Теплого літнього вечора на лавці біля під’їзду багатоповерхового будинку сиділи дві колоритні жіночки, своєрідне «довідкове бюро» місцевого масштабу.
Вони завжди виходили «подихати свіжим повітрям», коли більшість мешканців поверталися до домівок після трудового дня.
Від їхнього гострого погляду та аналітичного розуму, гідних кращого застосування, не вислизала жодна деталь, через яку вони могли скласти повне уявлення про обстановку в сім’ї, достаток та стосунки між домочадцями.
Ось і зараз вони пожвавилися, спостерігаючи, як з чорного авто, що під’їхало, солідний чоловік допомагає вийти сусідці з третього поверху, за щось дякує їй і нагадує про завтрашню нараду в адміністрації.
– Я пам’ятаю, Євгене Васильовичу, – озвалася жінка, – до побачення.
– Гарного вечора, Олено Михайлівно! – попрощався чоловік, і машина зникла за поворотом.
Олена привіталася із сусідками і постаралася якнайшвидше пройти повз прискіпливий фейс контроль, щоб уникнути непотрібних розпитувань.
– Доброго дня, Оленко! Яка ти красуня сьогодні, втім як завжди, – заголосила тітка Зіна.
– Ну як артистка! – вторила їй тітка Раїса.
– І чого її чоловіку не вистачає? І красуня, і, мабуть, на посаді, а він усе на бік дивиться, – пошипів коментар за спиною Олени, сказаний тихо, але так, щоб вона почула.
Слухати продовження жінка вважала нижче за свою гідність, постаралася відігнати думку про поводження для такого зауваження, але якийсь неприємний осад все ж таки залишився і зіпсував настрій.
– Про що вони? – крутилося в голові питання, поки Олена займалася вечерею.
– Дрібниці якісь. Напевно, в обід знову любився з цією Маринкою з першого поверху.
Зі мною так і поговорити начебто і нема про що. А з цією цвірінькають по півгодини, сміються з якихось плоских жартів.
Олена та Ілля виросли в одному дворі, ще й навчалися в одному класі, і, здається, знали один про одного все, як близькі родичі.
Ілля завжди був душею компанії, улюбленцем дівчат. Його карі очі та оксамитовий голос, що супроводжувався трьома акордами на гітарі, підкорювали представниць жіночої статі будь-якого віку.
Навіть суворі вчительки ледве стримували усмішку, роблячи йому зауваження.
Він мав славу бешкетника, але завжди заступався за слабших хлопців.
З Оленою вони були друзями, і жоден бешкетник не смів навіть пальцем зачепити дівчину.
Він завдяки Олені закінчив школу, оскільки добру половину домашніх завдань та контрольних вона робила за двох.
Ця дружба викликала неабияке занепокоєння її мами. Особливо її хвилювання посилилися, коли до вчорашніх дітей прийшла юність і підстерігала їх новими переживаннями.
Віра Іванівна щодня твердила Олені про дівочу гордість, про те, як слід поводитися з протилежною статтю.
– Особливо з цим, – мама повертала голову у напрямку дому, де жив Ілля.
– Ось ще! А мені яке до нього діло,- відповіла дочка, червоніючи, і щосили намагаючись не показати, що вже давно стала прихильницею його карих очей.
Від Іллі вона також старанно приховувала свої почуття, і залишалася єдиною непокореною ним фортецею.
Після школи Олена закінчила університет, стала економістом. Ілля відслужив, влаштувався працювати в транспортний цех на заводі, де директором був Михайло Степанович, батько Олени.
Якось Іллі довелося замінити його особистого шофера у дальній поїздці. У дорозі вони розмовляли, і хлопець виявився не таким легковажним, яким уявляла його дружина.
Директор запропонував йому місце свого водія, який пішов на пенсію. Тепер Іллі нерідко доводилося бувати у них. Він навіть заслужив на прихильність Віри Іванівни, і, звичайно, часто бачився з Оленою.
Дівчина помітила, що старий друг дитинства вже не був підкорювачем дівочих сердець, але й з нею він поводився стримано й чемно, якось холодно.
Її хвилювали здогади, що в нього є якесь серйозне захоплення, і одного разу вона запитала його навпростець:
– Ілля, скажи, маєш дівчину?
– Є. Давно. Майже з дитинства. Тільки я для неї щось подібне друга. Не зважуюсь навіть сказати їй про те, що вона в мене є.
– Не розумний ти, – ніжно сказала Олена.
Незабаром вони одружилися. Ілля був вірним чоловіком та дбайливим батьком двох малюків.
Олена просувалася службовими сходами. За допомогою батьків вони відкрили невеликий автосервіс, яким займався Ілля.
Кілька років вони були щасливою родиною на заздрість під’їзним пліткаркам. І ось сьогодні вона отримала від них перший закид у спину.
– А правда, щось відбувається останнім часом у нашому житті, – думала жінка.
Весь поточний рік вона з головою пішла в роботу і намагалася не надавати значення змінам, що відбулися в чоловіка, але тепер задумалася про це всерйоз.
Він став часто затримуватись. Беззастережно довіряючи йому у всьому, вона навіть не піддавала сумнівам правдоподібність приводів.
Одного разу посеред робочого дня Олена повернулася додому за паперами і застала його в сусідки Марини, самотньої жінки, що виходить із квартири, не обтяжену моральними принципами.
«Допоміг їй кран полагодити», – пояснив чоловік.
Якось знайшла в машині класичний доказ – губну помаду.
Він, ніби дражнячи її, сказав: «Коханка забула», хоча пізніше таки повідомив, що підвозив сестру.
Ілля став часто ображати її достоїнства у присутності їхніх друзів та знайомих, представляючи це жартами.
Якось у гостях за святковим столом він розхвалював кулінарні здібності господині та перейшов на інші її переваги:
«Та й сама ти, Таня, така апетитна жінка.
Мабуть, розлучуся з Оленкою і заберу тебе в чоловіка!»
Не подобалися Олені і стосунки Іллі з її подругою Ларисою, яка, звичайно, сама провокувала його, але він анітрохи не чинив опір її заграванням, що межували з фліртом.
Лариса часто засиджувалась у них допізна, а потім просила її проводити.
Олена ніколи не запитувала себе, чому Ілля так довго не повертається. То Лариса довго шукала ключі, то треба було заїхати в майстерню перевірити щось, то зустрів приятеля.
Пам’ять підкидала й інші сумнівні епізоди, яким раніше Олена не надавала значення.
Нині вони, як пазли, складалися у дуже неприємну картину. Потрібно було терміново розібратися з цією картиною.
Для цього потрібно переконатися, що це не випадковий візерунок калейдоскопа, а реальна проблема їхньому сімейному благополуччю.
Вперше Олена засумнівалася у надійності свого тилу та опори, якою завжди був для неї чоловік.
“Що ж, не чекатиму, коли все зруйнується, з’ясую, наскільки все далеко зайшло”, – вирішила жінка.
Іллі вона нічого не сказала про свої переживання, а за кілька днів повідомила, що їде на тиждень у відрядження.
Здавалося, що він засмутився, але потім запропонував відправити дітей до батьків. Він у цей час поживе на дачі і займеться ремонтом паркану.
“Так час без тебе пройде швидше,” – пояснив своє рішення Ілля.
Два дні Олена справді провела у діловій поїздці. Повернувшись до міста, вона не стала заїжджати додому, а одразу поїхала на дачу, захопила продукти та улюблений торт чоловіка, сподіваючись, що її підозри були помилкою.
Таксиста вона попросила висадити її, не доїжджаючи до їхнього будинку, і пішла з хвилюванням на душі, по стежці, яка вела з боку лісу до хвіртки на дальній стороні ділянки.
Одна секція паркану справді була розібрана, але роботи цього дня, мабуть, не велися, а працівник був зайнятий чимось цікавішим.
Лунала лірична музика, вився димок мангалу, пахло шашликами.
Раптом на ганок вийшла Лариса в сорочці Іллі, під якою іншого одягу не було видно.
– Ілля, а де… – фразу вона не закінчила, бо улюблений торт чоловіка опинився в неї перед обличчям.
Різнокольоровий крем застряг у довгому волоссі розлучниці, сповзав по сорочці.
Подруга щось вигукувала про те, що вона не єдина його пасія, що вони з Іллею давно в стосунках, що Олена не бачить очевидних речей.
Ілля щось говорив, намагався взяти її за руки, але вона втекла, залишивши його з Ларисою, вкритою рештками торта.
Кілька днів Олена разом із дітьми провела у батьків, не відповідаючи на дзвінки чоловіка.
Віра Іванівна радила розлучатися, але дочка, незважаючи на образу, не поспішала приймати таке рішення.
Коли емоції трохи вщухнуть, вона хотіла отримати від чоловіка якісь пояснення.
Щось мало спровокувати таку його поведінку після стількох щасливих, благополучних років життя.
За кілька днів важка розмова відбулася.
– Тільки не кажи, що я не так зрозуміла, – попередила Олена, – давай по-чесному.
Якщо ти хочеш піти, йди, як чоловік, по-людськи. Я все зрозумію, якщо ти полюбив іншу жінку.
Але ж ти не міг полюбити всіх, з ким ти зраджував.
– А ти вже розслідувала?
– Яке розслідування! Про твої пригоди знали всі, крім мене.
Наші друзі, твої слюсарі у сервісі. Виявляється, і мої батьки були в курсі, навіть старенькі бабусі біля нашого під’їзду.
А я думаю, чого ти перед усіма виставляєш мене і господинею поганою і холодною жінкою.
А ти, мабуть, виправдовував свої зради, начебто шукав щастя, ласки та розуміння.
На свій подив, Олена почула від Іллі закиди на свою адресу.
– Так. Шукав розуміння. Ти ж, крім своєї роботи, нічого не бачила довкола себе. Я тобі був порожнім місцем.
У роботі твоїй нічого не розумію, про мою ти нічого й не питаєш.
Коли зі мною біда трапилася, коли я на машині поїхав по нове обладнанням, подзвонив одразу тобі, твій голос хотів почути, а ти навіть не дослухала.
Сказала, що тобі ніколи, потім поговоримо. На щастя тоді дивом все обійшлося.
Не за себе злякався, а за вас, що ви самі без мене залишитись могли.
Що б я для дому не зробив, жодної реакції з твого боку.
Сподобалося тобі чи ні – не зрозуміти.
Був якось у адміністрації у справах підприємництва, ти вийшла із зали засідань із важливими начальниками. На мене і не глянула, повз минула.
Запал Олени охолонув. Закиди були справі тривалими. Робота, робота… Живе поряд людина і живе. А чим живе, подумати нема коли.
– А поговорити зі мною про це ти не пробував? Адже я теж працювати не для себе намагаюся. Чи легше одразу в іншому місці розуміння шукати?
– Пробував поговорити з тобою, Олено, і не раз. Але мої проблеми здавались тобі такими дрібними порівняно з твоїми, що розмова навіть не починалася.
Я навіть радий, що на дачі так вийшло. Розкрилося все.
Два роки я не почуваюся одруженим. Батько-одинак. Не кохання я шукав. Не люблю я нікого, окрім тебе.
А ці жінки, до речі, раділи з того, що кран полагодив, майстрів для ремонту знайшов, будматеріал підвіз. Похвалять, добре слово скажуть.
– Не кажи мені, будь ласка, про цих жінок. Ця сцена з Ларисою у твоїй сорочці просто спокою не дає.
– Ну, вона-то отримала своє, – Ілля не втримався від сміху, згадавши вигляд жінки з розмазаним по обличчю і волоссю тортом, що тільки-но збиралася спокушати чоловіка.
– Ти кажеш, я виставляв перед друзями твої вади. Я хотів, щоб ти образилася, задумалася, що не так у наших стосунках.
Так тобі і на це було начхати. Ось подруга твоя відкрито залицялася до мене. Вся її поведінка була зрозуміла. Тобі знову байдуже.
Адже я в неї тоді жодного разу не лишався. Ходив під нашими вікнами чи в майстерні сидів один.
Думав, ти хоч запідозриш щось, подзвониш чи заборониш ці проводження.
Ні. Так і не дочекався.
Думаю іноді, мала рацію моя мати, коли говорила, що не під свій статус я дружину беру.
Я хто тобі?
Батько твій, дякую, у люди вивів. Тільки де мені тягатись із начальниками, які на чорних Мерседесах тебе підвозять.
Олена з подивом подивилася на чоловіка і здогадалася:
– Ось єхидні старенькі! Мені про твоїх дамочок наспівали, а тобі про Мерседес? Ні, на зло їм не розлучатимуся!
– А ніхто тобі розлучення і не дасть! І бабусі тут ні до чого.
– А чого ти тут прибіднювався з приводу свого походження, ловелас-невдаха? Я через тебе всю молодість просиділа, доки ти з усіма дівчатами з нашого двору не перецілувався. А ти знову за старе?
– Ні з ким я не цілувався. Ці самі дівчата все самі й вигадували, а я не заперечував, щоби тебе позлити.
– Так, позлив ти мене на славу.
– Вибач мені, Оленко. Не потрібний мені ніхто, крім тебе та дітей. Тільки й ти вже про мене не забувай і менше працюй.
– Я подумаю. Тільки якось треба стерти спогад про Лариску у твоїй сорочці. І на дачу я тепер довго не поїду.
