У їхній маленькій родині, здавалося, не було жодних таємниць. Мати та дочка жили дружно. Настя була студенткою, її мама, Тамара Іванівна, працювала на швейній фабриці. Жили у відносному достатку, тим паче батько продовжував допомагати грошима. Мама казала, що поскаржитися не може, аліменти він усі роки платив справно.
Як і чому вони розлучилися, Настя до ладу не знала. Мама не любила говорити на цю тему. А ще у Насті раніше був вітчим, але його вона його погано пам’ятала, він теж зник із їхнього життя. Тому мама змалку ростила її одна, а у батька була своя родина. Точніше, дружина тітка Олена, дітей у них не було.
Отак і існували вони, живучи у різних кінцях міста. І бачилася Настя з батьком дедалі рідше. Він приїжджав лише на її день народження з подарунками та квітами та на Новий рік. Теж «гостинці» привозив, як він це називав. Решту часу відбувався телефонними дзвінками іноді.
Але Настя не ображалася на нього. Ну, не склалося в них із мамою життя, буває. Чоловік він був непоганий, розважливий. Тільки трохи сумний якийсь весь час.
Скільки Настя його пам’ятала, він завжди був чимось заклопотаний, часто уникав себе. А на неї, свою єдину доньку, дивився завжди з якоюсь прихованою жалістю.
Чи любила вона його? У дитинстві так, татом називала. А згодом просто шкодувала чомусь. Коли подорослішала, раптом зрозуміла, що тітка Олена його трохи пригнічує. Суворий характер, характер начальниці поштового відділення, сильна натура. До Насті вона ставилася з прохолодкою, весь час ховаючи очі при поодиноких зустрічах.
Настя вважала, що ця жінка просто відчувала свою провину перед нею, що забрала батька з сім’ї. А сама так і не змогла народити дитину. Або не захотіла. Але розпитувати не розпитувала. Це їх із батьком справа. А тітку Олену вона бачила дуже рідко, і не надавала цим зустрічам особливого значення.
Все б так і йшло своєю чергою, якби не випадковість.
Занедужала Тамара Іванівна, і її поклали в палату. Настя постійно відвідувала маму, краще їй не ставало, але спеціалісти обнадійували: проведемо процедуру, і все буде гаразд.
А вдома Настя сумувала вечорами. Хвилювалася за маму. Скоріше все закінчилося б. Цього вечора вона увійшла до мами у спальню і побачила, що там безлад. Ліжко не прибрано, шафа навстіж, шухляди комода висунуті. Мабуть, мама поспіхом збиралася, халат шукала чи щось ще необхідне.
Вона вирішила прибрати. Поміняла постільну білизну, заправила ліжко, закрила шафу і стала акуратно складати в шухляду комода його вміст: папери якісь, конверти, і тут їй в руки попався зовсім маленький альбом з фото. Вона мимоволі відкрила його і здивувалася, що раніше ніколи не бачила.
Це, схоже, був маминий особистий альбом, де вона зовсім молода, з подружками, студентка ще. Ось вона з якимось молодим чоловіком, скрізь усміхнена, впізнавана. Тільки останнє фото було трохи дивним.
На ньому була зображена начебто сім’я: ніби її батько, молодий зовсім, якась незнайома жінка, і вони обидва тримають маленьку дівчинку, якій не більше року. На дитині ошатне плаття, прикрашене трояндочками.
Якесь невиразне передчуття закралося в душу. Фото було не кольорове, але Настя відразу ж згадала цю сукню: вона довгий час була на її улюбленій ляльці, яку вона називала принцесою!
З нею вона грала в дитинстві, а потім вони з мамою відвезли ляльку до бабусі в село. Самі повернулися, а лялька так у бабусі й лишилася. Але бабусі вже немає на цьому світі, і будинок її продали, і лялька зникла.
«Дивно, – подумала Настя, – хто ця дівчинка? Чому її сукня була у нас у домі, на моїй ляльці?» Вона акуратно склала все в ящик, а фотографію залишила на комоді, притуливши до настільної лампи. Закінчила прибирання і вийшла з маминої спальні з наміром поговорити про це, коли мама видужає.
Все обійшлося, процедура пройшла вдало, і маму через якийсь час благополучно виписали.
– Ну от я і вдома, – полегшено сказала мама, увійшовши до своєї кімнати.
Фотографію вона помітила одразу і подивилася на дочку уважно.
– Мамо, хто це? – одразу спитала Настя, а мама змінилася на обличчі.
– Давай не зараз, я дуже втомилася, дочко. А це навіть не знаю, як сказати.
З цими словами мати прибрала фото в шухляду. І Настя не стала чіплятися з розпитуваннями, хоч і відчула, що тут якась чи то таємниця, чи то давня історія, про яку мама або не хоче розмовляти, або важко говорити.
Настя допомогла мамі переодягнутися, поклала її в ліжко і принесла чашку чаю. Усьому свій час, немає ніякого поспіху розкривати сімейні таємниці прямо зараз.
Минуло кілька тижнів, мама зовсім зміцніла, ніби й не нездужала зовсім. І якось увечері вони разом дивилися передачу про те, як потрібно бути правдивими зі своїми дітьми, не приховувати від них важливих речей, які рано чи пізно спливуть назовні, і тоді буде складніше пояснити дитині, що подорослішала, що, навіщо і чому приховували від неї батьки, та й довіра буде втрачена.
Мама з Настею переглянулися, і обидві зрозуміли, що кожна з них подумала.
– Розкажи, мамо, – тихо попросила Настя. – Я ж відчуваю, що тут якась таємниця. І так, до речі, давно хотіла тебе спитати: чому моє свідоцтво про народження видано, коли мені виповнилося вже три роки? Тільки не кажи, що воно загубилося і вам виписали нове. Адже це не так?
По обличчю мами пробігла тінь, воно стало скорботним і було видно, як важко дається їй ця розмова. Але чи був сенс далі обманювати дочку? «Довіра буде втрачена», – як сказав розумний спеціаліст щойно у передачі.
Тамара Іванівна встала, пішла у свою спальню та повернулася з фотографією. Знову сіла на диван та розправила фото на колінах.
– Я знала, що рано чи пізно настане момент істини, коли доведеться розповісти правду. Це ти, Настя, це твій батько, ясна річ, а це… – вона тремтячою рукою вказала на жінку, – це Люда, дружина твого батька, перша дружина і…
– І? – Перепитала Настя, коли мама замовкла не в змозі вимовити найголовнішого.
– І так, це Люда, твоя рідна мати…
Коли, нарешті, це було сказано, обидві застигли в німому заціпенінні. Як важко було у всьому зізнатися, як нестерпно важко розповісти, але довелося.
Все, що Настя дізналася цього вечора, не відвернуло її від мами, жінки, яка її виростила, виховала і любила як рідну дочку всі ці роки. Хоча, як виявилось, Настя їй прийомна дочка.
Сталося це майже двадцять років тому. Фото було зроблено у день народження Людмили, а не кольорове, бо фотографував Настін дідусь на свій старий фотоапарат. Він був затятим фотографом, тільки де всі його знімки – тепер уже одному Богові відомо. Тільки це й уціліло.
А невдовзі після цього з батьками Насті сталася біда, коли вони поверталися на машині із села. Батько, на щастя, вцілів. А Людмили не стало.
Батьки Люди, бабуся з дідусем Насті, теж довго не простягли після такого горя, і Борис залишився один із півторарічною донькою на руках.
– Ми по сусідству жили тоді. Я почала допомагати нещасному чоловікові, він весь від горя в роботу пішов, не до тебе було. Я і в ясла тебе відведу і заберу ввечері. Ночувала ти часто в мене. Борис приходив, плакав, почав в чарку заглядати. Тут я вже стала і за нього боротися.
Тамара щиро полюбила маленьку Настю і прив’язалася до її батька. Чого гріха таїти, мріяла про те, що в них вийде сім’я, але… Приблизно через рік Борис привів до будинку Олену.
– Дякую тобі, Тамаро, за все. Я дуже вдячний, але тепер Настю моя майбутня дружина виховуватиме. Ти вже не ображайся, але доведеться тобі від Насті відвикати.
– Як же важко мені було тоді, ти вже мамою мене називала. Я плакала, намагалася вам на очі не з’являтися. Але це горе тривало не дуже довго. Якось увечері продзвенів дзвінок у двері, а на порозі твій батько з тобою на руках.
– Не справляється Олена з нею, Тамара. Не ладнають вони. Обидві у сльозах. Не забереш Настю, доки я все налагоджу? – Запитав він.
Тоді Тамара і сказала, що забере дівчинку назовсім, оформить опікунство.
– Ох, як складно було це все, Настечко, – зізналася мама. – Мені довелося і заміж поспішно вийти, щоби була повноцінна сім’я. А як я вдочеряла тебе, і не питай! Вогонь і воду, і мідні труби пройшла. Щоправда, Борис помагав. У результаті видали нове свідчення, де він записаний як батько, ясна річ, а я – як мати! Яка ж я була щаслива тоді, Настя.
– Значить, ви ніколи не були з батьком навіть одружені? – Здивувалася до глибини душі Настя.
– Ні, не були. Я все сподівалася, доки він Олену не привів. Потім вони переїхали, і ви стали рідше бачитися. Але він допомагав завжди, справно платив, тебе не забував… А з чоловіком ми швидко розлучилися. Ти, мабуть, і не пам’ятаєш його.
Настя обійняла маму і сказала:
– Ні, не пам’ятаю. Але, знаєш, матусю. Дочки, можливо, можуть бути прийомними. А мами ні. Ти моя мама, найрідніша, найулюбленіша. Дякую тобі за все, що ти пережила, що не покинула, виховала. Я тебе дуже люблю.
Тамара притисла дочку до себе і відповіла:
– Ти моє найбільше у житті щастя. А чоловіки… не всім щастить зустріти у житті гідного чоловіка. Нехай Бог пошле тобі такого. І не звинувачуй батька. Кожен має своє життя, свою долю. Йому така дісталася.
