Життєві історії

Ірина повернулася з роботи пізно. Вона роззулася, взяла важкі пакети з продуктами і зайшла на кухню. – О, Господи! – ахнула жінка. – Ти чого тут сидиш сам? Її чоловік Олег сидів на кухні сам у темряві… – А де наші дівчатка? – здивовано запитала Ірина про дочок. – Пізно ж уже! – Ірино, ти тільки не хвилюйся, – почав Олег. – Тут у нас сталося дещо. Навіть не знаю, як тобі розповісти. Я сам відійти ось ніяк не можу… – Боже, та що ж там таке, Олежику?! – здивувалась Ірина. Вона не розуміла, що відбувається

– А чому ви мені про неї раніше ніколи не говорили? – ображено примружилася Мирослава, в її очах блиснули сльози. – Чому, га мамо? Ви все знали, тато до неї їздив, а мені не казали!

– Миросю, доню, та що ти таке говориш? Ти зрозумій, так вийшло, ти ж мала була, ну коли було казати? На рік, на три, чи на сім? – мама квапливо намагалася пояснити все Мирославі. – Зрозумій, доню, бабуся наша вже тоді слаба була, серце, сказали не можна її засмучувати.

І коли ми з твоїм татом одружилися, вирішили їй не говорити, що зять її вже був одружений і в нього маленька дочка є, уявляєш, що б вона тоді про тата подумала?

Ліда народилася, коли вони вже розлучилися, його колишня йому не сказала одразу, образилася на нього.

А він, коли дізнався, намагався перед тією донькою свою провину загладити, їздив до неї.

Ліда на тата схожа так само, як і ти, ось він… – мама намагалася ще щось пояснити, але Мирослава її зупинила:

– Все! Не хочу нічого про неї чути! – Мирослава закрила вуха долонями. – Не говори мені про неї! Це чужа сестра, не моя, чужа! Якщо вона сюди приїде, я піду! Я вам тепер не потрібна, адже так? – і Мирослава у сльозах вибігла з кімнати…

…Увечері Ірина та Олег довго на кухні сиділи, думали, що ж робити.

У Ліди мами не стало, бабуся Ліди Марія Андріївна не пережила таке і слідом пішла…

Ліда зовсім одна залишилася, вона поки що жила в далеких родичів, але Олег її батько, і він обіцяв забрати Ліду до себе…

Ірина одразу погодилася, вона інакше й не думала. Але Мирослава…

Мирославі одинадцять, Ірина думала, що дочка зрозуміє, але Мирослава не зрозуміла, і тепер треба думати, як бути з Лідою…

…На ранок похмура Мирослава неохоче підійшла до мами,

– А що, у ЦІЄЇ більше немає інших родичів?

Ірина мовчки кивнула – вирішила більше Мирославу не вмовляти.

– Нехай приїжджає. Тільки хай у вітальні спить, я з нею разом не хочу, це моя кімната, – Мирослава сумно подивилася на маму – життя більше не буде колишнім.

Цю Ліду звичайно було шкода, тільки Мирославі до неї не було жодної справи. Не було її і було добре, а тепер погано…

Ліді постелили на дивані. Вона була худенька і на зріст менша за Мирославу, хоч і старша.

Миросин настрій не помічати Ліду не спрацював – Ліда сама нікого не помічала і дивилася з-під лоба на Ірину – її вона схоже вважала винною у всіх своїх бідах, адже тато до неї від мами пішов…

– Дівчатка, хто ще хоче чаю? – Ірина старанно вдавала, що все гаразд.

– До речі, дівчатка, це просто диво, що у вас день народження в один день! З різницею рівно в два роки, кажуть, що так часто буває із сестрами, що у них день народження в один день через кілька років. Треба ж. Правда, цікаво?

Мирослава мовчала, Ліда теж.

– Мабуть потрібен час, щоб вони звикли. Все буде добре, – заспокоювала себе подумки Ірина.

Тепер Мирослава одразу після школи закривалася у своїй кімнаті, робила уроки, а потім ішла гуляти з подругою. Приходила додому вчасно і поводилася добре.

– Дівчатка! Миросю, Лідо, ви може разом пограєтеся? – старалася Ірина, але в неї нічого не виходило.

Обидві дівчинки вперто не хотіли спілкуватися одна з одною…

…Якось Ірина затрималася на роботі. Олег прийшов раніше за дружину, відкрив двері й застиг від несподіванки.

Він почув чийсь плач, і голос Ліди:

– Ти не хвилюйся! Я тут довго жити не збираюся, знаю, що я нікому тут не потрібна! Це від мене пішов тато, а не від тебе! Це в мене не стало матусі і моєї улюбленої бабусі.

І все тому, що я даремно народилася! Я невдаха, мені не треба було народитися, от і все!

І Ліда в сльозах вибігла з квартири.

Олег опинився за дверима і побачив, що Мирослава кинулася за Лідою:

– Стій, ти куди, почекай! Почекай, не тікай!

Олега, який стояв за дверима, вони не бачили…

…Ірина повернулася з роботи пізно. Вона роззулася, взяла пакети з продуктами і зайшла на кухню.

– О, Господи! – ахнула жінка. – Ти що тут сидиш?

Олег сидів на кухні сам у темряві.

– А де наші дівчатка? – здивовано запитала Ірина. – Пізно ж уже!

– Ірино, ти тільки не хвилюйся, – почав Олег. – Тут у нас сталося дещо. Навіть не знаю, як тобі розповісти. Я сам відійти ось ніяк не можу…

– Боже, та що ж там таке, Олежику?! – здивувалась Ірина.

Вона не розуміла, що відбувається.

– Мирося дзвонила, – сказав чоловік. – Вони з Лідою скоро прийдуть, гуляти пішли…

– Разом?! Та ти що, Олеже, невже разом?! – Ірина відчула, що Олег хвилюється і їй теж стало якось не по собі.

Більше вона не стала нічого у чоловіка питати. Просто сіла поруч і почала пити з його чашки холодний несолодкий чай.

…Мирослава та Ліда повернулися пізно. На шиї у Ліди красувався шарфик Миросі, а у Миросі був пов’язаний Лідин шарфик.

Це вони обмінялися на знак дружби…

Що було з ними цього вечора вони домовилися не розповідати. Адже мало не сталося непоправне, але Мирослава відчайдушно гукнула Ліді:

– Ти ж моя сестра, ти що, зовсім, чи що?! Я не хочу більше, щоб тебе не було, адже ти вже є. Так не можна, не можна! Хочеш – живи зі мною в кімнаті, я не жадібна, живи!

Вони сиділи в чужому під’їзді і говорили, довго говорили і плакали…

День народження сестри Мирослава та Ліда тепер завжди відзначають разом.

Усі, хто не знають подробиці їхнього життя, дивуються:

– Ви що, близнючки?

Мирослава та Ліда і справді дуже схожі, копія свого тата. А кажуть, якщо дочка схожа на тата, вона буде щаслива.

Ірина змогла стати для Ліди близькою людиною, майже, як мама.

Хоча маму замінити неможливо…

Коли Ірина та Олег видавали заміж старшу дочку Ліду, вона підійшла до Ірини, обійняла її і тихо сказала,

– Мамо Іро, дякую тобі за все, ти дала мені друге життя і сім’ю, яка мені стала рідною. І сестру, не чужу, а рідну сестру, дякую тобі, мамо!

Вам також має сподобатись...

Марія одягла красиву сукню, зробила зачіску та легкий макіяж. Аякже ж!? Сьогодні у неї побачення. Вона йшла на побачення, хвилюючись, – вперше за кілька років самотності мала зустрітися з чоловіком. І ось Марія вже майже прийшла на місце зустрічі. Ще здалеку помітила чоловічу постать із букетом. На душі розлилося тепло. – Молодець, прийшов не з порожніми руками, – подумала жінка. Марія наблизилася ще ближче, чоловік помахав рукою. Вона придивилася до нього і застигла від несподіванки, а потім голосно розсміялася так, що аж перехожі оберталися

Тетяна готувала обід, коли у двері подзвонили. На порозі стояла подруга Ганна. – Ну, ти вже все знаєш, мабуть, – сказала Ганна з гіркою усмішкою. – Та знаю тільки, що ти пішла від Миколи, а подробиць не знаю, – відповіла Таня і запросила подругу на кухню. – Застала я його, Таня, за розмовою по телефону. Я підійшла ближче, прислухалася… Чую, що говорить він зі своїм другом. І в розмові майнула фраза, – підозріло посміхнулася Ганна. – Ну, те тягни! Розповідай, – наполягла Таня. І Ганна все їй розповіла. Таня вислухала подругу і застигла від почутого

Ігор з дружиною Марійкою приїхали до тещі на новий рік. – Хоч би нову сорочку вдягнув! – бурчала Людмила Анатоліївна до зятя. – Зате Марійка в новій сукні, – сказав Ігор. – Моя сорочка майже нова, Людмило Анатоліївно. Три рази її вдягав. – Майже?! – ахнула теща. – Ти мені й онука робиш теж майже… І майже заробляєш! – Мамо, ну не на свято ж! – заступилася за чоловіка Марійка. – Все у нас добре. Справляємось! Сіли вони за стіл, послухали передачу по телевізору, а потім написали на папірцях свої таємні бажання. Молоді поїхали, а вже другого січня сталося несподіване

Таня тільки-но прокинулася, як у двері подзвонили. Вона невдоволено скривилася. Їй дуже не хотілося вставати з ліжка. У двері подзвонили знову, потім ще раз і ще. – Це точно не чоловік, – думала Таня, позіхаючи. – Він щойно пішов на роботу. І якщо що, він має свої ключі, Тоді хто це? Дзвінок вже дзвенів не перестаючи. Таня важко зітхнула, відкинула ковдру, і, одягнувши капці, помчала до дверей. – Зараз відкрию! – невдоволено гукнула Таня у бік дверей, готуючись негайно посваритися  з нахабним гостем. Жінка відкрила двері і застигла від несподіванки