Олексій сидів у темній кімнаті, прислухаючись до нічних звуків. Під вікнами зупинилася машина, м’яко гримнули дверцята, звук каблучків стих за дверима під’їзду.
Нарешті повільно й обережно повернувся ключ у замку.
Він намагався вловити найменші відтінки звуків.
Почулося шарудіння одягу, ледь чутні кроки.
– Переживає, що розбудить мене, капці не взула, – посміхнувся Олексій.
Двері тихо відкрилися. Марина навшпиньки зайшла у спальню. Вона побачила, що ліжко застелене й на ньому ніхто не лежить.
Марина застигла на мить, й відчувши напружений погляд Олексія, обернулася.
– Ти чого? Чому не спиш? – спитала вона різко.
– Тебе чекав, – Олексій підвівся, підійшов до дверей і клацнув вимикачем.
Від яскравого світла Марина заплющила очі.
– Де ти була? – Олексій розглядав обличчя дружини з напіввстертою косметикою.
– Вибач, я забула попередити тебе… – Марина дивилася собі під ноги.
– Тільки не кажи, що ти була у подруги. Скажи правду, так обом буде легше. Ти давно мені зраджуєш?
Вона хитнула головою.
– Два місяці, – сказала вона, на мить підвівши на чоловіка очі. – Я хотіла сказати, але… Вибач. Я зараз піду.
Вона швидко вийшла зі спальні.
Олексій почув, як вона щось рухала у коридорі.
Марина повернулася з валізою, поклала її на ліжко, відкрила шафу і почала діставати з неї свої речі.
– Може, ти займешся цим завтра, коли мене не буде вдома? – Олексій підійшов до ліжка, взяв подушку і вийшов зі спальні.
Не роздягаючись, він ліг на диван в іншій кімнаті, накрився пледом.
Спати не хотілося.
Він зробив кілька глибоких вдихів, намагаючись заспокоїтися…
…Вони з друзями вирішили відзначити закінчення сесії на пляжі. Роздяглися і одразу побігли у воду.
Потім Микола з Олегом побігли по пінне, а Олексій залишився стежити за речами.
Він сидів на своїх джинсах і дивився, як біля берега купаються діти.
З води вийшла гарна дівчина і попрямувала до нього.
Вона взяла з сусідньої ковдри рушник і почала сушити мокре волосся.
Олексій не міг відвести очей від неї.
Дівчина відчула його погляд і різко обернулася. Олексій не встиг відвести очі.
Напевно, він виглядав дитиною, яка нашкодила, бо дівчина посміхнулася.
Коли Микола з Олегом повернулися, вони вже познайомились і весело говорили.
Побачивши хлопців, Марина зазбиралася додому.
– Марино, стривай! – Олексій почав одягати джинси.
Не попрощавшись із друзями, він кинувся її наздоганяти.
Додому він прийшов пізно.
– Де ти був? Чому не відповідав на дзвінки? Ми з батьком переживала… – почала мама.
– Вибачте, я забув увімкнути телефон після іспиту. Я одружуюся, – видав Олексій.
– Що-о-о?! – перепитала мати.
– Він одружується. А що, якраз пора. Третій курс, 20 років. До закінчення інституту він подарує нам онука, – спокійно сказав батько.
– Ні, все не так. Я хотів сказати, що зустрів дівчину своєї мрії і обов’язково на ній одружуся, – квапливо сказав Олексій.
– То ти щойно з нею познайомився? – обурено спитала мати. – Володю, ти чув? – мати розгублено дивилася то на сина, то на чоловіка.
– Тетянко, заспокойся. Він всього лиш закохався. А закохані багато про що мріють. Він живий, здоровий і щасливий. Все, всім спати, завтра поговоримо, – батько відвів маму в кімнату.
– Дякую, – гукнув услід батьку Олексій.
Через два тижні він привів Марину додому.
Мама дізналася, що вона живе в гуртожитку, і винесла вердикт, що їй потрібна їхня квартира, що коханням тут і не пахне.
Звичайно, вона сказала це, коли Олексій повернувся додому, провівши Марину.
– Вона не сподобалася тобі? – засмутився Олексій.
– Головне, що вона тобі подобається, – знову підтримав його батько.
Весілля зіграли після нового року. Батько подарував їм ключі від квартири.
– Дякую. Не очікував, – зрадів Олексій. – Звідки?
– Це моя квартира. Ми з мамою здавали її в оренду. Ремонт я вже почав робити, а далі ти вже сам.
Батько обійняв Олексія…
…Він заснув тільки під ранок, а коли прокинувся, то побачив Марину з валізою.
– Пробач, я таки розбудила тебе, – сказала вона і вийшла в коридор.
Йому так хотілося зупинити Марину… Він аж стрепенувся, коли нею зачинилися двері.
Думав, що вона повернеться за день-два. Але Марина не повернулася, не дзвонила. Її ключі сиротливо лежали на тумбочці у коридорі.
З кожним днем він сумував за нею все більше і готовий був пробачити її, аби вона повернулася.
Дзвонив, але вона не відповідала або її телефон був вимкнений.
Одного разу він дочекався її, але вона вийшла з дверей свого інституту в обіймах із хлопцем.
Олексій ледве встиг сховатись за дерево.
Повертатися у порожню квартиру не хотілося. Він поїхав до батьків.
– Вона мені одразу не сподобалася. Знайшла, напевно, багатшого за тебе, вертихвостка, – сказала мама.
– Тетяно, не треба. Йому й так важко. Вони самі розберуться, – сказав батько, і Олексій вдячно глянув на нього.
Через місяць вони розлучилися у ЗАГСі.
Дорогою додому Олексій купив біленьку, вирішивши гульбанити.
Несподівано прийшов батько. Вони проговорили всю ніч.
Батько розповів, як не стало його першої дружини. Вона була при надії. Жінка переходила дорогу і… Та машина зʼявилась нізвідки…
Тоді йому також не хотілося нічого. Гульбанив. А потім познайомився з Тетяною й Олексієм. І тоді вирішив жити для них.
Після розмови з батьком Олексій більше не гульбанив…
…А через пів року мама сказала, що до них приїжджає племінниця її подруги.
– Дівчинка поживе у нас спочатку, поки не влаштується на роботу і не знайде квартиру. А ти покажеш їй місто, – сказала мама.
– Ти сватати мене вирішила? Може, й племінницю подруги спеціально запросила до нас? – обурився Олексій.
Але дівчина виявилася симпатичною, худенькою, з короткою стрижкою. Вона зворушливо мружила очі, соромилася носити окуляри.
Звичайно, він узяв її під своє крило, показував місто, пояснював, як треба поводитися на співбесіді, щоб прийняли на роботу, допомагав вибрати недорогу квартиру.
– Спробуй пиріжки. Це Олена готувала. Ти обов’язково маєш спробувати її борщ. Домашня, розумниця, хазяйська! Ох, пощастить її чоловікові… Отака дружина тобі потрібна! – нахвалювала її мати.
– А що, може, й справді одружитися? Маринка щаслива з іншим. Настав час і мені влаштовувати своє життя. Чим не дружина? – думав Олексій.
– Все, вирішено, я одружуюся! – оголосив він, жартома.
– Ти добре подумав? Ти вже раз поспішив. Я не дозволю, щоб племінниця моєї подруги, була нещасна! – захвилювалася мама…
…Після закінчення інституту вони розписалися. Олексій відмовився від пишного весілля. Досить одного.
Олена з ним погодилась. Відсвяткували скромно, у кафе, запросили тільки найближчих родичів.
І почалося нове сімейне життя. Олена була смішною й беззахисною, зовсім не такою, як Марина.
Може, це й було те, що потрібно в цій ситуації. Але ночами на Олексія находила туга…
…Минув ще рік. Якось вони з Оленою ходили по торговому центру у пошуках подарунка на ювілей його батька.
Олена не могла відвести очей від прилавка із дитячими іграшками.
– Дивись, які вони милі. У мене в дитинстві був такий самий ведмедик. Може, купимо?
Олексій слухав дружину неуважно. Він глянув за вітрину магазину і раптом застиг від побаченого.
Олексій побачив Марину!
– Я зараз! – сказав він Олені і вибіг з магазинчика.
Олена не розуміла, що відбувається.
Марину він наздогнав біля ескалатора, але не зупинив. Спустився за нею вниз, тільки тоді гукнув її.
– Привіт. Це твоя дружина? – запитала Марина. – Симпатична. Ти змінився. Щасливий?
Олексій знизав плечима.
– А ти? – запитав він.
– А в мене нічого не вийшло. Зустрічатися потай це одне, а жити разом – зовсім інше. Я бачила твою маму, вона сказала, що ти одружився.
– Мама? Вона нічого мені не казала, – здивувався Олексій.
– Я не подобалася їй. А вона подобається? – Марина дивилася прямо на Олексія.
– Ти де живеш? – запитав він.
– Квартиру орендую. Номер мого телефону ще не видалив? Подзвони якось. Мені пора, – Марина квапливо попрямувала до виходу.
Олексій дивився їй услід, зовсім забувши про Олену.
– Це твоя дружина? – пролунав її голос за спиною.
Вона стояла з невеликим іграшковим ведмедиком у руках.
– Колишня дружина. Все-таки купила? – намагаючись приховати роздратування, сказав Олексій і повів її до виходу з торгового центру.
– А подарунок? – запитала Олена.
– У нас ще є час, потім купимо…
З цього моменту Олена стала якоюсь тихішою. А Олексій думав про Марину, не помічаючи цього.
Якось він закрив двері у ванну й зателефонував. Марина зраділа.
– Може, зайдеш якось? Я часто згадувала тебе. Як побачила в магазині, зрозуміла, яку дурницю зробила. Але ж ти любиш мене. Якби не любив, не кинувся б за мною там, у торговому центрі.
– Марино, я одружений, – тихо сказав Олексій.
– Та облиш. Я ж не одружуватися тебе кличу, просто посидимо, побалакаємо. Я надішлю тобі адресу…
Він не хотів їхати, тягнув кілька днів, а потім не витримав і поїхав.
Марина відкрила в кокетливому фартушку. У квартирі апетитно пахло чимось смачненьким.
– Роздягайся, м’ясце майже готове. Я так і знала, що ти прийдеш.
– Раніше ти не готувала, – зауважив Олексій, заходячи на кухню.
– Раніше… Коли це було? – весело відповіла Марина.
Вона накривала стіл, легко пурхаючи по кухні. Дістала з холодильника ігристе.
Олексій відмовився, за кермом.
Він їв печеню. Мʼясо було тверде. А Марина радісно посміхалася, підкладаючи йому салат.
Потім вона поставила чайник на плиту, підійшла до нього, обвила руками, пригорнулася.
– Олексію, я така рада, що ти прийшов. Скільки ночей я не спала, докоряла собі, сумувала. Ми могли б почати все спочатку. Я б народила тобі сина.
– Я одружений, – повторив Олексій.
– Ну і що? Ти ж не любиш її, я знаю. Олексійчику …
…Він прокинувся серед ночі. Марина спала поряд, пригортаючись до нього теплим боком. Олексій обережно вибрався з ліжка, одягнувся, картаючи себе за слабкість.
Він гнав порожнім містом. Олена спала. Він роздягнувся і обережно ліг поряд. Вона відразу піднялася на лікті.
– Ти де був?
– Чого ти схопилася? Я ходив на кухню, пити дуже захотілося. Спи, – і він відвернувся від Олена, намагаючись дихати рівно.
За сніданком вона не витримала і запитала:
– Олексію, ти в неї був?
– З чого ти взяла? Зустрів Олега випадково, посиділи в кафе. Не бачилися ж давно, – незворушно збрехав Олексій.
– Я дзвонила тобі багато разів.
Олексій вийшов у коридор, перевірив кишені куртки. Телефон зник.
– Оленко, я, здається, телефон загубив. Може, в кафе лишив? – Олексій оторопів.
– Не в кафе, а в Маринки забув, як у темряві одягався.
Треба швидше забрати його. Маринка така, може й Оленці подзвонити, наговорити всякого…
– Я швидко, – Олексій кинувся одягатися.
Він почував себе останнім негідником, коли бігом спускався сходами.
Згадав, як важко було дізнатися про зраду Маринки. Те саме зараз відчуває Олена. Як він міг? Обіцяв же ж матері, що вона не буде нещасна.
Він не сумнівався, що Олена здогадалася. У жінок добре розвинена інтуїція, вони відчувають брехню. Але все ж таки треба встигнути забрати телефон до того, як його знайде Маринка…
Олексій довго дзвонив у двері. Мабуть, Марина щойно вийшла з душу, бо коли вона відкрила, з кінчиків мокрого волосся капала вода.
– Ти повернувся! – вона хотіла обійняти його, але Олексій відсторонився.
– Я, здається, телефон у тебе забув.
Не роззуваючись, він обійшов Марину і пройшов у кімнату.
Побачивши зім’яте простирадло на ліжку, він почервонів. Телефону ніде не було.
Олексій відкинув подушку вбік і побачив його на ліжку. Він полегшено видихнув.
– Жаль, що я не знайшла його раніше, – холодно сказала Марина. – Подзвонила б твоїй жінці.
З її очей зникла ніжність, погляд обдав холодом.
– Марино, більше між нами нічого не буде. Не дзвони мені, – сказав він і пішов до дверей.
– Олексію! – гукнула вона. – Та йди ти!
Олексій не озирнувся.
– Марення якесь найшло, затемнення. Ніколи… Ніколи більше, – твердив він по дорозі додому.
Вдома його зустріла схвильована Олена.
– Ось знайшов, – Олексій показав їй телефон.
– Тітка дзвонила, вона у лікарні. Мені треба їхати. Відвези мене на вокзал, – сказала Олена, не слухаючи Олексія.
– Та я тебе сам відвезу до неї, тільки на роботі домовлюсь.
– Ні, – твердо сказала Олена. – Я поїду сама.
Він не заперечував. Відвіз її на вокзал. Поки чекали на поїзди, Олена м’ялася, ніби не наважувалася щось сказати.
– Щось трапилося? Говори, – нетерпляче попросив Олексій.
– Розумію, зараз не дуже вдалий момент. Я хотіла раніше тобі сказати… – почала обережно Олена.
Олексій застиг. Ці слова він уже чув. Нічого хорошого вони не обіцяли. Але Олена… Ні, вона не могла вчинити з ним, як Марина…
– Я вагітна, – видала Олена.
Олексій думав почути зовсім інше, тому до нього не одразу дійшов сенс цих слів.
– У мене буде дитина, – повторила Олена, насторожено дивлячись на чоловіка.
– Оленко! – він підхопив її і підняв на руки. – Оленко, це правда? Чого ти раніше не сказала? «Тоді я точно не пішов би до Маринки», – про себе додав він.
– Ось і сказала, – посміхнулася Олена.
Дорогою додому йому подзвонила Марина.
– Любий, вибач, але я не можу без тебе…
– Марино, це була помилка. Не дзвони мені. Я одружений, у нас буде дитина, – він поклав слухавку і відкинув телефон на пасажирське сидіння.
…Олексій грався на килимі, щось захоплено будував з іншими дітьми.
– Олексію, по тебе мама прийшла, – вихователька торкнулася його за плече.
– Мамо! – Олексій підбіг до неї, обхопив руками і притулився до холодного пальта.
– Олексію, одягайся, – мама забрала його руки від себе.
Він підвів голову і пильно глянув на неї. Йому хотілося запитати, за що вона сердитися на нього, що він зробив? Він не сварився, нічого не зіпсував, але чому мама сердиться?
– Так і стоятимеш? Вдягайся, швидше, – гукнула на мати.
Олексій неохоче підійшов до шафки, дістав свою курточку і теплі штани з шапкою, став одягатися.
Коли мама так говорила, йому хотілося робити наперекір їй.
– Довго випробовуватимеш моє терпіння? – вона забрала з його рук светр і одягла йому його.
– Одягався б сам, – мама пригорнула його до себе і поцілувала в маківку.
І Олексій швидко одягнувся і навіть шапку вдягнув правильно.
Раніше мама похвалила його за це, але сьогодні вона промовчала, перша вийшла з групи.
Вони йшли додому, Олексій раз у раз відставав. Мама оберталася і кликала його. Він мовчав, ображено сопів і наздоганяв її.
Вдома він грався на підлозі машинками, а мама закрилася на кухні.
Потім покликала його вечеряти. Тата вдома не було.
– А коли тато приїде з відрядження? – запитав Олексій.
– Їж, давай, – сказала мати.
Що він зробив? Чому вона сердиться на нього?
– Чай будеш, чи молоко? – спокійніше запитала мама.
І тут сльози пішли з очей Олексія, закапали прямо в тарілку.
Мама відсунула її, витерла очі рушником. Олексій здивовано побачив, що вона теж плаче. І йому стало шкода більше її, аніж себе.
– Не плач, я більше ніколи не буду тебе засмучувати, – сказав він.
– Маленький ти мій. Ти ні в чому не винен. Пробач, – мама обійняла Олексія і міцно пригорнула до себе.
– Ти теж сумуєш за татом? – спитав він обережно.
– Так. Тато не повернеться.
– Чому? – здивувався Олексій.
– У нього інша родина. Так буває, – мама схлипнула.
Коли Олексій вже навчався у школі, до них у гості прийшов дядько Володя. Мама вбралася, приготувала святковий обід. Дядько Володя подарував йому радіокеровану машинку. А потім вони разом гралися на підлозі.
Олексію захотілося, щоб дядько Володя більше ніколи не йшов.
Адже мама при ньому посміхалася, не злилася. І дядько Володя залишився.
Потім Олексій випадково назвав його татом. Він став йому справжнім батьком. Хвалив, коли було за що, сварився, якщо заслуговував, переживав, коли Олексій був слабий.
А свого справжнього батька він більше ніколи не бачив…
…Олексій струснув головою. Машина стояла на узбіччі. Він і не помітив, як зупинив її. Олексій узяв телефон і додав номер Марини у чорний список.
Маринка, звичайно, може прийти і все розповісти Олені. Але це не має значення. Він не повернеться до неї, не дозволить зіпсувати його родину, покинути свого сина.
Що буде син, Олексій не сумнівався. Він буде любити їх, не вчинить з ними так само, як його батько вчинив з ним та його матір’ю…
Йому захотілося просто зараз почути голос Олени, і він набрав її номер.
– Олено. Я люблю тебе. Я домовлюсь на роботі і завтра приїду до тебе. Чуєш?!
– Чую. Я тебе люблю без всяких «теж»! – у слухавці пролунав її щасливий сміх…
