У школі Ігор вчився погано.
– Цей Ігор зовсім безталанний… – хитали головою вчителі.
Хлопець сидів за останньою партою. Він справді не мав жодних талантів, чим можна було б похизуватися перед іншими. Тільки й вирізнявся своїм високим зростом.
Однокласниця Олена була гарною дівчиною, відмінницею і, звісно ж, була повною протилежністю Ігоря.
Вони були абсолютно різні – небо і земля. Крім того, що вона вчилася на відмінно, вона ще й читала вірші, співала і танцювала.
Завжди брала участь у художній самодіяльності. Активна і життєрадісна дівчина одним словом.
Але Ігор був закоханий в Олену нерозділеною любов’ю ще з шостого класу!
Він увесь час спостерігав за нею, дивився на неї закоханими очима і часто говорив про себе:
– Ну, поглянь же ж ти на мене…
Де була Олена – там був Ігор. Вона звісно помічала, що він завжди був поблизу.
– Ну що ти ходиш за мною, відчепись ти вже, вічно поблизу десь! – обурювалася вона.
Ігор червонів, мовчки опускав голову і мовчав. Хоч і був він спритним серед хлопців, але з Оленою ставав боязким.
Він і далі так само бігав за нею, а вона вже й звикла до такої уваги. І якщо раптом поблизу не було Ігоря, то Олена вже сама шукала хлопця очима.
У старших класах Олена тяглася до старших хлопців, а про Ігоря й не думала.
– Ну навіщо мені він, що з нього вийде в житті?! Двох слів зв’язати не може, вітер гуляє в голові, та й не симпатичний, хіба зріст…
Тим більше в Олени мати працювала вчителькою в їхній школі, а батько – головним агрономом. Шановані люди.
А в Ігоря батьки працювали на фермі. Ігор після школи теж ходив на ферму й допомагав батькові.
– Після школи теж піде працювати на ферму, а чим ще йому займатися тут у селі, – думала Олена.
А ось у неї була мрія – після школи поїде у місто, вступить в інститут і житиме у великому місті.
Ніколи вже не одягне гумові калоші, як буває тут у селі, особливо в дощ – не пройти, не проїхати.
Спілкуватиметься з розумними людьми, ходитиме в театр і на виставки.
Мрія Олени здійснилася, після школи вона легко вступила на навчання.
Навчалася вона теж добре, не шукала розваг, як інші дівчата-студентки.
Увесь час вона присвятила навчанню. Дівчина вважала, що щастя її й так знайде, але, звісно мріяла, як і всі про принца на білому коні.
Який сам знайде її, візьме за руку, і вони разом вирушать у щасливе життя…
…На канікули Олена приїжджала додому в село. Деякі з подруг вийшли заміж, хтось вчився так само, як і вона у місті.
Про Ігоря вона тоді правильно думала – він і справді разом зі своїм старшим братом тримав хазяйство.
Нарешті Олена отримала диплом, приїхала додому.
– Мамо, тату, ось мій диплом. Мені запропонували працювати у міській школі, і я з радістю погодилася.
– Яка ж ти у нас розумниця, дочко. Добре, що тобі запропонували роботу, у нас тут бачиш яке життя настало важке. Роботи нема, люди живуть хто як. Виживають, як можуть, багато хто їде на заробітки за кордон, чи в місто.
– Так, хто ж думав, що так буде, – говорила Олена.
– А де ж ти житимеш, доню?
– Як де, мені дали кімнату в гуртожитку, там і житиму. Своя кімната, це ж яка краса, – захоплено говорила Олена.
– Так, дочко, ми раді за тебе, хоч ти в нас виберешся в люди. Ми пишаємось тобою.
Олена працювала у школі. Спочатку взялася до роботи радісно з ентузіазмом. Викладати у школі їй раніше здавалося привабливим, але згодом їй довелося зустрітися з труднощами. Реальність виявилася зовсім не такою, як вона мріяла.
Учні не хотіли слухатися молоду вчительку, жартували, могли нагрубити, а якщо вона відповідала, говорили, що поскаржаться на неї директорові школи.
Поступово Олена зрозуміла, що в житті набагато складніше, не те, що в студентські часи. Тоді їй здавалося, що її професія найкраща й шляхетна. Вона хотіла ділитися своїми знаннями з дітьми, а вони виявляється її й не прагнули слухати.
– Які зараз діти некеровані, – ділилася вона в учительській з колегами, а ті погоджувалися з нею.
– Так, зараз зовсім інші часи, якщо якась сварка з учнем, одразу біжать по батьків і наслухаєшся такого, що не дай Боже, – говорили між собою колеги.
– Терпіння і ще раз терпіння, намагайтеся завжди тримати себе в руках, – говорив директор школи на нарадах.
До кінця навчального року не витримала Олена, не змогла вона порозумітися з учнями, не знайшла з ними спільної мови.
І навіть потрапила до лікарні з нервами. Коли вийшла з лікарні, забрала документи зі школи. Звільнилася. Поїхала до себе в село, відновитися і подихати свіжим повітрям.
– До школи я більше ані ногою! З нинішніми дітьми одна морока! – сказала собі Олена.
Вона дивувалася:
– Як це моя мати все життя працює у школі? А може, тут у селі інші діти? Хоча ні, чому інші, вони нічим не відрізняються…
У селі відбулися зміни, залишилася лише початкова школа, а старшокласники навчалися за вісім кілометрів, їх возили автобусом у райцентр. Але Олена про школу й чути не хотіла. Вже й шкодувала, що пішла шляхом матері.
– Гаразд доню, раз не хочеш працювати в школі, знайдеш щось інше, можна в райцентрі кудись влаштуватися, – заспокоювали її батьки.
У райцентрі вона влаштувалася у якусь організацію секретаркою.
Робота їй не подобалася, зарплата невелика. Щодня вранці вона їхала зі шкільним автобусом, а назад поверталася рейсовим.
Вона дуже засмучувалася, особливо коли поверталася з роботи, завжди думала:
– Попереду жодних перспектив. Невже мені доведеться все життя просидіти у цьому тісному кабінеті? А куди податися? Хто на мене чекає в іншому місці? Нині скрізь важко з роботою. До школи я не піду. І до речі, принца на білому коні щось не видно на горизонті…
…Минав час, життя Олени наче зупинилося. Робота – автобус – дім і так щодня по колу.
У селі життя теж ішло своєю чергою, але найбільше односельців здивував Ігор.
По-перше, з високого і худого хлопця він став міцним і сильним чоловіком, змінився до невпізнання. Став впевненим, симпатичним, у нього навіть хода стала іншою, міцніше стояв на ногах.
Вони з братом збудували три ферми. Купили корів, а деякі односельці зараз працювали у них, вони їм платили зарплатню.
Ігор став справжнім фермером. З Оленою вони не бачилися, бо вона працювала у райцентрі, а він цілими днями був зайнятий своїми фермерськими справами.
Ігор будував собі будинок, великий і світлий, і будівництво вже майже завершилося…
…Якось поверталася Олена з роботи, довго не було автобуса, і вона стояла на зупинці.
Раптом біля неї зупинився якийсь чорний великий джип.
Вона не дуже розбиралася в авто, але було видно, що машина гарна і дуже крута.
Спереду сиділо двоє чоловіків.
Скло біля місця водія опустилося і з машини пролунав голос:
– Ну привіт, Олено! Сідай, проїдемося з вітерцем, зовсім мабуть змерзла?
Олена придивилася, хто там такий за кермом і остовпіла від несподіванки.
То був Ігор!
Поруч із ним сидів якийсь незнайомий чоловік і посміхався, а Ігор вискочив з машини, відкрив двері позаду себе і подав руку Олені.
– Привіт Ігорю, дякую, – посміхаючись відповіла вона і сіла в машину.
Вона й справді вже змерзла. Була весна, але сніг ще подекуди лежав і дув неприємний холодний вітер.
– Це моя колишня однокласниця. Олена, завжди була відмінницею! – усміхаючись пояснював Ігор своєму супутнику.
Олена з Ігоревої розмови з чоловіком зрозуміла, що той наче якийсь міський начальник.
Ну принаймні в неї склалося таке враження, судячи з їхньої ділової розмови. Вони всю дорогу говорили про ферми, якийсь лізинг та будівництво ще однієї ферми. Олена всю дорогу спостерігала за Ігорем.
– Як же ж він змінився із тих шкільних часів. Ось тобі й безталанний. А він же ж досі неодружений. Он який високий і симпатичний, а міркує як… Оце так! І чому я мрію про якогось принца, коли живе у нас в селі такий Ігор?
А Ігор час від часу поглядав на Олену в дзеркало й іноді зустрічався з нею очима.
Тепер у неї був теплий і привітний погляд, не такий, як тоді в школі. Він завжди її пам’ятав і знав, чим вона займається. Досі не випускав її із виду. Він так зі шкільних часів і був закоханий в неї.
Олена думала:
– Цікаво, чи відчуває він до мене якісь почуття?
Ігор довіз Олену до будинку, допоміг вийти з машини й запитав:
– У тебе о котрій закінчується робочий день?
Вона відповіла.
Наступного дня, вийшовши з роботи, вона побачила машину Ігоря, а він сидів і посміхався, махнув їй рукою.
Олена підійшла, він вискочив і посадив її поряд із собою. Так і їхали всю дорогу говорячи про те про се.
– Не набридло тобі їздити сюди в райцентр, Олено, давай-но йди до мене бухгалтеркою. Навчишся вести справи, твій батько тобі допоможе, він у цьому розуміється. А може, ти погодишся і в мій новий будинок хазяйкою піти, га? Я завжди мріяв про це, та ти ж знаєш, ще зі школи… – він засміявся і взяв Олену за руку.
Їй було дуже приємно це почути, але Олена стрималася.
Звичайно вона була згодна стати його дружиною, але треба ж витримати паузу, як і пасує дівчині!
– Я подумаю, Ігорю, – посміхнулася йому Олена.
А Ігор тієї ж миті зрозумів, що все тепер у них буде добре…
