Галя поливала квіти, як раптом в кімнаті задзвенів її телефон.
Жінка поставила лійку на стіл і взяла слухавку.
– Галино, привіт! – пролунало у телефоні.
Жінка застигла від несподіванки. Вона одразу ж впізнала голос свого колишнього чоловіка Василя!
– Впізнала? – запитав Василь. – У мене номер телефону вже інший…
…Звичайно, вона його впізнала! Шістнадцять років разом прожили, а потім після розлучення ділили квартиру ще два роки.
Рахуй усі вісімнадцять років під одним дахом!
Сім років ні слуху, ні духу, тільки аліменти на двох дітей на картку приходили, та й то не завжди.
Діти виросли, а борг так і висить.
Галині згадалося їхнє розлучення. Ділили просто все! Не лише квартиру.
Василь взагалі хотів і комп’ютер старшого сина ділити, і за решту дитячих дрібниць гроші отримати.
Головним його аргументом було те, що він заробляв більше.
Небагато, але більше. Але суд вирішив інакше.
Галина з дітьми переїхала до своєї бабусі, а згодом отримала її квартиру у спадок.
Спільну квартиру продали. Бабуся, розумна жінка, порадила на ті гроші взяти квартиру в кредит і здавати в оренду.
Інакше гроші підуть крізь пальці, а тут і дохід і дітям знадобиться.
Галина так і зробила. Бабуся допомагала, Галина працювала та й діти були вже не маленькі…
– Та впізнала… – сказала Галя.
– А чого ж ти мовчиш? – запитав Василь.
– Ти дзвониш, ти й говори, мені сказати нічого.
– За стільки років нема новин? – здивувався колишній чоловік. – І спитати ні про що мене не хочеш?
– А що питати? Як твоє життя, як багатства незліченні?
– Смієшся?
Багатства незліченні… Василь незадовго до розлучення отримав спадщину.
Бездітний дядько, брат його батька залишив йому велику квартиру у центрі міста і внесок у банку.
Василь нікому не розповів про спадок. Батьків уже не було, а сестра, яка жила в селі, і взагалі нічого не розуміла, як він вирішив.
І ось він став багатим. І щось перемкнулося в його свідомості.
Це ж таке багатство треба на дітей витратити, дружину. А раптом… А що раптом? Він сам не міг сказати.
Обмануть, собі все заберуть. А як же ж він?
Вирішив Василь мовчати й подавати на розлучення.
Але дружина все дізналася після розлучення.
Приховував він, приховував, але сам і проговорився, похвалився.
На Галину тоді сміх найшов. Не було в чоловіка, уже колишнього, ніякої коханки, були тільки гроші!
Багатий, вільний – наречений хоч куди!
Хоч і маленький, з животиком, та й лисина вже намітилася.
Знала Галина, що з грошима поводитися чоловік не вміє, але тепер це вже не її проблема. Було прикро, що зрадив він їй із багатством…
…І поїхав Василь в те місто, де спадщину отримав. Що там було, невідомо, але повернувся він уже без грошей…
…– Може зустрінемося? – раптом запропонував Василь. – На чай запросиш може мене? Розмова у мене є, не тільки до тебе, а й до дітей також.
– Яка в нього може бути розмова через стільки років? – подумала Галина.
Вона не розуміла, що відбувається.
– Діти окремо живуть, у нашому місті їх немає– сказала вона в слухавку. – А на чай давай, тільки в кафе. Так, так, отут на розі. Через годину.
– Але я думав може вдома посидимо в тебе? – сумно пробурмотів Василь.
– Якщо ти про гроші, то я готова оплатити рахунок в кафе! – твердо сказала Галина.
Галині було цікаво поглянути на колишнього чоловіка. Вона тільки через це й погодилася. Побачення, так би мовити.
Галя вже сиділа за далеким столиком, коли зайшов Василь. Лисина поблискує, животик випирає, сива борідка смішно стирчить, а йому ж тільки 51.
Галя посміхнулася й помахала колишньому чоловіку рукою.
– Гарно виглядаєш, Галю, ти майже не змінилася, – сказав Василь. – Точніше змінилася, помолодшала, покращала.
Що казати у відповідь Галина не знала. Добре, що підійшла офіціантка. Потім вона замовила й Василь знову заговорив.
– Як живеш? – запитав він. – Як діти?
– Діти окремо живуть. У мене є онуки. А тебе яким вітром до нас занесло?
– Справа в мене є тут невеличка… – загадково сказав Василь. – Ми ж стільки років жили з тобою разом, я тобі не зрадив жодного разу. Може, я до тебе переїду, га? Чого ж ти мовчиш?
– А що мені тобі відповісти? Ти ж просто так не запропонуєш, якась каверза є це точно. Розповідай давай. Гроші скінчилися, квартири нема?
– Квартира є, борг там просто невеликий. Грошей немає, а борг росте. З моєю зарплатою не впоратися. Квартира ж дітям потім буде, тож треба заплатити. Допоможеш?
– Васильку, як ти собі це уявляєш?! – ахнула Галина.
– Просто грошей дай. Квартира ж для наших дітей! А я до тебе повернусь…
– А там хтось живе?
– Ніхто. Квартирантів не пускаю, зіпсують ще все, рознесуть…
– А сам як?
– Там роботи немає для мене.
– Роботи немає?!
– А що ж тут такого?
– Насмішив ти мене…
– Грошей даси, чи ні?
– Квартиру перепиши на дітей, і борги тоді заплачу. А просто так не дам!
– А я одразу думав, ще сім років тому, що ти в мене квартиру хочеш забрати! А вона моя!
– А мені й не треба. У мене дві є. Дітям і дістануться.
– Дві?! Як це?! Як ти змогла купити? На аліменти?
– Не сміши мене. Ти досі винен. Якби ти тоді не вичуджував, то квартир могло б бути і більше. Але ж ти розумний. Ти ж свої багатства від меркантильної дружини рятував!
– Пробач мене! Допоможи з боргом…
– Я сказала тобі своє рішення. Змінювати його я не буду. Вибачити я тебе вибачила, але назад тебе приймати не збираюся. Зрадив ти мені зі своїм багатством.
– Я до дітей піду по допомогу.
– Іди. У них кредити, грошей і так не вистачає. Я допомагаю, вірніше квартира, яку здаю в оренду.
– Жадібні ви всі!
– І тобі успіхів, – сказала Галина, даючи зрозуміти, що побачення закінчено. – Дівчино, можна рахунок, будь ласка.
Вона оплатила рахунок і пішла до виходу.
Василь дивився Галині услід і думав. Звичайно, він їй не потрібен.
А вона ж он яка! Красуня, струнка, доглянута, хоч і бабуся вже… Але меркантильна!
