Дружбі Ірини та Оксани вже чимало років, вона перевірена часом та обставинами. Обидві молоді жінки, правда Ірина вже була один раз заміжня, зовсім не довго і добре, що не встигла народити дитину, не пощастило, розлучилася.
Оксана не була одружена. Парадоксально, але незважаючи на прекрасні зовнішні дані, особисте життя її не налагоджувалося. Хлопці та молоді чоловіки поруч із нею надовго не затримувалися, залишаючи після себе гнітюче почуття розчарування та безвиході.
– Іринко, скажи, що зі мною не так. Хлопці, як приходять, так і йдуть, поряд немає зі мною сильного плеча. На інших дивлюся, начебто б і нічого в ній такого немає, а поряд чоловік, діти. Ну, чого їм треба? – Запитувала подругу вона після чергового розставання.
Оксана справді красуня, вихована у найкращих традиціях: відповідальна, на роботі прагне все робити так, що не підкопаєшся, поважна з усіма, вміє смачно готувати, і подруга надійна, яких пошукати.
Навколо неї багато в’ється хлопців, але не щастить і все. Ірина теж переживала за подругу.
– Оксанко, і де ти тільки знаходиш таких залицяльників?
– Не знаю, вони самі до мене липнуть, чи доля у мене така. Містечко наше маленьке, і знайти хорошого хлопця чи молодого чоловіка, що міцно стоїть на ногах дуже проблематично. А взагалі всі пристойні одружені, – зробила висновок Оксана.
– А чим тобі цей Артем не вгодив, – цікавилася подруга, коли Оксана прийшла на роботу і повідомила, що стосунки з ним закінчила.
– Ну сама подивися, Іринко, він ніде не працює, хоч і казав, що нещодавно звільнився і перебуває у пошуках. Два місяці пролежав на дивані, збігає кудись, на кшталт ходив на співбесіду, але йому не підходить робота, і знову на диван, уткнувшись у телефон. При першій зустрічі один раз подарував квіти і все на цьому. Грошей у нього немає, коли відправляю заробити, сходить до матері і принесе від неї трохи. Ну що це за чоловік? Тим більше, я теж не дівчинка, скоро тридцять, і вже розумію, що до чого. Коротше довелося виставити його. Тепер я вільна.
– І справді, подруго, не щастить тобі з мужиками.
– Ну а я, що говорю. А пам’ятаєш у мене був Сашко рудий. Ось уже лірик, так лірик. Ще казав, що мені присвячує вірші. Я з ним кілька разів і зустрілася. Якось гуляли парком, цілий день заливався солов’ями, читав мені свої вірші, а я як на зло хотіла їсти. Думала він мене запросить у кафе, але ввечері він раптом сказав: “Оксанко не могла б ти мені дати грошей на автобус додому поїхати”. Ну я дала йому грошей, а він після цього зник з кінцями. Ох, і сміялася я сама з себе. Їсти я захотіла, думала він мене почастує, а йому і додому доїхати нема на що, – сміялася Оксана, згадую свій невдалий роман.
– І справді, Оксанко, смішно. Невже по ньому не було видно, що не самостійний?
– Ой, Іринко, на них написано, чи що? А візьмемо Вадима, симпатичний, балакучий із почуттям гумору. Але на другому побаченні він одразу, не церемонячись почав приставати, запропонував відразу ж жити разом у нього. А коли я відмовилася, образився, сварився, сказав, що надто наївна і не розумію нічого в коханні та житті.
– Ну нічого, буде ще на твоїй вулиці свято, – заспокоювала її Ірина, хоча в самої були справи в особистому не кращі.
Ірина на три роки була старша за Оксану і на правах старшої намагалася її заспокоїти, допомогти порадою. Познайомилися вони давно, Оксана молоденьким дівчиськом після коледжу прийшла в офіс, де вже кілька років працювала Ірина. Якось швидко порозумілися і здружилися. Оксана була гарною та доброю. Спочатку начебто б вони і не знаходили подібності один з одним, але в процесі спілкування дізналися, що народилися вони обидві в березні, різниця в два тижні. І навіть дні народження їхніх мам були в один день, тільки роки народження різні.
Їхні матері жили одні, і в Ірини батько та Оксана на жаль, вже пішли. За характером були різні, Оксана така вся повільна, некваплива, зате Ірина швидка, як вогонь. Встигла побувати заміжня, вона дивилася на життя більш критично, ніж подруга Оксана. А на чоловіків – тим паче.
Якось подруги навіть у відпустку разом з’їздили на море. Влаштувалися класно, відпочили також. Познайомились із двома чоловіками. Обидва неодружені за їхніми словами.
Правда Оксані вони не дуже подобалися, але Ірина чомусь вирішила, що один з них дуже нічого.
– Оксанко, цей Славко мені подобається. Начебто й не жадібний, пригощає, що забажаю, все купує. Говорить, що бізнесмен, і до речі неодружений. Але мене щось насторожує, ще не знаю що. Але обіцяю, розберуся, – сміялась вона.
– Розберись–розберись, а він навпаки мені не сподобався. Ось тут у нас з тобою погляди кардинально розходяться. Він постійно телефонує і йде, щоб ми не чули його розмов, якось дуже підозріло, – говорила Оксана.
– Так він бізнесмен і говорить багато про роботу, – заступалася за нього подруга.
А одного дня за чотири до їхнього від’їзду, вони йшли вранці на сніданок і раптом зустріли Славка.
Вони придивилися з ким він і очі вирячили від побаченого!
Славко поважно крокував, а поряд під руку йшла жінка, повненька, але гарна. Подруги пішли за ними слідом і почали розсідатися по місцях за столи, коли Славко нарешті зустрівся очима з Іриною, ледь помітно кивнув.
– Ого, що й треба було довести, – засміялася Оксана, – а наш Славко одружений. Він встиг навіть на палець обручку надягти. Дружина приїхала, мабуть, із перевіркою, – вони обидві засміялися голосно, та так, що навіть дружина Славка подивилася на них, сиділи ж майже поряд.
– Так, знову не пощастило, – сміялася з себе Ірина, а Славко крутився на стільці, розуміючи, з чого подруги сміються.
Цього дня Оксана кепкувала з Ірини, а та сама над собою, смішно було спостерігати, як Славко крутився навколо дружини. І з ними йому хотілося поспілкуватися, і дружина поруч.
Вже перед від’їздом після вечері подруги в номері збирали речі, по телевізору йшла якась передача. Ірина чомусь зацікавилася:
– Оксанко, послухай, цікаво.
На екрані сиділа жінка в роках і розповідала про свої невдачі в особистому житті, а потім розповіла, як вони з подругою обмінялися фігурками звірят, чи то випадковість, чи то така прикмета, але після цього у них із подругою все налагодилося. Обидві вийшли заміж і вдало. Щоправда дарувати фігурки потрібно обов’язково у якесь значуще свято.
– Ой, не вірю я в прикмети, тим більше в таку нісенітницю, – скептично висловилася Оксана. – Просто їм пощастило, доля.
– Оксанко, а я щось зацікавилася, – відповіла Ірина, – а що, давай проведемо експеримент, втрачати нам з тобою нічого, – запропонувала вона.
Подруги посміялися і поїхали додому. Забули вони про цю передачу, не до того було. Поки повернулися додому, потім вийшли на роботу, там на них чекав завал, як завжди після відпочинку. Вже наближався Новий рік, коли Оксана згадала фігурки.
– Іринко, а ти пам’ятаєш ту передачу про подаровані фігурки, – посміхаючись, спитала вона подругу.
– А, так, пам’ятаю. А давай подаруємо один одному на Новий рік, – запропонувала швидко Ірина.
– Ось і я подумала, якраз слушний момент. Давай спробуємо, хоч не вірю, але чого тільки не буває в житті.
Нарешті Ірина купила гарну лисичку – порцелянову статуетку, а Оксана – ведмежа з маленькою бочкою меду в лапах, теж гарна фігурка.
Тридцять першого грудня працювали до обіду, і перед тим, як піти додому, подарували одна одній фігурки. Новий рік вони відзначали у різних місцях, кожна поїхала до своєї матері. Канікули тривали і на початку січня подруги зустрілися в Ірини вдома. Оксана приїхала з ігристим, мандаринами та тортом. А ще з гарною новиною, якою їй хотілося поділитися, але не по телефону.
– Іринко, я познайомилася з таким чоловіком – красень! Степан його звати, у мами в селі пішла до подруги в гості, а він там. Виявляється її двоюрідний брат приїхав із села. Але він не схожий зовсім на сільського хлопця, – розповідала Оксана подрузі, та уважно слухала.
– І що, Оксанко, а він де, цей твій красень?
– Він сказав, що приїде до мене згодом. У гості. Уявляєш, Іринко!
Ірина скептично хмикнула:
– Ну так, тільки й можуть по гостям їздити …
Однак через кілька днів трапилася подія, виявляється Степан не захотів чекати і приїхав до Оксані раніше, звичайно перед цим подзвонив. Вона була неймовірно щаслива. За три дні Степан поїхав до себе додому, нічого не пообіцявши на прощання. Оксана була щаслива, коли він приїхав, але після розлучення засумувала.
– Іринко, поїхав і нічого не сказав, в щоку поцілував і все на цьому. “Ні подзвоню, ні напишу, ні до зустрічі”, засмучувалася подруга.
Декілька наступних днів Степан не давав про себе жодних звісток. Оксана мовчки переживала. Зате через тиждень він із деякими своїми речами приїхав на машині з села.
– Оксано, ось і я! Я сподіваюся, що ти мене не відправиш назад? Я довго думав і зрозумів, що, крім тебе, мені ніхто не потрібен, я полюбив тебе з першого погляду. Виходь за мене заміж. Розумію, що це несподівано для тебе та швидкоплинно, але ти – моє життя та доля!
Вже через два місяці у Оксани зі Степаном було весілля, а подруга була дружкою. Але найцікавіше трапилося з Іриною, вона закохалася у свідка нареченого, і він у неї теж.
Отак і прийшло щастя подругам. Ірина теж вийшла заміж.
І ось тепер при зустрічі весь час вони запитують:
– Ця історія зі статуетками простий збіг? Чи таки ні?
Але як би там не було, а Оксана з Іриною обидві щасливі і вже чекають на поповнення в сім’ях. І всім, хто ще не знайшов щастя, радять зробити те ж саме, обмінятися статуетками або фігурками звірят…
