Перед Великоднем Ніна Петрівна щоразу робила генеральне перебирання шаф та антресолей.
-Правильно, мамо, – казала їй Оксана. -Треба викидати все непотрібне. У тебе добра на десятьох вистачить.
-Добре, сама розберуся, – незмінно відповіла Ніна Петрівна. Для неї таке перебирання свого “добра” ставало певним ритуалом спогадів про минуле життя, і не тільки свого, а й мами та бабусі.
У трьох валізах зберігалися вишивки та мереживні скатертини та картини – роботи улюбленої бабусі. На антресолях у коробках лежали старомодні сукні мами.
Навіть у серванті 50-х років досі лежали на колишньому їхньому законному місці тарілки та блюдця, від старих сервізів.
-Може, половину роздаси, якщо викинути шкода? – умовляла дочка, але Ніна Петрівна відмовлялася.
-Я й сама користуюся цим, якщо ти не помічаєш. То з одного сервізу їм, то користуюся цими красунями.
Жінка підняла на долоні яскраві філіжанки від сервізу і сказала:
-Цей сервіз чайний нам із батьком на весілля подарували… Царство йому небесне.
– І батькові, і сервізу… – не заспокоювалася Оксана.
-Але я ще жива.
То справді був залізний аргумент Ніни Петрівни. Оксана підходила до матері, обіймала її за плечі.
– Тобі треба було в музеї археології працювати…
-Дивись, що я тобі зараз покажу, – говорила Ніна Петрівна дочці.
-Ой, мамо, я вже всі експонати бачила.
-А ось і ні, – сказала мама.
Вона дістала з целофанового пакету щось світле.
-Це моє плаття. Натуральний шовк. А яка вишивка, глянь.
Оксана озирнулась із поваги і затримала погляд на сукню.
-Ого! Слухай… Краса яка… Чому ти мені раніше його не показувала?
-Час не настав.
– Що це означає? – не зрозуміла донька.
-А це і означає, що воно незвичайне. Воно щасливе. У ньому я зачарувала твого тата. Знайшла, собі нареченого.
-Зрозуміло, виходить, у тебе на всяку річ є легенда. Ну, точно-музей.
– Не хочеш не вір.
Оксана продовжувала милуватися сукнею. Вона було наче на неї пошита.
-Приміряй, – порадила мама.
Оксана миттю переодяглася. Вона задивилася на себе в дзеркало, така була гарна.
Мама з сумною ностальгічною посмішкою дивилася на доньку.
-От і я такою ж тоненькою була, вилита зараз ти.
-Так … Начебто і немає в ньому нічого особливого, без викрутасів. Але чи фасон такий, чи сам шовк грає, блищить трохи…
-Раджу тобі на випускний його надіти. Одна така будеш. Тим більше, воно світле, святкове.
Оксана задумалася. “Може, він мене помітить?» -подумала вона про своє таємне бажання.
На випускний вирішила йти у маминій сукні. Всі інші її сукні та костюми програвали ніжній шовковій хмаринці.
Після урочистої частини був вечір у кафе, де старшокласники двох класів танцювали, співали та читали вірші вчителям.
Оксана серед подруг здавалася матері найчарівнішою та найкрасивішою. І не лише матері. Цього вечора вона мала приголомшливий успіх.
Оксана багато танцювала, раділа та виступала.
Після вечора вона трохи пізніше за звичайні танці повернулася додому.
-Як ти? – запитала мама, зустрічаючи її у коридорі. – Не замерзла?
-Ой, мамо … – засміялася дочка. -Ти була права. Він запрошував мене танцювати та проводив до дому…
-Та хто? – Запитала мама. – Багато хто запрошував тебе цього вечора.
– Але подобається мені один… – загадково промовила Оксана, пританцьовуючи по кімнаті.
-Ти давай тепер про навчання подальше думай. А то я пошкодую, що так рано тобі сукню дала.
– Знову покладеш на зберігання? – спитала Оксана.
-Звісно. Свята у нас не щодня. А ця сукня – щаслива… Чуєш різницю?
– Але коли мені треба буде його надіти, то даси? – Не заспокоювалася донька, вручаючи мамі зняте плаття.
- Після. Після вступних до інституту, – суворо сказала Ніна Петрівна. – Знаємо ми ці чарівні сукні. Миттю заміж вискочиш, а спершу вивчитися треба.
– Добраніч… – прошепотіла Оксана і пішла до своєї кімнати.
А Ніна Петрівна ще якийсь час стояла біля темного вікна і притискала до щік свою щасливу сукню…
-Щастя тобі, дівчинко моя.
