Життєві історії

Євгенія з чоловіком Василем жили не бідно. Родичі Євгенії знали, як добре влаштувалася дочка. – Ви ж багаті! – казала Євгенії мати. – Могли б і нас до себе забрати. Он яку квартиру в центрі купили! – Мамо, це ж квартира Василя! – ахнула Євгенія. – А дітям навіщо по квартирі купили?! – не вгавала мати. – Це ж он які гроші! – Мамо, але це наші гроші, і наші діти, – сумно промовила Євгенія. – А ми з батьком що?! Краще б ти нам допомагала, аніж такі дорогі квартири купувати! Євгенія застигла від почутого. Вона не вірила своїм вухам

Євгенія в сім’ї була середньою дитиною. Вона була звичайною дівчинкою в ніколи не робила батькам проблем.

А от її старша сестра була повною протилежністю!

Навчалася Люба погано, їй завжди наймали репетиторів, яких вона не любила і уникала.

Одразу після закінчення школи Люба народила. Її наречений ніде не працював.

Молодший брат Петро був слабим з дитинства і балуваним.

За старшою сестрою та молодшим братом завжди потрібне було приглядати.

Тому й уваги батьків Євгенії діставалося найменше.

Залишена сама собі дівчинка рано зрозуміла, що їй треба сподіватися тільки на себе.

Вчилася вона добре, старалася, як могла. Без репетиторів та допомоги батьків.

Євгенія читала наукові журнали, цікавилася наукою. Після школи вступила в інститут.

Батьки дуже здивувалися бажанням доньки вчитися. Адже зі старшої Люби нічого не вийшло.

Багато грошей вони не могли дати Євгенії, але допомагали.

Євгенія навчалася, отримувала стипендію та працювала.

Влітку теж була робота. Додому вона приїжджала всього на кілька днів.

А там нічого не змінювалося. Над молодшим її братом Петром трусилися, над онуком теж…

А сестра намагалася влаштувати своє життя.

…Євгенія вчилася добре і після інституту знайшла хорошу роботу. Платили їй дуже добре. Євгенії все дуже подобалося. Це було саме те, що вона хотіла.

Там вона познайомилася з Василем і через рік вони зіграли весілля.

Життя в сім’ї текло своєю чергою. Народився син, а згодом дочка.

Євгенія з чоловіком жили не бідно. Пізніше вони обоє переїхали в інше місто. У Василя там жила мати.

Сім’я Євгенії чудово знала, як вона влаштувалася. Але та їм допомагала, а от родичі тільки вимагали…

– Ви ж багаті! – казала Євгенії мати. – Влаштувалися. Могли б і нас туди забрати. Он яку квартиру в центрі купили!

– Мамо, так ця квартира ж Василя! – ахнула Євгенія – Вона йому від батьків дісталася ж.

– А дітям навіщо по квартирі купили?! – не вгавала мати. – Цеж он які гроші!

– Мамо, але це наші гроші, і наші діти, – сумно промовила Євгенія.

– А ми з батьком що маємо жити разом із твоїм братом, сестрою та онуками?! Краще б ти нам допомагала, аніж такі дорогі квартири купувати.

Євгенія застигла від почутого. Вона не вірила своїм вухам.

– А я вам не допомагала? Я ж не винна, що ніхто, крім вас, з татом не працював. Один слабий, друга балувана. Незабаром до пенсії досидить. У вас скоро правнуки підуть, а вони ще нормально в житті не працювали. Добре, що маєте пенсію. Василь не проти, якщо ви приїдете. Але тільки вдвох. Мені теж не треба проблем, як минулого разу.

– Ні. Твій брат не поїде. Ти б племінницю взяла до себе. Їй треба працювати. До твоєї роботи її б прилаштувати.

– Як прилаштувати? У неї навіть освіти немає! Прибиральницею?

– Та ти що? Яка прибиральниця? Співробітницею, секретаркою, ким там ще…

– Просто немає слів… Я розумію, що ти не знаєш, що й до чого. Але як ви до цього додумалися? Вона мріє, що просто сидітиме і отримуватиме гроші? Тут потрібно розбиратися. Про це треба було раніше думати.

– А ти прилаштуй!

– Ні!

– Ми так і знали, що ви зазналися. Ну, хоч пожити її пустіть. Їй заміж треба, нареченого шукати.

– А у вас не можна? Мені її пригоди тут з нареченими не потрібні. Ти не хвилюйся, наречені є скрізь. І більше мені нічого не пропонуйте. Ви з татом приїжджайте, чекатимемо. Кімната вільна.

– Ми тут вирішили з батьком заповіт написати. Але якщо ти не хочеш допомагати, то тебе там не буде!

– Мені й не треба. Я й так відмовилася б. А вам треба для себе вже жити. Залиште їх. Хай самі живуть.

Через місяць батько з матірʼю таки приїхали.

– Вибач дочко. Звичайно ти маєш рацію. Просто сваряться вони щодня. Життя вже немає. Та й брат слабий…

– Знаю я який він слабий. Головна його слабість це лінощі. Гульбанити, веселитися – здоровий. Працювати – слабий. Добре влаштувався.

– Ми поки що поживемо в тебе?

– Звичайно. Василь незабаром приїде з роботи.

Батьки залишились. Їм було спокійно. Ні галасу, ні сварок. Тільки дзвонили дочка й син. Чекали на них, щоб приїхали назад.

Може одного разу й зберуться батьки до них, але Євгенія сподівається, що цього не станеться…

Вам також має сподобатись...

Віктор напросився в гості до Марії. – Отут я і живу, – сказала Марія і скромно посміхнулася. – Непогано, – кивнув зі схваленням Віктор. – І багато з тебе хазяї беруть? – Не дуже багато, – ухильно відповіла Марія, не називаючи суму. – Ходімо на кухню. – Зачекай, – раптом пробурмотів Віктор і став уважно розглядати шафи

– Мамо, я виходжу заміж! Мені Сергій пропозицію зробив, – вигукнула Віра, повернувшись додому. – Це чудово. Але коли ж ти нас познайомиш? – Ліля глянула на доньку. – За тиждень, я покличу його на бабусин ювілей! – пояснила дівчина. У суботу вся родина зібралася за столом. – А ось і ми! – Віра тримала за руку симпатичного хлопця. – Це мій наречений, Сергій! – Приємно познайомитись, я…, – почав представлятися Сергій, але не встиг. – Геть звідси! Пішов геть! – Ліля схопилася з місця і кинулася до зятя. – Мамо, ти чого? Що сталося? – Віра здивовано дивилася на матір, не розуміючи, що відбувається

Михайло поїхав на роботу рано. Його дружина Ліда теж встала раненько. Вона вийшла на подвірʼя. Їй треба було висадити багаторічні квіти, які вона вчора купила… Поки Ліда прикидала, що й куди висадити, біля воріт зʼявилася якась незнайома жінка. – Здрастуйте, – привіталась та. – Доброго дня, – відповіла Ліда. Вона вже знала майже усіх сусідів, але цю жінку бачила вперше. – Вибачте, мені треба з Мишком поговорити, – раптом сказала незнайомка. – А Мишко на роботі, і буде тільки увечері, – здивовано відповіла Ліда. – А що ви хотіли і хто ви така? Ліда не розуміла, що відбувається

Микола вийшов зі спальні і побачив, що його дружина стоїть перед дзеркалом в коридорі, і кудись збирається йти. – І куди це ти з самого ранку? – звернувся Микола до дружини. – Йду подавати на розлучення…, – спокійно відповіла вона. – Що? – не зрозумів чоловік. – Бачиш, любий мій, годину тому до мене приходила вона, і дуже просила тебе відпустити! – Люда підозріло глянула на Миколу. – Хто приходив? – перпитав він. – Коханка твоя… Хто ж ще? – відповіла Людмила. – Моя хто? У мене коханки ніколи не було, – Микола здивовано дивився на дружину, нічого не розуміючи