Життєві історії

Степан одружувався з Василиною. У ЗАГСі наречену з нареченим розвели по різних кімнатах. Степанові прийшло якесь повідомлення. – Я вийду ненадовго, – сказав він своєму другу Ігорю, і вийшов з кімнати. Час минав, а Степан не повертався. Ігор глянув на годинник. – Ходіть на реєстрацію, – гукнув з-за дверей жіночий голос. – Де ж Степан? – думав Ігор. Він вийшов на вулицю, заглянув у чоловічий туалет, але Степана ніде не було… Раптом Ігор почув якийсь рух за сусідніми з туалетом дверима. Він прислухався. Точно там хтось є! Ігор різко відкрив двері й застиг від побаченого

Ігор зійшов з поїзда.

– Чоловіче, дайте сто гривень, на квиток не вистачає, – сказала жінка, яка підійшла до нього.

– А може, краще я вам куплю закуску? – сказав Ігор, узяв жінку під лікоть і хотів підвести до буфета, але та забрала свою руку.

– Відстань! А на вигляд пристойна людина, – галасувала вона на весь зал.

Розмови на мить стихли, обличчя всіх звернулися до них двох, але вже наступної миті всі відвернулися, відновився гомін голосів.

– А йди ти… – жінка відійшла від Ігоря.

Він усміхнувся і підійшов до продавчині.

– Правильно зробив, юначе, що не дав їй грошей. Зовсім вже. А гарна яка була. Що любов з людьми робить, – продавчиня зітхнула і похитала головою.

– Може, каву з пиріжком? – запитала вона.

– Ні дякую. Мені треба в село Василівка. Де тут автобус стає?

– До Василівки сьогодні вже не буде автобуса. Завтра вранці о пів на шосту буде, – продавши ня помітила, що Ігор засмутився. – На вулиці весь час приватники стоять. Підробляють дядьки вечорами, щоправда, беруть дорого.

– Дякую, – Ігор взяв велику сумку й пішов.

Стемніло. Він дістав з кишені телефон, набрав номер. Але йому ніхто не відповів.

Раптом збоку зупинилася срібляста машина, з неї вийшла дівчина і пробігла повз Ігоря. Вона здалася йому знайомою.

Звідки? Він уперше приїхав сюди, не міг її бачити? Ігор повернувся у вокзал. Дівчина розмовляла з продавчинею. Ігор підійшов до них.

– Може, чаю? – запитала та дівчину.

– Дякую, тітко Любо, я поїду, – вона розвернулася і наскочила на Ігоря.

– Вибачте, не помітила вас…

Ігор побачив блакитні озера очей, ямочки на пухких щічках і зрозумів, що красивішої дівчини не зустрічав.

– А ось, до речі, Василина їде у Василівку. Василинко, підвези чоловіка, – сказала жінка.

Дівчина уважно подивилася на Ігоря.

– До побачення, тітко Любо. Поїхали, – сказала вона Ігорю і пішла до виходу.

Він ледве встигав за нею. Василина відкрила дверцята з боку пасажирського сидіння і витягла великий пакет.

– Дозвольте, допоможу, – Ігор простяг руку.

– Не треба. У ньому фата і квіти, – дівчина посміхнулася, і на її щоках заграли ямочки. – Краще відкрийте задні дверцята.

Василина поставила на заднє сидіння пакет і обернулася до Ігоря.

– Сідайте в машину.

– Стривайте. Ви – Василина! А я думав, звідки мені ваше обличчя знайоме. Ви в житті виглядаєте ще красивішою, – побачивши здивований погляд, він квапливо додав: – Я ж до вас зі Степаном на весілля їду. Тільки він не зустрів мене і на дзвінки не відповідає.

– Так у нього парубоцький вечір сьогодні.

– Я бачив вас на фото, Степан показував, – додав Ігор.

Машина їхала вузькою дорогою.

– Не страшно самій їздити? – запитав Ігор.

– Ні. Та й їжджу одна рідко. Просто сьогодні Степан не зміг зі мною поїхати у місто.

– А що у вас у селі нема квітів? – поцікавився Ігор.

– Є звісно. Це букет нареченої. Хотілося щось особливе, – Василина уважно дивилася на дорогу.

– Як ви швидко, з весіллям. Тільки рік минув, – Ігор зніяковів, що лізе не в свою справу.

– А ми зі Степаном домовилися ще перед службою, що коли він повернеться, ми одружимося, – весело відповіла Василина.

Ігор не міг відвести очей від її ямочки на щоці.

– То ви виходите через домовленість? Не через кохання? – спитав він тихо.

– І через кохання теж, – не помітивши його осуджуючого тону, відповіла Василина.

Якийсь час вони їхали мовчки.

– А ви добре їздите за кермом, – сказав Ігор.

– Степан навчив ще у школі. Вас куди відвезти у селі? У готель біля траси?

– Мабуть, – відповів Ігор.

– Знаєте що? Я вас краще одразу в кафе, на парубоцький вечір відвезу, а вже там розберетеся зі Степаном, – запропонувала Василина.

– У кафе з сумкою якось незручно, – засумнівався Ігор.

– А давайте я візьму її до себе. Вранці заберете. Тоді у кафе? – запитала Василина і кинула на Ігоря швидкий погляд.

– Тоді в кафе, – усміхнувся Ігор, погоджуючись.

Він дивився в темряву і згадував, як побачив одного разу в Степана зовсім інше фото…

– Хто це? – спитав він, дивлячись на гарну руду дівчину.

– Що сподобалась? – посміхнувся Степан. – Закочуй губу, – і забрав знімок.

– Василина краще, – сказав тоді Ігор.

Степан не відповів. А ввечері розказав, скільки в нього було дівчат.

– Тільки пальцем поманю і будь яка моя, – хвалився він, посміхаючись.

Степан був хороший хлопець, але хвастощі його дратували Ігоря. Йому стало шкода Василину. Степан зраджуватиме їй, зіпсує життя.

Місяць тому він раптом зателефонував і запросив на весілля. Чому б не зустрітися з другом? Тим більше, що Степан кілька разів передзвонював, нагадував.

– Зрозуміло. А давай на «ти», – запропонував Ігор.

– Давай, – легко погодилася Василина.

Вона висадила його біля кафе. Василина назвала свою адресу, попросила подивитися за Степаном, щоб не дуже гульбанив, і поїхала.

Ігор дивився вслід машині, що віддалялася. Надворі було прохолодно. З кафе долинала музика, а перед очима стояли блакитні очі та ямочки на щоках…

– Й ім’я гарне – Василина. Несправедливо, що така дівчина дістанеться невиправному гультяю, – Ігор звілкрив двері кафе.

– О, Ігор! Нарешті! Давай до нас, – Степан підвівся, махав руками. – Це мій друг, – говорив Степан тим, хто зібрався за столом.

Вони обійнялися, й Ігор зрозумів, що Степан уже добряче хильнув. Хтось засунув Ігорю в руку біленьку. Гриміла музика, кілька дівчат танцювали у центрі зали.

Ігор прокинувся і не одразу збагнув, де знаходиться. Він не пам’ятав, коли і як закінчився вечір, як він опинився в чужій квартирі, як встиг роздягнутися.

Ігор підняв голову над подушкою, і кімната захиталася, мов корабель на хвилях.

Дуже хотілося пити.

Годинник на руці показував за десять дев’яту. Ігор сів, почекав, коли кімната перестане розгойдуватися, і встав.

На кухні випив води прямо з крана. Зазирнув у сусідню кімнату. Йому здалося, що на ліжку разом зі Степаном Василина. Він підійшов і торкнувся друга за плече. Той пробурмотів щось, прицмокнув і продовжив спати.

– Вставай, через три години в ЗАГС, – гукнув Ігор.

Дівчина повернула голову і на велику радість Ігоря, це виявилася… Не Василина.

– Ти знаєш, що він одружується сьогодні? – запитав він дівчину. – Я вийду, а ти розбуди його і йди геть.

Ігор прикрив за собою двері.

Він пішов у ванну й заліз під душ. Коли вимкнув воду, почув, як клацнув замок. Дівчина пішла. Як він міг? А через три години стоятиме поряд із Василиною у ЗАГСі, цілуватиме її. Як вона може виходити за нього? Яке мені діло? Завтра поїду й забуду…

– Привіт. Слухай, я, мабуть, перебрав учора. Ледве на ногах стою, — увійшов до кухні Степан.

Виглядав він справді не дуже.

– Ходімо, – Ігор відправив Степана у ванну. Він взяв у руку лійку і відкрив холодну воду.

Потім вони пили гарячу каву.

– Спасибі друже. Я почуваюся людиною. А то моє весілля було під загрозою, – дякував Степан.

– От і добре, – тихо промовив Ігор. – А з ким ти спав? – запитав він.

– А… Це Оля, моє давнє кохання.

У двері постукали.

Ігор накинув халат Степана і відчинив.

На порозі стояла Василина з його сумкою. Вона була вже з макіяжем і гарною зачіскою. Ігор застиг на місці.

– Забирай свої речі. Вирішила привезти сама. Ви як? Степан добре?

Ігорю дуже захотілося, щоб вона запитала його, як він почувається, щоб переживала за нього, а не за гультяя Степана.

– Не запізніться, – гукнула Василина вже зі сходів.

– Хто там? – почув він голос Степана з ванної.

– Сусідка. У нас мало часу. Давай одягатися, – сказав Ігор.

– Ти її любиш? – запитав він, дістаючи свіжу сорочку з сумки.

– Кого? Ольку? – не зрозумів Степан.

– Василину, – Ігор ледве стримав роздратування.

– Вона моя, зрозумів? – Степан навіть перестав застібати сорочку. – А як ми додому добралися?

– Не пам’ятаю, – чесно зізнався Ігор.

Ігор побачив Василину у білій сукні і забув про все на світі. Але поряд з нею стояв Степан і посміхався.

– Так не має бути. Це неправильно. Він не вартий її. Хоч би щось сталося, що скасує весілля, – думав Ігор.

Але нічого не сталося. Молоді сіли в прикрашену стрічками та кульками машину, що першою виїхала з двору. Інші гості розсілися в чотири машини. Під’їжджаючи до ЗАГСу, водії дружно посигналили.

У ЗАГСі наречену з нареченим та їхніх свідків розвели по різних кімнатах. Інші гості залишилися чекати в холі. Степанові хтось писав повідомлення. Він помітно нервував.

– Слухай, я вийду ненадовго, я швидко, – сказав він і вийшов з кімнати.

Час минав, а Степан не повертався. Ігор глянув на годинник.

– Ходіть на реєстрацію, – гукнув з-за дверей жіночий голос.

– Де ж Степан? – думав Ігор, виходячи на вулицю.

З сусідньої кімнати визирнула стривожена Василина.

– Ти куди? – запитала вона Ігоря.

– Все нормально, зараз повернуся.

Ігор вийшов на вулицю, заглянув у чоловічий туалет, але Степана ніде не було.

Раптом він почув якийсь рух за сусідніми з туалетом дверима. Прислухався. Точно там хтось є. Ігор різко відкрив двері і застиг від побаченого.

Степан стояв до нього спиною і цілувався з рудою дівчиною.

Ігор почув, як за спиною ахнула Василина, як застукали по підлозі її каблучки. Він наздогнав її вже на вулиці. Чужі гості, які чекали на своїх молодят, з цікавістю розглядали наречену, яка плакала.

Ігор відвів Василину вбік.

– Послухай, або ми повертаємось, або весілля не буде, – сказав він. – Вирішувати тобі.

– Я не повернусь, – сказала Василина.

– Ти добре подумала? – перепитав Ігор.

– А ти зміг би після всього цього?

– Тихіше, – він підвів її до машини, прикрашеної стрічками.

– Відвезіть нас додому, – сказав Ігор водієві.

– А як же…

– Везіть.

– Як же так? Я чекала на нього, вірила… – на задньому сидінні голосила Василина.

Вдома вона зняла фату, вмилася і перевдяглася.

Ігор думав:

– Степан зрозуміє і приїде сюди. Треба поспішати.

– Що робитимеш далі? – запитав він.

– Не знаю, – Василина схлипнула.

– Послухай, я, може, здаюся тобі дивним, але я не міг забути тебе з того часу, як побачив у Степана твою фотографію. А коли ми зустрілися на вокзалі…

– Чому ти не сказав мені? Адже ти знав, – Василина ніби не чула його.

– Поїхали зі мною. Я живу у великому місті. Заспокоїшся, вирішиш, що робити далі. Повернутися у село завжди зможеш. Але треба поспішати, скоро сюди приїде Степан і решта.

Василина роздумувала недовго. Принесла валізу, накидала в неї речі, що попалися під руку.

– Мені байдуже, – сказала вона. – Аби звідси подалі.

– Залиш хоч записку матері, – нагадав Ігор.

– Я їй зателефоную…

Перед Ігорем стояла інша Василина. Очі згасли, потемніли. Однією рукою вона смикала ґудзик на кофті.

Коли вони вийшли з квартири, внизу гримнули двері, почулися чоловічі голоси на сходах.

– Нагору, – сказав він, і вони піднялися на поверх вище.

Степан із двома хлопцями підійшли до дверей квартири. Вони дзвонили, стукали. З квартир виглядали сусіди.

– Нема їх тут, пішли. Не хвилюйся, знайдемо, – сказав один із хлопців, і всі троє спустилися вниз.

Гримнули вхідні двері.

Ігор з Василиною почекали трохи і теж вийшли надвір, взяли таксі. Коли вони приїхали на вокзал, біля платформи вже стояв якийсь потяг.

– Ваші квитки, – запитала провідниця Ігоря з Василиною.

– Ми не встигли купити. Але ми заплатимо скільки скажете. Нам тільки дві зупинки проїхати, – вмовляв її Ігор.

Провідниця подивилася на заплакану Василину.

– Нам треба поїхати. Допоможіть, – попросив Ігор.

Провідниця зітхнула і дозволила зайти у вагон.

Ігор з Василиною дивилися на будівлю вокзалу, що пропливає повз, дерева, що миготіли вдалині даху села.

– Не жалкуєш? – запитав Ігор.

Василина знизала плечима…

…Пройшло три роки

– Тук-тук-тук. Вставай, тату, ми прийшли привітати тебе з днем народження.

Ігор розплющив очі і побачив дружину з однорічною донькою на руках.

Василина присіла на край ліжка. Дочка одразу потяглася до Ігоря. Він узяв її й посадив собі на живіт, почав надувати його і втягувати. Дівчинка захиталася, немов на хвилях, радісно регочучи.

Василина встала, вийшла зі спальні, але невдовзі повернулася з великим подарунковим пакетом у руках.

— Це тобі подарунок від нас, — урочисто сказала вона. – Іди до мене, сонечко, нехай тато подивиться, що ми йому подарували.

Василина взяла доньку на руки.

Ігор дістав із пакета ноутбук. Його очі радісно засяяли, зовсім як у доньки, коли він хитав її на животі.

– Спасибі, кохана. Він дуже доречний. Мій старий ледве тягне. Він же ж дорогий! Де гроші взяла? – Ігор поцілував дружину.

– Батьки вклалися. Він же ж потрібен тобі, – пояснила Василина.

Ігор голився перед дзеркалом у ванній, розмірковуючи.

– Ну що, ще один рік минув. Ти щасливий? – запитав він себе.

– Звичайно, – відповів сам. – У мене є все, про що тільки можна мріяти: квартира, робота, машина, красуня дружина і улюблена донечка. І за що мені так пощастило?

– З ким ти там розмовляєш? – почувся з-за дверей голос дружини.

– По телефону, я зараз, – відповів Ігор.

Коли він зайшов на кухню, на столі стояв торт, а в чашках парував чай.

– Дякую що ти є. Я тебе люблю, – Ігор обійняв і поцілував спочатку Василину, а потім ніжну щічку дочки.

– І я тебе люблю. Як уявлю, що не поїхала б тоді з тобою… Навіть не хочу згадувати…

Вам також має сподобатись...

Тетяна на вихідні приїхала в село провідати свого батька. Жив чоловік сам, бо з матірʼю вони розійшлися через дрібниці. Добиратись до батька було складно – спочатку треба їхати на електричці, а потім на автобусі… Вже підходячи до будинку, Тетяна раптом відчула, що щось у хаті було не так! Через вікно у веранді було видно, як туди-сюди снували якісь мужички, сідали за стіл, махали руками, галасували… – Господи, та що ж це там таке робиться?! – ахнула жінка. Тетяна здивовано зайшла на веранду. Вона глянула на стіл, озирнулась навкруги, і застигла від побаченого

Таня постукала у двері своєї сусідки. – Юля можна до вас? Потрібно переговорити, – сказала вона, коли Юля відкрила двері. – Проходь. Щось сталося? – запросила Таню Юля. – А це я у тебе хочу запитати! Невже у тебе, зовсім погано з чоловіками, що ти відводиш чужих? – раптом сказала Тетяна. – Ти про що? – здивувалася Юля. – Не прикидайся! Я бачила, тебе з моїм Петром! – вигукнула жінка. Юля спочатку не розуміла про що йдеться, але потім голосно розсміялася. – То ти нічого не знаєш?! – сказала Юля і ще дужче розсміялася. Тетяна здивовано дивилася на сусідку, нічого не розуміючи

Ольга прокинулася рано, швидко приготувала сніданок. – Сергій, відвезеш дітей до школи? – сказала жінка. – Я на роботу запізнююся! – Добре, – погодився чоловік. Ольга побігла на маршрутку. Жінка стояла на зупинці, коли до неї підійшла незнайомка. – Здрастуйте, – сказала вона і, не чекаючи відповіді, представилася.- Я Інна. Я живу із вашим чоловіком. Спочатку Ольга розгубилася від почутого, а потім сказала: – Чого ви хочете? – У мене до вас є одне прохання, – несподівано почала Інна і все розповіла Ользі. Ольга вислухала її і застигла від почутого. От чого-чого, а такого Оля аж ніяк не очікувала почути

Микола поїхав у гості до свого брата Ігоря. Той все йому показав у своєму містечку, провів екскурсію. А потім Ігор запропонував з’їздити на природу до озера. З ними поїхали ще двоє хлопців. – Це озеро вважається у нас таємничим, – посміхнувся Ігор. – Вночі тут, кажуть, можна різне побачити! Брат засміявся. Микола знизав плечима. Не дуже він у всяке таке вірив, тому став просто милуватися природою. Хлопці смажили шашлик, брат пішов збирати хмиз. Микола дивився на високі сосни, як раптом його хтось торкнувся за плече. Хлопець озирнувся й остовпів від побаченого