– Твоя мати знову свариться так, ніби ми весь її будинок обнесли! – поскаржилася Олена чоловікові.
Андрій, який сидів у цей момент за ноутбуком, підняв голову і важко зітхнув. Він знав, що характер його мами не цукор.
– Ну розлютилася. Але ж ти її знаєш… – пробурмотів він. – Вона вперта.
– Вперта? Ми майже всі продукти самі купуємо, а вона ще й ниє, що ми її об’їдаємо! Ти хоч раз бачив, щоб вона принесла щось додому? Батон і пакет молока не рахуються!
– Олено, я не сперечаюся, це безглуздо, але давай не роздмухувати сварку. Вона людина похилого віку зі своїми звичками.
Олена хотіла заперечити, але стрималася. Сварка з Андрієм на додачу до проблем зі свекрухою була їй зараз зовсім не потрібна.
Півроку тому Олена та Андрій і подумати не могли, що виявляться у такому становищі. Вони завжди намагалися триматися окремо від батьків: з’їхали одразу після весілля, знімали скромну однокімнатну квартиру. Відкладали на іпотеку, заощаджували кожну копійку. Але потім компанія, в якій працював Андрій, закрилася, а зарплата на новому місці виявилася вдвічі нижчою.
Заощадження танули на очах. Мрія про свою квартиру пливла в далечінь.
– Давай поки що до мами переїдемо, – запропонував тоді Андрій. – Тісно, проте зможемо економити.
Спочатку Олена не погодилася. Зі свекрухою у неї не було гострих сварок, але й душевної дружби теж не склалося. Проте обставини підтискали: цифра на вкладі зменшувалася, і Олені довелося переглянути своє рішення.
Перші тижні пройшли мирно. Олена намагалася не втручатися у господарство, не нав’язувалась, навіть контактувала мінімально. Вони справно скидалися на комуналку, продукти переважно купували самі, посуд мили відразу після їжі. Олена навіть почала думати, що їхні переживання були марними: Тамара поводилася стримано, майже привітно.
Але незабаром свекруха почала чіплятися. То не туди тарілку поставили, то чайник не одразу прибрали на місце. Спочатку Олена мовчала, вважаючи це звичайним притиранням, але ситуація посилювалася.
– Ви мій холодильник спустошуєте! – одного разу випалила свекруха.
Олена здивовано відволіклася від плити. Дивна претензія з огляду на обставини. Невістка спочатку навіть подумала, що їй почулося.
– Вибачте, що?
– Я говорю, ви мене об’їдаєте! – повторила Тамара. – Щодня тягаєте йогурти, ковбасу, сир… У мене маленька пенсія, я не можу вас усіх прогодувати!
– Але ж ми самі купуємо продукти…
– Ага, самі їх з’їдаєте, а потім лізете в моє! – буркнула свекруха. – Ні, будемо ділити полиці.
Олена хотіла було виплеснути на свекруху потік обурень, але Андрій обережно торкнувся її ліктя, безмовно зупиняючи.
– Гаразд, мамо, як скажеш, – спокійно сказав він. – Будемо їсти тільки своє.
Наступного дня вони закупилися продуктами та акуратно розставили їх на своїх полицях. Олена навіть позначила їх наклейками, щоб поділити «територію».
Але незабаром вона почала дещо помічати. З їхніх полиць раптом почала пропадати їжа. Спочатку зник йогурт, потім шматок сиру, а невдовзі зникла і скумбрія, яку Олена купила спеціально для вечері. Вона підозрювала Тамару, але не хотіла звинувачувати голослівно. “Ну хай бере, якщо їй так треба”, – заспокоювала себе Олена.
Але образа збиралася. Адже вони чесно прийняли нав’язані нею умови, а вона, схоже, навіть не збиралася дотримуватися правил.
Незабаром терпіння добігло кінця.
– Андрію, я вчора взяла морозиво нам на вечір, – Олена втомлено притулилася до дверного одвірка на кухні. – Ми ж збиралися дивитися кіно. Але щось воно кудись зникло… Ти не брав?
Андрій зреагував мляво: продовжив мити посуд і навіть не обернувся.
– Може, ти його з’їла? Або я… Забув, мабуть.
– Не забула я! Там брикет цілий! — роздратовано випалила Олена. – Це вже не вперше. Пам’ятаєш, ми кілька днів тому ковбасу взяли? Так я навіть не встигла спробувати її, тільки упаковку в смітті знайшла.
– Олено, ти що, натякаєш, що мама бере в нас їжу?
– А хто, як не вона? Миші? – Олена розвела руками. – Навіщо вона взагалі тоді цей концерт із полицями влаштувала?
– Послухай, давай не будемо з цього трагедію робити, – сказав чоловік, намагаючись запобігти сварці. – Навіть якщо вона щось бере, то їй просто незручно попросити.
– Незручно? – Олена саркастично хмикнула. – А мені, значить, зручно миритися з її примхами?
– Годі тобі… – Андрій байдуже знизав плечима. – Якщо хочеш, поговорю з нею.
Олена промовчала, хоча дуже хотілося висловитись. Її злило як поведінка свекрухи, так і спокій Андрія. Він вважав за краще вдавати, що все гаразд, поки вона вислуховувала голосіння Тамари.
У суботу вони планували залишитися у друзів із ночівлею, але плани несподівано змінилися, і Олена з Андрієм повернулися додому ввечері. Ледве відчинивши двері, Олена почула на кухні дзвін посуду і глухе постукування ножа по дошці. Вона повільно зробила крок у бік кімнати і застигла в дверному отворі.
Тамара стояла біля столу і спокійно нарізала їхню ковбасу, акуратно укладаючи скибочки на хліб. Поруч була відкрита баночка плавленого сиру, яку Олена спеціально приберегла на сніданок.
– Мамо? — розгублено гукнув її Андрій.
Свекруха здригнулася і відразу спробувала засунути продукти за банки зі спеціями, але було вже пізно. Олена схрестила руки, дивлячись на Тамару з таким виглядом, ніби ось-ось почне сварку.
– Ага, незручно їй просити, – процідила невістка крізь зуби. – А нишком брати зручно.
– Та що тут такого! – різко видала Тамара і відразу пішла в наступ. – Я хотіла всього пару бутербродів зробити, не розоритеся ви від цього!
– То в чому ж проблема? Навіщо ця вистава з полицями, якщо ви все одно харчуєтесь за наш рахунок?
– А ви самі винні! – раптом підвищила голос Тамара. – Сидите, їсте щодня, як королі, а я що? Самі макарони їм! Хіба це по-людськи?
– Мамо, почекай, – втрутився Андрій, намагаючись розрядити обстановку. – Це ж ти сама запропонувала полиці в холодильнику поділити. Ми жодного слова проти не сказали, просто зробили так, як ти хотіла. Чому ти тепер ображаєшся?
– Тому що ви справді мене об’їдали! – вигукнула Тамара і одразу жалібно схлипнула. – А в мене пенсія маленька… А ви тільки собі все тягаєте, ніколи не пропонуєте…
Олена подумки дорахувала до десяти. Їй хотілося вигукнути, що вони купували продукти на всіх, що Тамара сама винна у всьому. Але вона промовчала. На щастя, чоловік відповів швидше.
– Мам, годі вже, – твердо сказав Андрій. – Перестань робити з себе нещасну. Ми були готові поділитися. Все, що було в холодильнику, було спільним. Але ти сама…
– Не потрібні мені ці ваші подачки! – зупинила його свекруха.
Вона різко розвернулася, залишивши на столі недороблені бутерброди і вилетіла з кухні. Олена повільно опустилася на стілець і дивилася на шматок ковбаси, що лежить на столі.
– Розумієш тепер, чому я злилася? – стомлено сказала вона, підперши щоку кулаком.
– Розумію… – тихо відповів Андрій. – Але краще від цього не стає.
Вони сиділи мовчки, не знаючи, що робити далі. Олена відчувала, що це не кінець. Навпаки, напруга тільки зростала.
Тепер Тамара демонстративно ходила по квартирі з ображеним виглядом, старанно ігноруючи Олену та Андрія. Кожен прийом їжі перетворювався на театр одного актора: свекруха голосно зітхала, сідала на кухні навпроти них і мовчки колупала вилкою тарілку з макаронами, що злиплися. Іноді вона бурчала собі під носа щось на кшталт: «Ось так і живу… Кому я взагалі потрібна?»
Це стомлювало.
– Я з нею поговорю, – пообіцяв якось Андрій перед сном.
– Не думаю, що це допоможе, – відповіла Олена без особливого ентузіазму. – Але спробуй.
Наступного дня він застав матір на кухні і сів навпроти. Свекруха демонстративно відсунулась.
– Мам, давай поговоримо, – спокійно почав він.
– Нема про що нам розмовляти, – буркнула Тамара, відкушуючи шматок хліба прямо від батона.
– Мамо, ну годі вже це шоу влаштовувати, – Андрій ледве стримував роздратування.
Тамара різко підвела голову, збираючись заперечити, але Андрій не дозволив.
– Знаєш, у чому проблема? Ти просто не хочеш визнати, що тобі тяжко. Що в тебе грошей замало, що на продукти не вистачає. І це нормально. Ми не чекали, що ти нас годуватимеш, ми були готові повністю взяти продукти на себе. Натомість ми чекали, що ти спокійно поговориш із нами, поділишся переживаннями, спробуєш знайти компроміс…
Свекруха опустила погляд. Здається, це остудило її запал.
– Я не хотіла скаржитися… – тихо промовила вона. – Не думала, що ви зрозумієте.
– Зрозуміли б. Ми ж сім’я, а не чужі люди з вулиці.
– Та я знаю… Просто… Справа не тільки в грошах. Я звикла все сама вирішувати, звикла бути сильною. А тут ви на голову впали зі своїми ковбасами та сирами… Я боялася, що ви подумаєте, ніби я сама не впораюся, ніби я слабка і на шиї у вас сиджу.
У цей момент мати більше нагадувала дитину. Примхливу, яка відчайдушно захищає себе.
– Так ти й не впораєшся. Таке буває. Ми не чужі тобі, мамо. Просити допомоги та приймати її – не соромно.
Тамара мовчала, але зморшки на її лобі трохи розгладилися. Вона перестала хмуритися і зараз більше нагадувала розгублену дитину.
– Давай все припинимо, га? – запропонував Андрій.
– Гаразд… Тільки… не треба мене шкодувати, чуєш?
– Домовилися, – усміхнувся син.
Коли Тамара увечері наважилася зайти на кухню, Олена стояла біля плити.
– Чим допомогти? — буденно спитала свекруха.
Очі невістки округлилися, але вона швидко приховала здивування.
– Може, салат накришити?
Вони готували мовчки, але напруга, що висіла в повітрі останні тижні, розчинилася. Тамара вже не ображалася, не скаржилася. Вона просто помагала.
До теплих стосунків їм було дуже далеко. Але Олена побачила у цьому перший крок. Андрій же сподівався, що мати почне говорити про свої почуття прямо, без вистав і нервування.
