– Звідки це приніс, туди й неси! – cкомандувала Наталя.
– Це не “це”, як ти кажеш! Це мій син! І він житиме зі мною! – відповів Олег, тримаючи на руках немовля.
– Ні, не буде! – вигукнула Наталка. – У моєму будинку сторонніх дітей не буде!
– Говорю тобі, він не сторонній! Він мій син! – з наголосом на слові «син» промовив Олег.
– Олег, а ти чим більше пишаєшся, тим, що ліворуч сходив, або тим, що результат у подолі приніс? – скоса глянувши, поцікавилася Наталка.
– Наталко, навіть не намагайся виставити мене негідником! Знаю я, як у тебе це чудово виходить!
Всі в тебе завжди винні, а ти вся пухнаста і біленька! – похитав головою Олег. – Це просто моя дитина! Я її хотів, я її отримав! І тепер він зі мною житиме!
– Ні, не буде! – вигукнула Наталка. – Повертай його назад та неси до матері!
А якщо вона на аліменти подасть, оскаржуватимемо! Але, якщо це все-таки твій, аліменти платитимеш!
– Що означає не мій? – Здивувався Олег.
– Твоя “ця” могла і ще з кимось закрутити!
– Софія не така! – заперечив Олег.
– Ну звичайно! Усі такі, вона одна золота! – Вигукнула Наталка. – Що ж ти в неї не залишився, а додому з дитиною прийшов?
– Як би, тут мій дім, тим більше, у мене з нею почуттів не було, тільки домовленість, – знизав плечима Олег. – Я хотів дитину, ти мені її народжувати відмовилася, а вона погодилася.
– Тому що у нас уже є дитина! – вигукнула Наталка. – Дочка! Поліна! Сім років! Пам’ятаєш ще? – І без можливості чоловіка відповісти, продовжила: – Виконуй свій батьківський обов’язок, виховуй, вчи, люби! Навіщо тобі знадобилася ще одна дитина?
– Я рідного хотів, – тихо промовив Олег.
– Вероломна твоя душа! – скривилася Наталка, як від кислого. – Ось коли мені це пригадав! А я знала, що цим рано чи пізно скінчиться!
– Я тебе ні в чому не дорікаю, – спокійно промовив Олег. – Ти мені обіцяла народити. Але від тебе я чув лише «ні».
– Сам би подумав, коли мені тобі народжувати? Я працюю! Кар’єру будувати намагаюсь! Донька останні нерви вимотує! А тут ти ще з своїми примхами! Кого та коли я можу народити?
– Тому, Наталко, домовився з цією жінкою! Я їй навіть заплатив! – відповів Олег.
– Тільки не кажи, що у кредит! – вигукнула Наталка. – Це ж дуже дорого! Мені ще й за це платити?
– А то ти за все платиш?
Тут Олег стриматись не зміг. Поклав дитину у колиску.
– Що твоя робота, що твоя кар’єра – фікція ! Ти вже п’ятий рік ходиш у молодших помічницях посереднього адвоката!
Це навіть не підготуй документи, а кави принеси і в хімчистці костюми забери! З цією роботою будь-хто впорається!
І зарплата у тебе відповідна! – сказав правду-матку Олег.
– Низька ти людина! – прошипіла Наталка, стиснувши зуби. – Ти знав би, як я стараюся! Та я скоро на підвищення піду!
– Ага, будеш своєму адвокатові носки купувати ! – Олег дозволив собі легку усмішку.
– Ти мене ще й ображатимеш? – Наталка невдоволено подивилася на чоловіка. – Так, взяв цього, – вона вказала на колиску. – І щоб його духу тут не було!
А якщо ти почнеш із сімейного бюджету свою «сурогатну» матір оплачувати, я тебе просто виставлю!
– З нею я вже розплатився, – спокійно відповів Олег. – Вона погодилася забрати ділянку із залишками будинку моєї бабусі.
А ось сина я нікуди не понесу! Він на сто відсотків мій! Це встановив тест. А Софія вже підписала відмову за всією формою!
Наталя нервувала з кожною фразою, а остання її геть вивела з себе.
– А від завтра я офіційно в декреті! – сказав Олег із усмішкою.
– Де ти? – Не вірячи, запитала Наталка. – Чоловіки теж у декрет ходять?
– Уяви собі!
– Так, Олег! Це вже в жодні ворота не лізе! – замахала руками Наталка. – З твоїм декретом нам їсти не буде чого!
Так що, неси цю дитину до дитбудинку, тому що я приймати чужу не збираюся!
– А чому ми тоді Поліну сім років тому не здали? – поцікавився з усмішкою Олег.
***
Шлюб Олега та Наталки починався, як на родео. То все тихо та спокійно, то сварки на рівному місці. І причини були не важливими, головне, виплеском емоцій.
Навіть питання про розлучення порушувалося кілька разів. Але як питання вставало, так і забувалося через пару днів.
А їм казали:
– Молодість! Саме час насолодитися бурями та ураганами! А коли життя піде серйозне, доросле, тоді вже захочеться спокою та затишку!
Ось молодята і насолоджувалися! Так насолоджувалися, що стіни хитало і шибки тремтіли.
То Олег із образами втече з квартири, то Наталка пропаде на кілька днів. А так все було добре.
І хоч однієї проблеми у житті вони минули. З житлом проблем не було, хоч і тут було не все просто.
– Я квартиру продавати не буду! – Заявила Наталя. – Якщо що, то куди я піду!
– І я не буду! – Відповів тим же Олег. – Мені вона дорога, як пам’ять про двоюрідну бабусю! Серед усієї рідні вона мені тільки й допомагала!
– А будинок? – запитала Наталка.
– А в тій хаті тільки мишам добре жити! – засміявся Олег. – Ділянка – так, а будинку там, насправді, і нема. Але його я теж продавати не буду.
Ділянку дорого не продаси, а за копійки – навіть зв’язуватися не буду. От буде у нас велика родина, дачу там влаштуємо!
– У мене однокімнатна квартира, як там жити, коли діти з’являться? – Запитала Наталка.
– Так і в мене однокімнатна! – усміхнувся Олег. – Але я маю пропозицію! Наші квартирки здаємо, а на гроші від оренди знімемо двокімнатну! Ось там і житимемо, а квартири залишаться за нами!
Вийшло навіть краще, ніж планували. Від здачі двох квартир грошей вийшло навіть більше, ніж просили за двокімнатну. Так би мовити, додатковий дохід.
Через рік після весілля. Або трохи більше, народилася Поліна на світ.
Олег щосили намагався побачити в ній рідну дочку, але вона як дві краплі води була схожа на першу любов Наталки, з яким та періодично зустрічалася як подруга.
– Класно ти додружилася, – хитаючи головою, промовив Олег. – Тут навіть тест не потрібний! Став тата поруч і дивися на доньку! Одне обличчя! Навіть родимки там же!
– Олег, – Наталка знизала плечима. – Таке буває! Я його багато років кохала. А потім розлюбила. І взагалі ми з ним друзями залишилися, бо й разом не були, та нас нічого не пов’язувало.
– Ось вам канат, що зв’яже міцніше якихось уз! – буркнув Олег.
– Ось ти не дослухаєш, а потім завжди у всьому звинувачуєш! – обурилася Наталка. – Дуже часто так буває, що доньки у жінок схожі на тих чоловіків, яких вони дуже любили! Хоча насправді дитина від чоловіка!
– Це нісенітниця! – Заявив Олег. – А ось твої пригоди на стороні більше схожі на правду!
– Ти хочеш сказати, що я, будучи твоєю дружиною, зачала доньку від чужого чоловіка? – Запитала Наталка.
– А фотографічна схожість тебе не переконує в цьому?
– Олеже, ну, може було щось… – мило посміхаючись, промовила Наталка. – Ми тоді вкотре посварилися, і я полетіла шукати втіхи! А він просто підвернувся!
– І часто тобі такі втіхи траплялися? – з насмішкою спитав Олег.
– Це було вперше і єдиний раз! Був би це хтось інший, я навіть не подивилася б. А там виникли старі почуття. І все одно це не показник того, що донька не твоя!
– Наталка, тут без усіх показників видно! – відмахнувся Олег. – Він хоч знає, що в нього дочка народилася?
– Ні, – сухо відповіла Наталка. – І не дізнається ніколи. Він ще місяць тому виїхав назавжди із країни.
– Яка жалісна історія, – похитав головою Олег, а іронія в голосі говорила про інше. – І що робитимемо? Поліну на мене автоматично записали.
– Олег, але ж я люблю тільки тебе! І мені взагалі ніхто не потрібний! – Ніжно вимовила Наталка. – А тато це не той, хто народив, а хто виховав!
А ти будеш найкращим батьком! Я ж знаю! Я тому за тебе заміж вийшла, бо знала, що ти найкращий чоловік!
– Добре кажеш, а доньку народила від іншого! – промовив Олег.
– Це тільки така ймовірність є! А я впевнена, що то твоя донька! – Запевнила Наталка. – Я ж люблю тебе і лише тебе!
Олег не поплив, але погодився з таким станом справ. Три роки мовчав, а потім зробив тест.
– Я тобі казав, що це не моя дочка, – буденно промовив він.
– І що? – Вигукнула Наталка.
– Ні, нічого! Я її люблю, і від вас не піду. Просто хочу, щоб і ти мені народила дитину! Мою дитина!
– А Поліна вже не твоя, чи що? Вона тільки тебе знає як батька!
– Поліна теж моя, але я хочу, щоб у мене була моя дитина. Я не знаю, як це пояснити, – Олег замислився. – Ну, щоб мій рід продовжувався, так, мабуть.
– Ось і коли мені зараз народжувати? – Невдоволено поцікавилася Наталка. – Лише з декрету вийшла, на роботу влаштувалася. І зауваж, у самий низ кар’єрних сходів! Мені тільки підніматися цими сходами, а я в декрет?
Олег, давай почекаємо кілька років, щоб я хоч трохи піднялася по цих сходах! Бо після другого декрету мене взагалі нікуди брати не захочуть!
Ні через рік, ні через два, Наталка не погоджувалась на народження дитини.
Поліні виповнилося шість, вона пішла до школи. Ось тут Олег подумав, що саме час!
Знову ж таки, вдома з уроками доньці допомогти можна, та й дитині повертатися не в порожню квартиру після уроків.
Але Наталя знову відмовила. І навіть грубої форми відмови не знехтувала. А для Олега рідна дитина стала нав’язливою ідеєю.
І ось так з’явилася Софія.
Дівчина проста, безпринципна. Вона була готова на все заради грошей. На все, окрім роботи.
Олег запропонував дівчині народити йому дитину, за що він гарненько їй заплате, але без офіційного договору та виплат, а із встановленням батьківства та відмов Софії від батьківських прав.
А за цю послугу запропонував їй ділянку із рештками будинку.
Софія з’їздила на місце із ріелтором, оцінила вартість ділянки. А також перспективу продати його, коли село поглине місто, що очікувалося за кілька років.
Народила вона сина, пройшла всі процедури передачі та випарувалася з документами на ділянку.
А Олег узяв сина і прийшов додому до коханої дружини.
***
– Ти що, з надумав? – вигукнула Наталка. – Це ж моя дочка!
– А це – мій син! – відповів Олег.
– Це інше!
– Це те саме! – Олег похитав пальцем. – Ти народила доньку у шлюбі від іншого чоловіка, так і я народив у шлюбі від іншої жінки! Один – один!
– Ти! Ти! Ти ж мене пробачив і прийняв Поліну! – обурювалася Наталка.
– Я тебе не пробачив, але Поліну я прийняв! – погодився Олег. – Нехай ти й стверджувала на самому початку, що це моя дочка, ти знала, що вона не від мене! Навіть не сперечайся! Знала.
А коли я в цьому переконався, я вас не покинув, не пішов від вас! Я лишився! І жили ми сім’єю! Єдине, про що я тебе просив, народити дитину! Але ти просто відмовляла всі мої прохання!
А якби погодилася, я не став би менше любити Поліну, не став би менше приділяти їй часу і витрачати гроші на її потреби. Але ти сама за мене вирішила. А я не та людина, якою можна просто зневажати!
Наталя стояла перед чоловіком у повному заціпенінні і не знала, що сказати.
– Я не прошу тебе всиновлювати мого сина, – сказав Олег після недовгої паузи, – але, як я був батьком Поліні, я прошу бути матір’ю Віті!
– Я не хочу! – Вирвалося у Наталки. – Я не буду! Навіщо мені це здалося? Маю доньку! І мені ніякі чужі сини не потрібні!
– А ти подумай! – наполягав Олег. – Добре подумай! У нас нині чесна сімейна нічия. Можемо спокійно жити далі та виховувати двох дітей. А можемо все переграти!
Двох днів Наталці вистачило, щоб розібратися в собі та своїх почуттях. Мешканці із дошлюбних квартир були виселені, Олег із Наталкою закрили оренду квартири, в якій жили. Кожен із своєю дитиною поїхав жити на свою територію.
Звичайно, було розлучення, а суд присудив автоматично аліменти. Але Олег подав на встановлення батьківства і аліменти з нього зняли.
Цього Наталка взагалі не чекала. Називала Олега зрадником, але справедливість була не на її боці.
А Олег виявився чудовим батьком. І довго в батьках-одинаках не засидівся. А його нова дружина всиновила Вітю одразу, коли виходила заміж за Олега.
