Кінець зими радував якимось приємним передчуттям того, що ось зовсім скоро, ще трохи, і все зміниться і в настрої, і в житті.
Так у Сергія було завжди, рік у рік.
Щоправда, з настанням весни його життя так і не змінювалося, але відчуття залишалися, і він все одно чекав на зміни.
На цей раз його несподівано відправили у відпустку. Перевтомився, працювати став з помилками, повільно, і начальник заявив:
– Все, Сергію! Два тижні, щоб я тебе не бачив! Повернешся і знову за роботу, з новими силами…
Сергій зібрав валізу і вирішив поїхати у місто своєї юності.
Воно було не дуже затишне у лютому, але таке знайоме, рідне і дивовижно прекрасне.
Сергій провів там свої студентські роки.
На диво місто зустріло його хоч і холодною, але сонячною погодою. Було сухо і навіть безвітряно. Але все могло змінитися будь-якої миті.
Сергій міг би зупинитися в когось із своїх знайомих, але їх залишилося мало, з багатьма зв’язок був давно втрачений.
Він подзвонив своєму єдиному далекому родичу, двоюрідному братові свого діда.
Йому було вже за сімдесят, а дідові майже дев’яносто. Обоє живі і примудрялися часом навіть спілкуватися.
– Сергійку, любий ти мій! Приїжджай, звичайно, буду дуже радий! – щиро вигукнув Іван Петрович і розповів, як зручніше добратися.
Але Сергій і так пам’ятав – не раз гостював у нього за часів студентства.
Жив він один. Чоловік зустрів Сергія з радістю, виділив окрему кімнату і довго розпитував – хто, що і як?
Вони вже скуштували печеню, яку приготував дядько Іван, як його завжди називав Сергій, пили чай і розмовляли.
– Про себе розкажи, синку. Як досяг успіху в житті, чи є сім’я, діти?
Сергій зрозумів, що дід про нього нічого не розповідав своєму двоюрідному братові, інакше ці питання не виникли б.
А що розповісти? Як досяг успіху? Питання звучало суто риторично. Та ніяк!
Він ще досить молодий роками, а душею? Важко сказати, що вона ніби висушена зсередини.
Все спішив кудись, боявся не встигнути, залишаючи важливі речі на потім.
Любов’ю особливо не дорожив, так в нього її й не було ніколи. Справжньої принаймні…
Кар’єра не вдалася, хоча робота в нього була й непогана.
Але він все одно почував себе не на своєму місці. Зв’язків великих у нього не було, щоб пробитися кудись далі, тому він тихо влаштувався в звичайний офіс.
Але дядьку він цього не розповідав. Обмовився, що сім’ї немає, затятий холостяк.
А з роботою все добре. Хоча самому Сергію майбутнє уявлялося сірою всепоглинаючою імлою, в якій він не міг розгледіти жодних контурів…
Іван Петрович слухав його уважно, кивав іноді схвально, а часом і співчутливо, але не осуджуючи.
За вікном закружляв легкий сніг, і Сергію дуже захотілося прогулятись. Чому б і ні?
Сергій подякував дядьку за обід, за бесіду, вдягнув свій легкий, але теплий пуховик, у якому, він виглядав досить солідно, закутав шию шарфиком і вирушив на прогулянку.
Потьмяніле в сутінках місто прийняло його не дуже доброзичливо.
Крокуючи широкою вулицею, Сергія одразу огорнув шлейф спогадів – минуле життя, студентські роки, мрії і пристрасті, друзі і подруги.
Він додав кроку і невдовзі дійшов до перехрестя в центрі міста. Зупинився в задумі…
Саме тут, уже дуже давно, у тому минулому житті, Сергій вперше відчув на своїх губах дівочий поцілунок із присмаком полуниці.
Він згадав очі дівчини, її волосся, посмішку. Її звали Вікторія. І жила вона десь тут, недалеко…
Він вирушив далі і так захопився побаченням з містом і своїм дежавю, що не помітив, як змерз.
Уже дув хоч і не сильний, але настирливий вітер. Сергій звернув у бічну вуличку і побачив невелике кафе.
Двері гостинно відчинилися, і він зайшов усередину.
Його огорнуло тепло та кухонний запах, без вишуканості, але смачний, домашній.
Сергій зняв пуховик, почепив його на круглу вішалку біля входу і зайняв столик.
Їсти не хотілося, але чашка гарячої кави не завадила б, це точно.
Приємно опинитися в такому невигадливому місці. Воно відразу нагадало йому як студентами вони забігали в такі ось дешеві кафешки, де відігрівалися гарячим чаєм і соковитими пиріжками.
Зараз перед ним стояла чашка, що випромінювала аромат гарної кави, на блюдечку лежала булочка з маком, пиріжків у меню не було.
Сергій оглянув відвідувачів, але тут двері відчинилися і зайшов якийсь чоловік. Він зняв куртку і вмостився за сусідній столик.
«Дежавю» знову прийшло до Сергія. Знайоме обличчя, та ні, не просто знайоме, а дуже добре знайоме!
Коли їхні погляди зустрілися, вони одразу впізнали один одного!
Чоловік встав і підійшов до нього.
– Сергій? Та не може бути! – сказав він голосно, кілька людей озирнулися на них при цьому.
– Сашко! – вигукнув у відповідь Сергій і встав, щоб привітатися з давнім приятелем.
Це була зустріч, яку язик не повертався назвати випадковою.
Було таке враження, що вона спеціально підлаштована. Сашко сів навпроти, йому принесли чай із тістечком, і вони розговорилися.
– Невже ти не був тут жодного разу з того часу? Після закінчення навчання? – питав Сашко. – Рахуй, п’ятнадцять років минуло!
– Та якось не вийшло. Сам розумієш, пошук роботи, потім ліз вгору, карʼєрні вершини підкорювати. Та годі про мене я, ти як?
Сашко почав ділитися своїми досягненнями. Спочатку теж все не складалося, спробуй, пробийся у величезному місті! Але потім удача посміхнулася, і все пішло хоч і не як по маслу, але вдало.
– Зам начальника я. Займаємося розробкою програм. Цікава робота, я тобі скажу!
– Та вже ж, – непевно відповів Сергій, а в душі трохи позаздрив Сашку, справді цікаво. Хоча б тим, що можна добряче заробляти.
Потім розмова зайшла про особисте життя. Сергій зізнався, що не одружений, і це принципово. А Сашко відповів якось ухильно сказав, що не один, все добре, тільки дітей немає. І додав: – Але ми над цим працюємо.
Потім згадали своїх друзів, що й про кого відомо. На превеликий подив Сашко теж мало, що знав. Розмова ходила по колу, і нарешті Сергій спитав:
– Ну, а Віка? Про неї щось знаєш?
…Любов Віки і Сергія буквально розквітла на останньому курсі на тлі холодної весни.
Вони гуляли багато гуляли. Поцілунки були і ніжні і палкі.
Віка кілька разів запрошувала його додому, де постійно була бабуся, яка пригощала їх чаєм з печивом і розповідала про свою молодість.
Так між ними нічого й не сталося, хоч могло б за інших обставин. Вони говорили про кохання несміливо, напівнатяками.
А потім диплом і розставання. Сергій повернувся додому у своє місто.
Віка хотіла їхати з ним, або благала залишитися. І він обіцяв незабаром повернутися, у що й сам свято вірив. Але життя вже підвело жирну лінію під його юністю, за яку не було повернення.
Він так і не приїхав, з головою занурившись у повсякденність життя. Не писав Віці і не дзвонив, все відкладав на потім. Але так і не зібрався. Вона теж не подзвонила жодного разу.
І ось зараз Сергій вирішив відкрити завісу, зазирнути в сьогодення і дізнатися, як Віка, що їхньому спільному приятелю відомо про неї?
Але Сашко опустив очі, потім покликав офіціанта і замовив біленької. Сергій відчув щось недобре…
– А ти чого цікавишся? – запитав Сашко.
– Просто так, – злукавив той. – У мене з нею зв’язок втрачений, але я не проти був би побачитися.
Коли принесли біленьку, Сашко підняв чарку і сказав:
– Не цокаючись. Віки більше немає.
Сергій побілів! Він відмовлявся вірити у те, що почув!
– Не стало, кажуть її. Чого не знаю, не питай.
Вони мовчки випили і Сашко встав з місця.
– Пробач, але мені пора, – сказав він. – Радий був зустрічі.
І в його голосі пролунало стільки невимовної скорботи, що Сергію стало не по собі. Він замовив ще чашку кави, випив і поплентався додому, точніше, до дядька.
Все навколо не здавалося вже таким загадковим, навпаки, примарним і лякаючим. Холоду він не відчував, але поспішав до світла, до тепла, щоб забути і не згадувати про те, що він щойно почув…
…Сашко почепив куртку на вішалку в коридорі, перевзувся в м’які домашні капці і сказав:
– Віко, я вдома!
З кухні вийшла його дружина, як завжди усміхнена, доглянута.
– А я чекаю на тебе, давай вечеряти! Зголоднів?
За столом вона дивилася на чоловіка трохи стривожено, як відчувала, що щось сталося.
Жили вони щасливо, душа в душу. Дітей не було, так. Але ні вони, ні лікарі не втрачали надії.
Хоча вік… Він підійшов до критичного.
Після закінчення університету Віка цілий рік чекала звісток від Сергія, а Сашко так турбувався про неї, таку увагу приділяв.
Він дарував їй квіти, запрошував на прогулянки.
Спочатку здавалося, що Сергій повернеться, як і обіцяв. Але через рік стало зрозуміло, що цього не буде…
І Сашко зробив Віці пропозицію, зізнавшись у коханні. Вона погодилася не одразу, але все ж таки прийняла його любов.
І обоє не пошкодували про ухвалене рішення. Але сьогодні… Сергій знову з’явився на горизонті.
Сашко випадково зустрів того, кого не любиі у глибині душі і побоювався.
Поспішаючи додому у своє затишне сімейне гніздечко, у квартиру, яка дісталася Віці від бабусі і проходячи повз кафе, він побачив через вікно знайоме обличчя.
Впевненості в тому, що це Сергій, не було, але він все ж таки зайшов, щоб переконатися остаточно.
Віка ніколи не згадувала його імені, але Сашко побоювався, що вона все ще береже пам’ять про нього. І переживання через те, що його сімейне життя тепер може похитнутися, підвело його на отакий негідний вчинок, який він зробив.
Спочатку він тріумфував, що переміг свого незримого суперника.
А вночі йому не спалося, на душі було недобре.
Для чого він так сказав? Чи не накликав він лиха?
Але поряд мирно спала його кохана дружина. Він повернувся на бік, обійняв її і заснув, вдихаючи ніжний, ледве вловимий аромат її волосся…
…Сергій не спав. Він сидів біля вікна, дивлячись на сніг, і шкодуючи про втрату.
На губах відчувався присмак полуниці, перед очима стояло її обличчя і в те, що Віки більше нема, не вірилося…
Витерши скупу чоловічу сльозу, Сергій встав і ліг у ліжко, дбайливо приготоване дядьком Іваном.
Даремно він сюди приїхав.
Минуле не повертається, а часом дістає так сильно, що хочеться про нього взагалі забути.
Але хто зна. Можливо Сергій ще зустріне свою Віку…
