– Дитино, йди додому. Твої батьки, мабуть, тебе вже шукають. Не створюй їм проблем.
Двері зачинилися перед носом Дарини, залишивши дівчинку розгублено дивитися на позолочені цифри сорок сім.
– Як так? – голосно вигукнула дівчинка і пару разів постукала у двері в надії, що господиня квартири зараз вийде і розмову можна буде продовжити. – Я ж твоя дочка! Я так багато часу витратила, щоб знайти тебе, а ти зараз навіть поговорити зі мною не хочеш? Мамо, не будь такою жорстокою!
– Припини бешкетувати! – з квартири навпроти виглянула старенька. – Я зараз викличу дільничого!
– Я хочу поговорити з мамою, – з викликом промовила дівчинка.
– Марія явно не твоя мама. Вона в цій квартирі живе вже років двадцять. Я її дуже добре знаю. Вона виїжджала звідси лише на кілька років, навчатися.
– Ось у ці пару років я й народилася! – Дарина була на межі плачу. – Я вам навіть більше скажу, у мене є старша сестра, з якою у нас лише рік різниці!
– Помилки молодості трапляються у всіх, – проникливо промовила жінка. – Іноді про них краще забути та не згадувати. І це якраз такий випадок.
– Помилки? Двоє дітей на вашу думку – це просто помилки?
– Марія тоді зв’язалася з поганою компанією, не дивно, що стався подібний… інцидент, – стара намагалася підібрати слова пом’якше. – Але це не означає, що вона має все життя через це переживати! Зараз у неї чудова сім’я, двоє милих дітей, вона щаслива. А тобі тут не місце! Іди, поки я справді не викликала наряд. Ти з дитбудинку? Чи тебе все-таки всиновили?
– Це не ваша справа, – процідила крізь зуби Дарина. – Я лише хочу дізнатися, як у моєї рідної мами, яка носила мене дев’ять місяців, вистачило совісті залишити дитину в пологовому будинку. І через рік провернути такий самий фінт! Чому ми з сестрою мали переживати таке, коли її дітки живуть прекрасним повноцінним життям від самого народження?
– Це називається долею. Тобі не пощастило. Зараз йди, нічого Марії нерви псувати.
Дарина вибігла з під’їзду, пробігла сто метрів і зупинилася. Куди їй зараз іти? З дому вона втекла, не витримавши нахабного обману людей, що її виховували. Повертатися до них вона не збиралася. Краще в дитячий будинок піти.
А ще потрібно обов’язково розповісти правду сестрі, швидше за все, вона не знає, що її теж вдочерили! Напевно, Рита вважає своїх прийомних батьків рідним і це треба обов’язково виправити. Можливо, разом вони зможуть отримати відповідь від матері. А там хто знає, може, й житимуть усі разом.
Звідки Дарина взагалі знала про цю ситуацію? Добрі люди допомогли. Одна вчителька з її школи пояснила дівчинці, чому її так звані батьки такі з нею суворі.
– Я не маю права цього розповідати. Ой, не маю! – голосила жінка. – Але й мовчати більше не можу. Я ж бачу, як ти живеш.
– Ніна Вікторівна, ви про що?
– От скажи мені, чому ти сьогодні така сумна? – вчителька повела розмову вбік.
– Мама мене не відпустила на ночівлю до подруги, – надула Дарина губки. – Там будуть усі дівчата, я одна, не піду.
– А як вона пояснила? Ти вже доросла дівчинка, маєш право на свою думку.
– Вона наговорила неприємностей про Настю! Заявила, що там збирається погана компанія, а я обов’язково потраплю в біду, – Дарина знову переживала все те приниження, коли мати рішуче відмовила їй в її проханні. – І до того ж вона це сказала дуже голосно! Вікна були відчинені, а Наталка стояла і чекала на подвір’я, вона все це чула, і тепер зі мною навіть розмовляти не хоче.
– Ти маєш зрозуміти свою маму, вона про тебе дбає.
– Дбає? – Ні, вона про мене не дбає, вона дбає виключно про свою репутацію! – Тут Дарина розлютилася. Вчитель каже якусь нісенітницю! – Чому Соні можна гуляти до пізнього вечора, їздити з друзями на дачу, та їй навіть у сусіднє місто на концерт дозволили поїхати! А вона старша за мене всього на два роки. Іноді я думаю, що я просто зайва у цій сім’ї.
Дівчинка голосно схлипнула і відвернулася. Ніна Вікторівна похитала головою, прийшла ближче до ображеної учениці і поплескала її по плечу.
– Що ж, можу сказати, що в тебе дуже розвинена інтуїція. Я не маю права розголошувати цю таємницю, але заради твого емоційного здоров’я це зроблю. Навіть якщо потім мене притягнуть до відповідальності.
Дівчинка зацікавлено підвела брову і трохи повернула голову у бік жінки. Що ж такого важливого вона збиралася розповісти, якщо наслідки можуть бути такими серйозними?
– У віці одного року тебе вдочерили. До цього ти жила в будинку малюка.
Слова Ніни Вікторівни, хоч і були сказані тихо, для Дарини пролунали, як гуркіт грому. Її удочерили… Так, цього не може… А чому їй нічого про це не розповіли?
Думки заметушилися, але вже через пару хвилин дівчинка трохи заспокоїлася. І дещо зрозуміла. Тепер була зрозуміла поведінка батьків – вона не рідна. Ось тому вони їй і забороняють!
Насправді Дарина дуже перебільшувала те, що відбувалося. Її мама, прийомна мама, Олександра Володимирівна, дочок на рідну та прийомну не ділила. Вона ставилася до них однаково. Так, старшій діставалося трохи більше свободи, але на те вона і була старша! Шістнадцятирічна дівчина, відмінниця, спортсменка. Душа компанії завжди слухається батьків. І не створює жодних проблем! Та її відпускали на дачу до подруги, але Соня щогодини віддзвонювалася, а всіх присутніх на цій дачі Олександра знала особисто! Коли такі умови були запропоновані Дарині, вона категорично відмовилася. Мовляв, вона не маленька дитина, щоб постійно матусі дзвонити. Та й деяких своїх подруг вона з мамою знайомити не хотіла, бо чудово розуміла, що вони їй не сподобаються. Тепер про поїздку на концерт до сусіднього міста. По-перше, гроші на квиток Соня назбирала сама, підробляючи. По-друге, вона там була не одна. У тому місті живе гарна подруга Олександри, вона й наглядала дівчину.
В принципі, і решта скарг Дарини нічого не вартували. Її ніхто не позбавляв кишенькових грошей, їй ніхто не забороняв гуляти, грати в комп’ютер та інше. Всі необхідні речі, у тому числі й гаджети, їй купувалися, можна сказати, на першу вимогу.
У чому була різниця між сестрами? У тому, що Дарині була потрібна допомога у навчанні у вигляді репетиторів. Олександра багато грошей витрачала на фахівців, щоби підготувати молодшу дочку до іспитів. А та особливо не любила вчитися і часто заняття прогулювала, за що її, природно, сварили.
Ось і чим можна було дорікнути Олександру? У тому, що вона щосили намагалася влаштувати хороше майбутнє для Дарини?
Розмова з учителем тривала досить довго. Ніна Вікторівна намагалася пояснити дівчинці, що її мати просто турбується. Мовляв, Олександра точно знала, що біологічна мати дівчинки відрізнялася досить вільними вдачами, і тому вона не хотіла, щоб донька пішла стопами тієї жінки.
Ось тільки Дарина у ці слова не повірила. Вона прийшла додому і влаштувала грандіозну сварку прийомної матері, довівши її майже до швидкої. Закинувши кілька речей у спортивну сумку, Дарина втекла до подруги, а батькам заявила, що вдома більше ніколи не з’являться.
Вчитель не просто порушив таємницю усиновлення. Вона ще й повідомила дівчинці ім’я її біологічної матері, а також назвала адресу, де вона зараз живе. Ще вона розповіла, що Марія одружена і має двох дітей, яким зараз по вісім і десять років відповідно.
Ось Дарина поїхала до неї додому. На що вона розраховувала? Ну, вона була впевнена, що мама прийме її з розкритими обіймами. Ну як же, втрачена дитина, шанс виправити карму… Та тільки Марія мовчки зачинила двері перед дівчинкою. Вона не збиралася з нею навіть розмовляти, не кажучи вже про тісніше спілкування.
Але Дарина надію не втрачала. Зараз вона вирушить до сестри, адресу якої також люб’язно підказала вчителька, і розплющить їй очі на страшний обман. А там, хто знає, можливо вони разом житимуть.
От тільки й Рита дівчинку слухати не стала. Точніше, не так. Вона її вислухала. Мовчки, не кажучи жодного слова. Просто сиділа, дивилася дивним поглядом і слухала. Дарина активно розмахував руками, розповідала про несправедливість життя, що їм так нахабно брехали весь цей час. Нарешті видихнувшись, вона дивилася на сестру, очікуючи побачити реакцію на свої слова.
Реакція була, але зовсім не така, як того очікувала Дарина
– Мені чудово відомий той факт, що мене вдочерили. Знаєш, я не бачу в цьому нічого поганого. Навпаки, я вдячна моїм батькам за те, що вони дали мені нормальне життя.
– Що? Та вони ж, напевно, тебе у всьому обмежували!
– Ні, мої батьки дуже мене люблять, і я їх люблю. І ніколи не зраджу! Та жінка, Марія, для мене ніхто. Ти можеш робити все, що хочеш, але знаєш, я не думаю, що нам слід спілкуватись.
– Ну, ми ж сестри!
– Тільки по матері. Яку я й матір’ю не вважаю. Так що вибач, я не збираюся змінювати своє життя, допускаючи до нього когось стороннього. Будь розумницею, повертайся до батьків. Тобі лише чотирнадцять, одна ти все одно жити не зможеш.
– Та краще до дитячого будинку!
– Не кажи того, про що не знаєш, – різко зупинила її бурхливу промову Рита. – Ти маєш батькам до кінця життя дякувати! А ти… Загалом йди додому.
Але додому Дарина, звичайно ж, не пішла. Вона повернулася до подруги, розповіла їй все, що дізналася за сьогоднішній день, поплакала, а потім поринула у веселе життя. Щоправда, довго воно не тривало.
Дівчинку досить швидко знайшли, причому служба опіки. Їй запропонували два варіанти. Або вона спокійно повертається до прийомної сім’ї, або йде до дитячого будинку.
Спочатку Дарина хорохорилася. Мовляв, краще вже в дитячому будинку, ніж зі зрадниками. Але дуже швидко охолонула. Їй вистачило кілька днів у реабілітаційному центрі, аби зрозуміти, що таке життя далеко не казка. Тоді вона попросилася додому.
Олександра погодилася, але поставила низку умов. Жодної згадки про біологічну матір. Жодних невдоволень і капризів. До репетиторів ходити та займатися, не пропускаючи уроки.
Скрипучи зубами, Дарина погодилася. Проте твердо для себе вирішила, що проживе в цьому будинку якнайменше часу. Ось закінчить школу, поїде вчитися і більше ніколи не повернеться до цих людей! Навіть не подзвонить жодного разу.
Ставлення до неї, звісно ж, змінилося. Олександрі було дуже прикро, що дочка не оцінила її старань. Отже, така доля…
А на вчительку, до речі, відкрили справу. Жінка так і не змогла пояснити, для чого відкрила підлітку таку правду.
