– Що значить «не піду в десятий клас»? Ти що таке сказав? – Микола В’ячеславович почервонів.
Славко, розуміючи, що буря неминуча, сів, але так само твердо і спокійно заявив:
– Я не хочу туди йти. Програма складна, я екзамени ледь-ледь здав.
– Було б дивно, якби ти їх не здав. Скільки грошей на твоїх репетиторів витрачено було, га?
І ти тепер все хочеш зіпсувати, бо, бачте, тобі складно?
Весь у матір пішов, такий же безвідповідальний! – сказав батько.
І казати цього йому не варто було. Бо найменше Славко любив порівняння з матір’ю.
Та, наскільки хлопчику було відомо, кинула їх з батьком, коли дитині було всього два роки.
Вони розлучилися одразу ж, а Олена – мати Славка, – навіть ніколи і не спробувала повернутися до родини.
І розумів Славко образу батька на матір, але… Він тут яким боком?
– Я може й у матір. А ось ти в кого пішов, що не можеш розібратися, з ким будувати стосунки і дітей народжувати, а потім крайніх у своїй помилці шукаєш через роки?
Після цих слів почалася грандіозна сварка…
«Ти невдячний, ноги твоєї більше в моєму домі не буде!» – отаке говорив батько.
Вже через три години він, з кимось посварившись по телефону, сказав Славку збирати речі.
– Якщо батька не поважаєш і життя в свої руки брати не хочеш – їдь до бабці в село!
Гульбань там з місцевими, знайди собі таку ж, як твоя матуся-гульвіса, а про мене забудь і не згадуй.
– Так і зроблю, будь впевнений, – практично прошипів хлопець.
Варіант проживання «у бабці» його повністю влаштовував хоча б тим, що мамина мама, на відміну від батька, не намагалася постійно виказувати Славку за шкільну успішність і поведінку в цілому.
Так, він ледве витягував шкільну програму на трійки. З репетиторами майже з усіх предметів вдалося мати в атестаті четвірки, але Славко щиро не розумів, нащо це все йому здалося.
Ось Оленку взяти, його однокласницю. Адже вони разом із садочка ще. І пам’ятав Славко, нехай і уривками, як саме Оленка читала Славку та кільком іншим дітям книжки, поки вихователька доглядала тих, хто погано поводився.
У школі ж дівчинка, яку ставили у приклад всьому класу, вирішувала будь-які завдання, як горішки, множила і ділила в думці двозначні числа вже класі так в шостому, а інформацію запам’ятовувала, буквально один раз прочитавши розділ.
І навчанням дівчинка себе не дуже й перевантажувала. Домашню роботу вона взагалі робила на перервах, а прийшовши зі школи – раніше за всіх виходила гуляти, бо їй уже не потрібно було нічого робити, на відміну від однокласників.
І як міг її наздогнати Славко, якщо в нього тільки на вивчення нещасного вірша на три абзаци йшло дві-три години, а всі уроки він закінчував робити тільки ближче до сьомої вечора?
Вчителі, до речі, до його успішності ставилися абсолютно нормально. Мовляв, не дано це тобі – тож що тепер зробиш.
Зате наввипередки хвалили Славка за інші якості: посидючість, прискіпливість при виконанні завдань і, найголовніше – вміння робити щось своїми руками.
Кілька разів зі своїми роботами, зробленими на уроках праці, Славко навіть займав призові місця на конкурсах.
Батька це не вразило, звісно. Мовляв, приз за зроблену табуретку або вирізьблений на дерев’яній дошці малюнок навіть показати комусь соромно, краще б математику вчив.
Із батьком Славко не сперечався, але висновки робив. Невтішні для батька, причому. Той хотів, щоб син, як і він сам, здобув вищу освіту і працював на офісній роботі.
Сам Микола В’ячеславович викладав в університеті, який сам колись закінчив. І мав намір усіма правдами та неправдами змусити сина вступити туди після одинадцятого класу.
А Славко ось, після дев’ятого захотів піти. Ну серйозно, навіщо йому зі шкіри лізти, та ще й чуже місце займати, коли він може спокійно вивчитися хоч на слюсаря, хоч на якогось столяра чи токаря – і спокійно працювати руками, які в нього ростуть, звідки треба?
Батька цей варіант не влаштував. Тому він фактично виставив хлопця з дому, залишивши його з речами на ґанку у бабці.
Все це Славко розповідав бабусі за вечерею, сидячи за накритим столом. Бабуся слухала не перебиваючи і Славка роздуми, і його обурення батьком.
А потім зітхнула і винесла вердикт:
– Значить так, онучику. Підеш навчатися далі – запитань у мене не буде. Якщо не підеш, то й знай – здорового хлопа собі на шию садити не буду.
Отут Михайловичу, майстру місцевому, якраз помічник потрібен, та й у людей постійно підробітки є – то город перекопати, то дрова перетягати, то ще щось по господарству зробити.
Чим займешся – тут уже сам вирішуй.
– Та вже ж, а який у мене вихід? – сказав Славко.
І наступного ж дня підійшов до того самого Михайловича, щоб дізнатися, що і як по роботі та зарплаті.
Наступні три роки хлопчик більш-менш успішно навчався у коледжі на муляра. А на канікулах – набирався досвіду, допомагаючи майстру із замовленнями.
Ще через два роки старий остаточно відійшов від справ і вся клієнтура якось само собою перейшла до Славка.
Влітку роботи було безліч. Взимку замовлень було менше – хіба термінове траплялося. Але зароблених «у сезон» грошей Славкоу більш ніж вистачало. Та й куди було гроші витрачати на селі?
З розваг – інтернет та телевізор, а це не затратно, гульбанити він не гульбанив. Хіба що їжу купувати, та й то не всю – овочі вони з бабусею вирощували на своєму городі.
Тож гроші Славко поступово відкладав, бабуся це тільки заохочувала. Мовляв, правильно, онучику – збирай потихеньку, тобі скоро сім’ю будувати і дітей виховувати.
З цим Славко не поспішав доти, доки у місцеву лікарню не приїхала нова стоматологиня.
Молодій жінці виділили житло – старий будинок на одній із центральних вулиць.
Ну і, звісно, що перш за все на огляд і ремонт покликали Славка.
Сказати, що це було кохання з першого погляду? Та ні, вони ж із Вікторією вже далеко не підлітки. Але вони сподобалися один одному – це факт.
І вже за два тижні пішли на перше побачення. А там де перше, там і друге – і ось уже через пів року по тому місцеві вітали Славка зі створенням родини.
У декрет Вікторія не пішла. А навіщо, якщо Славко та його цілком ще жвава бабуся вдвох чудово справлялися з вихованням маленького синочка?
А за три роки вже й садок, у якому, не те що в міських, були вільні місця.
Коли Дмитрику, старшому синові, виповнилося п’ять, молоді задумалися про другу дитину.
Тим більше, що все необхідне у них для цього було: будинок, який виділяли Вікторії, молодій сім’ї дозволили приватизувати.
Славко стару халупу в перший же ж рік зніс, а на її місці своїми руками збудував більш просторий будинок. Робота в нього була, як і гроші, та й Вікторія не бідувала.
Саме тоді у Славка в житті знову з’явився батько. Ну як, зʼявився… Молодий чоловік зовсім не очікував зустрітися з ним на дні народження подруги Віки, куди дружина його взяла з собою.
До батька цієї подруги приїхав із міста приятель, яким і виявився батько Славка.
Коли їх передставили один одному, запала незграбна секундна пауза, після якої батько, ховаючи очі від сорому, показав усмішку і сказав:
– Ми знайомі, це мій син взагалі-то. З прізвища незрозуміло було, я розумію.
Всі на мить застигли від почутого.
Прізвища в них були різні, так що дійсно – родинний зв’язок припустити було складно.
– Та годі тобі! Хорошого сина виховав, Миколо В’ячеславовичу, – почав розхвалювати Славка батько хазяйки. – Камін бачив у вітальні? Це він нам зробив. А ще на дачі грубку.
Толковий хлопець, молодець, не те що ці ледарі «я менеджер середньої ланки, важче за ручку нічого не тримав, кліщі від молотка не відрізню», та ну їх.
Після цих слів Славко раз у раз ловив на собі погляд батька. Це зауважила навіть Віка, яка була в курсі їхніх непростих взаємин, точніше, відсутності таких.
Тому Славка навіть не здивувало, що після свята, коли вони з Вікою збиралися додому, батько вирішив підійти до них.
І ні, якби він вибачився чи хоча б визнав свою неправоту та поспішне осудження сина, то, можливо, розмова б і сталася. Але Микола В’ячеславович насамперед заявивив:
– Що ж, бачу, я все-таки щось хороше в тобі, виховав.
– Ти?! Мене?! Виховав?! – Славко спеціально підвищив голос, щоби чули всі.
– Ти виставив мене з дому у шістнадцять років, сказавши, щоб я гульбанив з місцевими, знайшов собі таку саму, як моя мама, а про тебе забув і не згадував. Таке собі виховання, не думаєш?
Обличчя людей, які були поруч, відчутно так витяглися. Батько сів під осудливими поглядами односельців Славка, після чого куди менш впевнено пробурмотів.
– Що було, те було. Міг би і не згадувати минуле, особливо при всіх.
– Чи треба було дозволити тобі показувати з себе хорошого батька і далі? Це не мої методи, міг би пам’ятати про це.
Хоча, з огляду на те, що ти за всі минулі роки жодного разу так і не з’явився в житті свого сина, невістки та онука – дивуюся, що ти ще пам’ятаєш, як я виглядаю.
Ти від мене відмовився, тож не намагайся зараз вдавати, ніби нічого не було, та ще й до моїх досягнень примазуватись.
Це бабусі Зої дякувати треба, та вчителю моєму, Михайловичу – от якби не їхній внесок, невідомо, що б зі мною зараз було.
А ти ні до мене, ні до мого життя відношення не маєш і не матимеш. Ходімо, Віко.
– Онука бодай покажи, – вихопилося у батька.
– А навіщо вам син селюка? – почала розмову Віка. – Мені ось точно не треба, щоб у найближчому оточенні моєї дитини була людина, для якої певні професії автоматично роблять людину якоюсь не такою.
Висновків ви, зважаючи на все, не зробили, на весілля до нас не прийшли, хоча Славко вас запрошував, я знаю, з онуком не допомагали, поки він маленький був. Не прийшли ви вночі, то навіщо ви вдень?
На це Миколі В’ячеславовичу не знайшлося, що відповісти. Він ще намагався, звичайно, примиритися з сином та його сім’єю, та тільки Славко, а разом із ним і Віка, були у цьому питанні категоричними.
Не можна зректися члена своєї сім’ї, а потім намагатися все відіграти назад. Є речі, які не прощаються.
І перш, ніж щось говорити, слід про наслідки трохи подумати. Адже пробачити зайву гарячковість і поспішність суджень можна хіба що підлітку, бо він ще дитина.
А вже доросла людина має думати перед тим, як говорити і робити такі вчинки.
Миколі В’ячеславовичу цей урок тепер належить згадувати до кінця своїх одиноких днів…
