Такого Ольга точно не очікувала. Вона жила зі своїм Сергієм багато років, нічого не підозрювала, була щаслива у шлюбі. Сварки з чоловіком, звичайно, траплялися, але це було не критично і не викликало будь-яких глобальних переживань. Словом, міцний, вдалий шлюб.
І раптом…
Ця жінка підійшла до Ольги на зупинці. Ось так, просто.
– Здрастуйте, – сказала вона і, не чекаючи зустрічного вітання, представилася.- Мене звуть Інна. Я живу із вашим чоловіком.
Спочатку Ольга розгубилася. Потім їй захотілося послати цю мадам кудись подалі. Але видати реакцію вона не встигла, тому що Інна не дала їй жодного шансу, продовживши свої одкровення:
– Не сумнівайтеся. Я про вас усе знаю. Ви працюєте в лікарні, ваші двійнята ходять до п’ятого класу. Син любить піцу, а дочка – її взагалі не любить. Нещодавно ви купили величезний телевізор. Старий почепили у спальні. Мені продовжувати?
– Чого ви хочете? – Ольга відповіла запитанням на запитання. Нічого іншого просто не спало на думку.
– Поговорити.
– Кажіть.
– Ну, не тут же: люди навколо. Давайте до парку відійдемо. Посидимо на лавочці.
Ольга йшла поруч з Інною: ні почуттів, ні думок. Лише кроки. Вона ніби застигла всередині від відчуття біди, що насувається.
Інна сіла на лавку, Ольга лишилася стояти. Вона мовчала. Не дочекавшись питань, Інна почала сама:
– Ми познайомилися шість років тому. Сергій приїжджав до нас у відрядження. Я не прихильниця романів із одруженими чоловіками, але він сказав, що цілком вільний. Ну і закрутилося в нас.
Потім він поїхав. Я думала назавжди. Але Сергій повернувся. Сказав, що кохає. Що не може жити без мене. Запропонував поїхати з ним. Щоправда попередив, що жити разом ми поки що не зможемо. Мовляв, у нього нездужає мама і він не хоче, щоб я звалила на себе чужі турботи.
– Я винайму тобі квартиру, – пообіцяв він, – ми зустрічатимемося щодня. Поки ще мама жива. Важко про це говорити, але їй мало лишилося.
І я повірила, поїхала з ним.
Тільки через рік я почала здогадуватися, що Сергій обманює мене. Так, він щодня приїжджав до мене. Так, був уважний і дбайливий. Так, любив. Але: приїжджав лише вдень, ніколи не залишався ночувати. І завжди кудись поспішав.
Спершу я думала, що до мами, потім дізналася, що це не так. Як дізналася? Дуже просто. Я за ним прослідкувала. Бачила, як після роботи він забрав дітей зі школи, як вів їх у кафе, як з’явились ви. У вас було якесь сімейне свято.
Словом, я дізналася, що мій ненаглядний одружений. Чому не пішла? Чому не розірвала стосунки? Знову все просто. Я вже була вагітна. Повертатися додому у такому стані не могла. Вирішила вдати, що нічого не знаю, народити, а потім уже щось міняти.
У нас народився син. Його звуть Михайлик. На честь батька Сергія. Йому чотири роки. Хороший хлопчик. Дуже схожий на тата. Так, я так і не пішла від нього. Навіщо? Він дбає про нас, забезпечує. На свою зарплату я жила б зовсім інакше.
Про те, що одружений, Сергій зізнався нещодавно: близько року тому. Сказав, що родину не покине. Що любить своїх не менше, ніж нас із Михайлом.
– Розумію, я – негідник. Але що робити, якщо я люблю вас обох – приблизно так він тоді сказав.
І я знову змирилася. Мені здавалося, що я так готова жити завжди.
– І що ж змінилося? – Ольга, нарешті, прийшла в себе.
– Я закохалась.
– Невже? А як же Сергій? – у голосі Ольги пролунало відверте глузування.
– Він чудовий! Але нам настав час розлучитися. А в мене не вистачає духу розірвати стосунки. От я й подумала, що ви мені допоможете. Адже ви особа зацікавлена.
– Ви серйозно? – Ольга подивилася на Інну.
– Так! Ви скажете, що все знаєте, влаштуєте сварку. Припините стосунки на стороні. Впевнена: Сергій зробить усе, щоб ви його пробачили. І кине мене.
– А син? – Запитала Ольга.
– А що син? – Здивувалася Інна, – Сергій назавжди залишиться його батьком.
– І має допомагати матеріально?
– Ну звичайно. Ви не хочете, щоб я подала на аліменти?
– Все ясно, – Ольга розвернулася і пішла геть.
– То ви мені допоможете? – гукнула Інна слідом.
Ольга навіть не обернулася…
В одну секунду її життя було знецінене. Щасливий шлюб перетворився на пил. Вона йшла і згадувала, як вони із Сергієм планували дитину. Які були щасливі, дізнавшись, що народяться двійнята. Яке свято влаштував чоловік, коли забирав її з дітьми з пологового будинку.
Виходить, те саме він переживав з іншою жінкою. А їй обманював. Обманював роками. Зрозуміло, що свого сина він не покине. Регулярно відвідуватиме цю Інну «тільки через сина». Потім спробує сина та доньку познайомити з братиком. Як вони до цього поставляться? Цікаво, невже він так старанно приховував другу родину, що ніхто нічого не помітив?
Ольга набрала номер свекрухи. Так, тій самій, яка давно мала вирушити в інший світ:
– Валентино Семенівно, привіт. Що ж ви про Михайла мені нічого не сказали? – Ольга запитала те, що перше спало на думку.
– Ой, а звідки ти дізналася? – розгубилася свекруха.
Ольга відключила телефон…
Вона мала відчуття, що її життя вкрали. Що Сергій не просто зрадив її. Адже це не просто зрада. Якби так, вона, можливо, вибачила б його і шлюб зберегла. Заради себе, заради дітей. Але наявність маленького Михайла, схожого на тата, все обнулила. Шансів немає.
Вона не готова спостерігати, як чоловік піклуватиметься про дитину, яка з’явилася на стороні. І вдавати, що вірить, ніби він більше жодного разу не ляже в ліжко з його мамою.
І взагалі: вона не підписувалась на такий розвиток подій. Яка друга родина? Чому вона має прийняти це як факт? Заради чого? Заради щасливого, тепер уже минулого, шлюбу? Заради того барахла та квартири, що вони разом нажили?
Заради дітей? А що вони скажуть, коли підростуть? Заради себе? Після цього обману вона навряд чи стане колишньою.
Ось що, питається, робити? А робити щось треба.
Може, почекати поки дітям виповниться вісімнадцять? Грошей нишком підзбирати? І лише потім піти?
Але це ще майже шість років! Вона не зможе, не витримає. Вона зараз навіть бачити його не хоче. Говорити з ним. І це лише початок…
– Біжи! – Почула Ольга голос у собі. – Ти сильна, ти впораєшся! У тебе лише одне життя!
«Так тому й бути», – подумала Ольга і впевнено попрямувала до свого будинку. Вона мала непросту розмову…
