепер усі виросли, Ганна наймолодша, та й їй уже скоро вісімнадцять виповниться.

Внучка спочатку до хати пішла речі занести, переодягнутися. Потім вийшла:

– Бабусю, може тобі чимось допомогти?

– Та не знаю, Ганнусю, я ж тепер город не саджаю, сил немає. Готувати ми з тобою вже завтра будемо, сонце скоро сідає. Я ось троянди полити потихеньку сьогодні хотіла, давай разом.

Ганна взяла лійку, води з бочки зачерпнула. А сама якась млява, байдужа. Зазвичай вона весела, балакуча, а тут вся в собі.

Увечері за чаєм Ганна раптом спитала:

– Бабусю, а я чула, що в старому селі є одна жінка… Ганна замʼялася, наче не знала, як її назвати.

– Яка жінка, Ганнусю? – здивувалася Надія Олексіївна, а в самої в голові відразу кілька варіантів проскочило.

Життя прожила, всяке бувало, а з онукою щось не так!

– Та не знаю, як назвати, може знахарка, чи чаклунка, я до неї сходити хочу!

– До чаклунки? Навіщо ж, Ганнусю?

– Бабусю, ну мені треба, я поки не можу тобі розповісти. Ти попитай, може знає хтось, гаразд?

Хоч в нас тут село й мале, та не дуже обжите…

– Ти спати то лягай, Ганнусю, ранок вечора мудріший. А я ще почаюю, щось сну поки немає. Може, й згадаю щось, – бабуся пообіцяла, а сама задумалася. Ганнуся завжди була чиста, відкрита дівчинка. А тепер вона закрилася, виросла, але ще не зовсім доросла!

Надія Олексіївна тихенько підійшла до кімнати, де була внучка. Двері прочинені, в щілину видно, що вона вже спить. Втомилася видно, доки доїхала.

Надія Олексіївна вийшла на веранду з мобільним телефоном. Набрала доньку:

– Тетянко, не зрозумію, що з нашою Ганнусею? Чи здорова вона? Ах ось у чому справа, ну гаразд, я подумаю як вчинити…

Вранці Ганна вийшла на веранду, а бабуся вже варить кашу.

– Бабусю, я їсти не хочу, я до річки схожу, а потім може поїм і тобі допоможу.

Від сну Ганна підбадьорилася, але очі все одно сумні.

– А ходімо разом з тобою прогуляємося? Я тобі дещо показати хочу? – запропонувала Надія Олексіївна.

Коли вони вже підходили до старого невеличкого монастиря, який був біля села, Ганна дуже здивувалася.

– Бабусю, а ми навіщо сюди йдемо? Адже я тебе зовсім про інше просила?
– Вже прийшли, ходімо я тебе з кимось познайомлю. А потім розповім, що з нею трапилося, – наполягла на своєму Надія Олексіївна.

На території невеликого монастиря жінки різного віку займалися хто чим. Одна худенька дівчина в хустинці доглядала квіти. Вона озирнулася, побачила Надію Олексіївну і посміхнулася.

– Бабусю, ти мене здивувала. Не знала, що ти віруюча? – Ганна помітно здивувалася.

– Потім, все потім, – прошепотіла їй Надія Олексіївна, – Ми просто зайшли в гості.

Дівчина підбігла до них, видно було, що вона рада їх бачити.

– Познайомся Поліно, це моя внучка Ганна. Покажеш їй, як ви тут живете?

Дівчата пішли по території, Поліна щось тихо Ганні говорила. Монастир був невеликий, дівчата ледве встигли обійти його, як залунав дзвін, запрошуючи на обід, чи то пак трапезу, як казали місцеві.

– Пообідаєте з нами? – запросила їх Поліна.

Ганна спочатку не хотіла, але проста їжа була напрочуд апетитною. Свіжоспечений хліб, ягідний кисіль, каша – вона все скуштувала.

Назад ішли мовчки, але Надія Олексіївна помітила, що погляд у Ганни став іншим. Та вона знову запитала:

– Ти ж мені обіцяла щось розповісти?

– Обіцяла, – погодилася Надія Олексіївна. – Ця дівчина Поліна сюди часом приїжджає. Вона та інші, які на вулиці працювали, це робітники. Вони за велінням душі приїжджають, живуть якийсь час там. Так я з Поліною і познайомилася років зо три тому. Прийшла я тоді в монастир випадково, просто гуляла.

У мене й батьки були невіруючі.

А ця дівчина мене здивувала. Така молоденька, худенька. Хусточка з’їхала з голови, а волосся немає. Я з непорозуміння подумала – невже черниця? А виявилося просто робітниця. Вигляд такий, наче життя в ній ледве теплиться, а сама тягне відра важкі й розсаду для квітів. І така балакуча, побачила, що я озираюсь. А їй видно виговоритись треба було. Каже, і з одного на інше перескакує,

– Ви не дивуйтеся, бо ж я міська. Коли заслабла пішла з навчання, думала на рік, а вийшло довше. Спершу процедури важкі. А потім ще і ще лікування. Оце й волосся полізло, а мені тітка моя й каже – приїжджай, ти тут як монахиня будеш! – і посміхається.

Слаба була Поліна дуже. Навчили її “Отче наш” читати, а Поліна і мене навчила.

Каже, що за один сеанс процедур дванадцять разів цю молитву читала. І страх відступив, а потім і слабість відступила. Молитва ця найсильніша. Якщо на межі життя – згадай про неї. Вона і від любовних негараздів допомагає, коли душа не на місці. Я не вірила, думала, що це збіг, а тепер вірю!

– А я не в того закохалася, він одружений, бабусю, – раптом зупинила її Ганна. – Я тому й приїхала до тебе. Хотіла навіть до бабусі однієї сходити, щоб щось зробити. А зараз не хочу. Добре, що ми побували в монастирі.

За тиждень Ганна поїхала. Надія Олексіївна їй цю чудодійну молитву написала на листочку.

Читати її треба тоді, коли відчай настає.

Або сили залишають і думки важкі турбують.

Читати так, щоб більше не думати ні про що стороннє. У цих словах сила невідома, таємнича.

Ганна тепер іноді до бабусі приїжджає.

Весела стала, як і раніше. Вчитися почала, погані думки її більше не турбують.

А Надія Олексіївна знає, що в кожного свій шлях до віри. Це надто особисте. Сама вона досі не часто буває у церкві. Її віра в душі і в серці.

Але слова молитви “Отче наш” для неї безмірно святі і вона відчуває їхню чудесну світлу силу…

Вам також має сподобатись...

Віра готувала вечерю, коли пролунав телефонний дзвінок. Номер був не знайомий. – Слухаю! – сказала Віра, піднявши слухавку. – Привіт, Віро! – радісно вигукнула її сестра Оля. – Привіт, – без жодної радості відповіла сестра. – Потрібна твоя допомога…, – почала здалеку Оля. – Нічим не можу допомогти! – відразу повідомила Віра, не бажаючи слухати прохання. – Ти що, на мене чомусь образилася? – не зрозуміла Оля. – Ти ще питаєш? Після того, що ти зробила, я й знати тебе не хочу! – не витримала Віра. – Ти про що? Що я такого зробила? – здивовано запитала Оля, не розуміючи, що відбувається

Юрко з дружиною Марічкою зібралися до тещі на дачу. Чоловік планував гарненько відпочити від міста в селі. Заздалегідь вони поїхали в магазин купити продуктів. – Це що ще таке?! – здивовано запитав Юрко в магазині. – Шашлик, – відповіла дружина. – Думаєш, дві упаковки нам не вистачить? – Я хотів купити м’ясо й замаринувати сам! – обурився Юрко. – Ти їдеш відпочивати, коли тобі маринувати м’ясо? – посміхнулася Марічка. Через двадцять хвилин вони вже були біля будинку батьків дружини. Юрко вийшов з машини, глянув на свою тещу, яка сиділа біля підʼїзду, й руками сплеснув від побаченого

Олена прийшла з роботи раніше, погано почувалася. Вхідні двері виявилися відкритими. – Дивно, чоловік на роботі має бути…, – подумала вона. Жінка тихенько зайшла в коридор, як раптом почула дивний шум у спальні. Олена підійшла ближче і побачила картину: свекруха Віра Петрівна нишпорила в їхній шафі, де лежала нижня білизна. – Віро Петрівно, ви що робите?! – вигукнула Олена. Свекруха підстрибнула з нижньою білизною Олени в руках. – Навіщо вам моя нижня білизна? – Олена здивовано дивилася на свекруху, не розуміючи, що відбувається 

Ігор вийшов з ванної, і побачив свою дружину Юлю в коридорі. – Ти ж на роботу пішла, – здивувався він. – Повернулася за парасольками для дівчаток. Здається, тобі хтось телефонував, – Юля показала на телефон чоловіка, який лежав на кухні. – Так? – чоловік з неприхованою цікавістю взяв його до рук. – Ні, дзвінків не було. – Може повідомлення? – не відступала дружина. – Немає нічого, – чоловік на кілька секунд затримав погляд на екрані. – Ну, я вітаю тебе! Як назвати сина вирішили? – єхидно сказала дружина. – Юля, ти про що? Якого сина? – Ігор здивовано дивився на дружину, нічого не розуміючи