Життєві історії

– Що ми подаруємо мамі на восьме березня? – запитав під час сніданку в дружини Денис. – Ти купила подарунок? – Ні, не купувала, – сухо відповіла Надія. – Досить! Набридло! Невістка давно зрозуміла, що дружити зі свекрухою не вийде. Будь-який подарунок, обраний з турботою та любов’ю, сприймався Мариною Володимирівною із невдоволенням та розчаруванням… – Більше ніяких подарунків! – вирішила Надія. – Ну й гаразд, – на знак згоди кивнув Денис. – Нічого не даруємо, так не даруємо… Однак вранці восьмого березня, свекруха подзвонила сама. – Здрастуйте, Марино Володимирівно, – спокійно сказала Надія. – Як ваші справи? – Та які там справи! – вигукнула свекруха. – Де все?! – Що все? – Надія застигла від здивування

– Що ми даруватимемо мамі на 8 березня? – запитав напередодні на сніданку у дружини Денис. – Ти вже купила подарунок?

– Ні, я нічого не купувала, – сухо відповіла Надія. – Досить! Набридло!

Невістка вже давно зрозуміла, що дружити зі свекрухою у неї не вийде.

Кожне свято для Наді перетворювалося на випробування. Будь-який подарунок, обраний із турботою та любов’ю, сприймався Мариною Володимирівною із невдоволенням та розчаруванням.

Жінка намагалася з усіх сил вгодити свекрусі, але все було марно — жоден її жест не знаходив відгуку в серці матері чоловіка.

Востаннє, отримавши у відповідь на свій подарунок незадоволене обличчя Марини Володимирівни, Надія вирішила змінити тактику.

– Більше ніяких подарунків! – вирішила для себе жінка, усвідомивши, що всі попередні спроби лише посилювали ситуацію.

Надія була впевнена, що краще зовсім нічого не робити, ніж знову терпіти критику підсміховування свекрухи.

– Ну й гаразд, – на знак згоди кивнув дружині Денис. – Нічого не даруємо, так не даруємо…

Однак, незважаючи на рішення Надії, події розвивалися зовсім інакше. Вранці 8 березня, не дочекавшись привітань від невістки, Марина Володимирівна сама їй зателефонувала.

Знаючи, чому саме вона дзвонила, жінка вирішила поки не відповідати свекрусі.

Трохи походивши у роздумах, ближче до обіду, Надія набралася сміливості і передзвонила свекрусі.

– Алло! Слухаю! – пролунало роздратоване привітання на іншому кінці.

– Здрастуйте, Марино Володимирівно, – спокійно почала Надія. – Як ваші справи?

– Та які там справи! – вигукнула свекруха. – Де все?!

– Що все? – Надія застигла від здивування.

– Чому ви мене не вітаєте?! Не приїхали, а я чекала на вас до 11 ранку! Мало того, ви не те, що не приїхали, але й навіть подзвонити не спромоглися!

– У нас цього року зовсім інші плани, – лагідно відповіла невістка. – Ніхто до вас не приїде.

– Он як? – Марина Володимирівна пирхнула. – Тобто подарунка мені не чекати цього року? Навіть тисячу нещасну не надішлете? Хороша ж у мене рідня! Кому розкажи – не повірять…

Надія відчула, як усередині неї закипає роздратування, але постаралася стриматись:

– Вам же ж все одно ні один наш подарунок не подобався, тому я й вирішила, що замість вислуховувати ваші невдоволення, краще їх не отримувати, тобто нічого вам не дарувати! Ми вирішили провести цей день трохи інакше. Усією родиною, разом! Сподіваюся, ви…

– Розумію, розумію… Тільки не можу зрозуміти, як ви про мене забули. Ну гаразд, будь по вашому. Тільки знай – якби не мій син Денис, я б взагалі тебе не терпіла і не поводилася по-доброму! – заявила свекруха.

Почувши її слова, Надія оторопіла. Вона чекала будь-чого, але тільки не цього.

Марина Володимирівна помовчала кілька секунд, а потім різко сказала:

– Гаразд, до побачення, мені все з тобою ясно… Якби не мій син, я б із тобою взагалі не спілкувалася…

Надія поклала телефон на стіл і подивилась у вікно. Їй було сумно, що стосунки зі свекрухою не покращуються, а, навпаки, стають дедалі гіршими, але вона знала, що вчинила правильно.

– Мені, мабуть, таки варто привітати маму? – невпевнено запитав Денис і потягнувся до телефону.

Розмова з Мариною Володимирівною видалася досить непростою. Не відповівши на його привітання, жінка вирішила висловитися.

– Я й не думала, що рідний син у таке свято забуде про мене! – обурено вигукнула вона.

– Я й не забув, просто поки що часу не було, – спробував виправдатися Денис, але вийшло це в нього не дуже.

– Ой, не вигадуй! Я не така вже й нерозумна! Спочатку ви мені подарунки непотрібні дарували, а тепер вирішили і зовсім не вітати! – продовжувала виказувала Марина Володимирівна. – Оце так! Заслужила я, виявляється, за тридцять років… Ростила сина, роки на нього витратила, але нічого не заслужила…

Денис, зрозумівши, що мати надовго завела свою «шарманку», спантеличено зітхнув. Близько пів години чоловікові довелося слухати нотації Марини Володимирівни і те, як вона дбала про нього і навіть не заслужила нещасну тисячу гривень на телефон.

– Я можу надіслати, якщо тобі буде так спокійніше. Просто ти завжди осуджувала наші подарунки, – вклинився Денис у монолог матері.

– Не потрібні мені ваші подачки, собі лишіть! – пирхнула у відповідь жінка і кинула слухавку.

Близько п’яти хвилин чоловік постояв із задумливим обличчям, а потім пішов розповідати дружині про розмову з матір’ю.

– Може, все-таки переказати їй пару тисяч? – невпевнено спитав Денис. – По голосу було зрозуміло, що вона образилася…

– Почекай, їй же ж вічно не подобалися наші подарунки! Згадати хоча б набір каструль… Пам’ятаєш, на що вони перетворилися? Твоя мама у наборі за шість тисяч посадила квіти! Якщо їй потрібні були квіткові горщики, вона могла б так і сказати! – з обуренням нагадала Надія. – І це тільки один приклад! Ще навести?

– Я про подарунок і не говорю, тільки про гроші. Перекажу, а вона нехай сама вирішує, що на них купувати…

– Не знаю, роби, що хочеш! – сплеснула руками дружина і пішла у кімнату.

Денис близько пів години думав над тим, що робити, а потім таки вирішив надіслати матері чотири тисячі гривень.

Однак тільки-но він надіслав їй гроші, як вони відразу повернулися назад, а потім зателефонувала і сама Марина Володимирівна.

– Хочеш мене задобрити своїми недолугими ста доларами? – єхидно запитала вона. – Даремно – не вийде!

– Мамо, ти вже визначся, дарувати тобі щось чи ні?! То скаржишся, що подарунки не ті, то кажеш, що ми навіть тисячу не могли тобі подарувати, то тобі даруєш, а гроші вже не потрібні! – підвищив голос Денис, обурений поведінкою матері і тим, що вона на порожньому місці тріпає всім нерви.

– Ах, он як? – єхидно сказала Марина Володимирівна і кинула слухавку.

Денис взявся за голову, усвідомивши, що на цей раз мати зі своїми претензіями добряче перегнула палицю.

Він вирішив для себе, що більше не поведеться на її капризи, і тепер мати отримуватиме все, що заслужила.

Близько двох місяців мати й син не спілкувалися. Марина Володимирівна чекала, поки Денис схаменеться і вибачиться перед нею, але незабаром зрозуміла, що цього не станеться.

Будучи жінкою гордою, вона вирішила, що теж не піде назустріч синові, щоб той надалі не подумав, що нею можна маніпулювати.

За своєю ж ду ріс тю колись рідні люди через дрібниці перестали спілкуватися…

Вам також має сподобатись...

В чоловіка Надії був ювілей. Святкували у шикарному ресторані. Запросили багато гостей, всі вітали Романа, говорили тости, дарували подарунки. Свято було в самому розпалі, коли двері ресторану відкрилися і в святкову залу увійшла якась дівчина. Гості миттю на неї глянули, і відразу відвернулися, вирішивши, що вона просто помилилася дверима. Але дівчина прийшла туди, куди треба. Озирнувшись, вона пішла до мікрофона. – Усім добрий вечір! – вимовила дівчина в мікрофон. – Це хто? – запитала Надя в чоловіка. Роман повернув погляд в бік сцени, придивився до непроханої гості і…ахнув від побаченого

Ілля закрив поштову скриньку, зітхнув, і знову вийшов на вулицю. Ключа від квартири там не було… Хлопець сів на лавці біля підʼїзду. – Може до Володьки піти, он вікно світиться? – подумав він. – Ілля, ти що так пізно на вулиці робиш?! – раптом почувся голос його батька. Ілля аж стрепенувся від несподіванки. – Ой, тату, як добре, що ти прийшов! – вигукнув він. – Розумієш, я Лізі ключ свій віддав, а її все нема… Раптом до під’їзду під’їхала машина. З машини вийшла сестра Іллі – Ліза. Батько глянув на машину й оторопів від побаченого

Зіна з донькою Олю вирішили переїхати з села у невелике містечко. Грошей не було, тож поселилися вони в кімнаті в гуртожитку. З собою вони взяли із села і свого кота… Кімната була невелика, але тепла і світла. – Мамо, а де тут грубка?! – одразу запитала Оля. – Он там залізна зелена батарея під вікном, – посміхнулася мати. – А «грубка» он за лікарнею… Бачила трубу? Кіт Маркіз оглядав кімнату і раптом сів біля дверей! Хтось тихо постукав… Навіть не постукав, а пошкрябався. Потім знову пролунав стукіт… Вони відкрили двері й застигли від несподіванки

Ліда мила посуд на кухні, коли у двері подзвонили. – Коханий, відкрий! – гукнула вона до чоловіка. Михайло вийшов у коридор, відкрив двері. – Лідо, тут тебе питають, – сказав Михайло, зайшовши на кухню. – Мене? – Ліда вийшла до коридору. – Ні, це не до мене, напевно помилилися. Закрий двері. На порозі стояв чоловік. Вона хотіла вже йти, але він раптом заговорив. – Лідо, дочко. Вислухай мене, – раптом сказав «гість». – У тебе є батько? А чому він не був на нашому весіллі? – Михайло здивовано дивився на дружину, не розуміючи, що відбувається