Олег запропонував своїй коханій дівчині одружитися ще рік тому. І весь цей рік він терпляче чекав, коли вона нарешті скаже йому «так”.
Ірина хоч і не поспішала з позитивною відповіддю, але щосили підтримувала їхні стосунки, і всім своїм виглядом показувала, що Олег їй дуже подобається.
І ось сьогодні ввечері, коли він проводжав її додому, Іра раптом сама повернулася до цієї теми.
– Знаєш, Олежику, – сказала вона, зупинившись на півдорозі, і подивившись хлопцеві прямо в очі. – Я, мабуть, погоджуся на твою пропозицію… Ти ще не передумав?
– Що? – він застиг, і щаслива посмішка засяяла на його обличчі. – Справді? Ти згодна бути моєю дружиною?!
– Ага, – вона тяжко зітхнула. – Я тут подумала, порадилася з мамою, і вирішила, що, напевно, кращого за тебе я чоловіка собі не знайду. Тим більше, що ти мене так любиш…
– А ти? – з надією спитав Олег.
– Ну, Олежику… – Іра невдоволено скривилася. – Ну, ти ж знаєш, як я до тебе ставлюся. Я тебе дуже поважаю. Як чоловіка.
– Просто – поважаєш?
– Так. Але тебе є за що шанувати. Інший би на твоєму місці давно б уже втомився від таких стосунків і перестав би добиватися взаємності. Я все розумію. І мені тебе шкода, але… Така вже я… Мабуть, любити не вмію. Але скільки можна картати тебе? Та й мені, теж, напевно, настав час сім’ю створювати… Бо ж я, все-таки, жінка… Тому, давай розпишемося. Якщо ти ще не передумав, – знову повторила вона.
– Я, звісно ж, не передумав! – вигукнув палко Олег.
Хоч після всіх цих зізнань і слів Ірини, у нього і з’явилася в душі образа, але вона була ніщо порівняно з його любов’ю.
– І я ніколи не передумаю! Коли ми підемо подавати заяву? – квапливо спитав він.
Вона байдуже знизала плечима.
– Та хоч завтра.
– Чудово! – Олег уже був в очікуванні. – Значить, завтра зранку ми з тобою зустрічаємось із паспортами…
– Ні! Зранку я не можу! – сказала вона. – Я ж працюю.
– А в обід ти зможеш? Тебе відпустять в обід на пару годин?
– Гаразд, – невпевнено кивнула дівчина. – Я спробую відпроситися.
– А ввечері ми з тобою підемо до моїх батьків…
– Ні! – сказала вона. – Ти їм сам скажеш, що ми з тобою домовилися розписатися, і все… А я скажу своїй мамі… І давай обійдемося без весілля.
– Чому?!
– Бо я не хочу! – рішуче заявила дівчина. – Кому воно потрібне, вся ця непотрібна метушня? Ці родичі з привітаннями, вигуками «Гірко!». Ми ж із тобою дорослі люди. Просто, розпишемося, і житимемо собі.
– У мене! – охоче запропонував він. – Разом із батьками! Вони будуть дуже раді. Ти їм подобаєшся.
– Ні! – знову заперечила Іра. – Для початку ми з тобою винаймемо квартиру, а там подивимося. Можна буде взяти кредит. Потім щось придумаємо…
Вона знову зітхнула, і подивилася на свій багатоповерховий будинок, який уже маячив на горизонті. – Головне, щоб за той час, який ми матимемо до розпису, ти не передумав.
– Іро, та що ти таке кажеш? – нервово засміявся Олег. – Я на твою згоду стільки чекав. І я впевнений, що ти мене згодом обов’язково полюбиш. Дуже сильно полюбиш.
Додому Олег летів, як на крилах.
Підходячи до свого п’ятиповерхового будинку, він раптом знову почув сварку з відкритих вікон квартири на третьому поверсі. Це їхні сусіди, як завжди на весь двір, з’ясовували стосунки.
Олег, почувши це, чомусь засміявся. Тепер йому це здалося таким кумедним. Він завжди був впевнений у тому, що чоловік і дружина сваритися можуть тільки через те, що вони нерозумні. Мати з батьком Олега не тільки не сварилися, вони навіть ніколи не підвищували голоси. У всякому разі, він цього ніколи не чув…
Олег зайшов у під’їзд, і почав швидко підніматися на свій п’ятий поверх. На майданчику третього поверху він побачив дядька Івана, того самого сусіда, який щойно сварився з дружиною. Зараз він димів біля відчиненого вікна, намагаючись заспокоїтися.
– Здрастуйте, – посміхаючись, сміливо привітався з ним Іван.
Він хотів похвалитися, що скоро одружується, але подумав, що зараз, мабуть, не час.
– Що, дядьку Іване, знову ви з дружиною посварилися? – спитав він.
– Ага… – кивнув сусід.
Потім він похмуро глянув на Олега й додав:
– Ніколи не одружуйся хлопче! Ніколи!
– Чому ж це?! – здивувався Олег.
Він не розумів, про що це сусід таке говорить.
– А тому, що тебе чекатиме те саме. Чув, мабуть, якими словами мене називає?
– Чув, – кивнув Олег. – І як ви її називаєте, теж чув. Але мені, дядьку Іване, здається, якщо людина любить, вона ніколи не сваритиметься з коханою. – Олег сказав це так впевнено, як людина, яка знає про кохання все.
– Якщо людина любить?.. – по обличчю сусіда раптом пробігла дивна тінь. – Ні, хлопче… Схоже, ти в коханні поки що не розумієшся…
– Як це не розуміюся? – образився Олег. – Я точно знаю, що кохання, це… Це кохання!
– Ага… Але ти ще не знаєш, яка інша сторона кохання…
– Що значить – інша сторона? – здивувався Олег. – Кохання – це почуття!
– Так, звісно… – сусід усміхнувся. – Але дехто, хлопче, поводиться з любов’ю як з річчю. І тому вона поступово зношується. Якби ти знав, як я свою дружину до весілля кохав. І чудово я розумів, що вона мене анітрохи не любить, але вперто кликав її заміж. Наполягав і благав. І вона одного разу все-таки взяла і чомусь погодилася.
Вона мене тоді чесно попередила, щоб особливої любові від неї я не чекав. А я, недолугий, подумав – нічого, стерпиться – злюбиться… Ох, який я був нерозумний…
Але тепер, хлопче, пізно про це говорити… Тепер у нас діло вже до розлучення йде. Та й чесно сказати, давно б розлучилися ми, якби було куди піти… Мені, чи їй… Ти пінного, бува, не хочеш? – раптом запропонував він Олегу.
– Ні, – відповів молодик. – Не хочу…
– Нічого… Якщо така дружина трапиться, захочеш… Я теж не гульбанив раніше… От зараз, відпочивану трохи, і піду в магазин…
Олег відкривав свою квартиру вже не так радісно. І батькам він одразу не сказав про те, що скоро одружується.
– Ти чого такий задумливий, Олежику? – занепокоїлася мама, коли побачила його обличчя. – Голодний, чи що?
– Ага… – збрехав він.
Але коли мама почала його годувати, він зрозумів, що їсти не хоче зовсім.
Якось повечерявши, Олег вирушив у свою кімнату, ліг на ліжко, і почав думати, згадуючи то слова сусіда, то зізнання Іри, що жодної любові до нього в неї немає…
Вночі він майже не спав, а вранці, зібравши всю свою волю, взяв телефон, і написав Ірі повідомлення:
«Пробач, але наше весілля скасовується… Зовсім скасовується…»
Він надіслав повідомлення, ліг обличчям в подушку, і заплакав, майже як дитина.
А потім подумав:
– Все правильно… Я зробив все правильно.
