Станіслав прикрашав ялинку з дітьми.
Його дружина Олена напівлежала на дивані і розглядала календар на наступний рік, який поклали їм у поштову скриньку як рекламу.
– Стас, – задумливо сказала Олена. – А як ми плануємо провести ці вихідні?
– Та як завжди. Відсвяткуємо сімʼєю Новий Рік, потім із дітьми до ялинки сходимо і додому, новорічні фільми дивитись і салати доїдати.
– А може, якось веселіше все зробимо, га? – раптом запитала Олена.
– Що ти маєш на увазі? – Стас дивився на дружину, не розуміючи до чого вона веде.
– Ну ж були у нас студентські вечірки, які затягувалися на всі вихідні! Пам’ятаєш, як це було чудово?!
– Що – всі вихідні по друзях ходити будемо?
– Ну, нехай не десять днів, а п’ять-шість. Ну і даються людям вихідні на всі ці дні, щоб вони добре розгулялися.
– І що саме ти пропонуєш?
– Ось, наприклад – першого січня у нас батьківський день, треба відзначити разом із мамами.
– Думаєш, порозуміються вони цього разу?
Олена спохмурніла. Так, мами у них і справді різні. Свекруха Ольга Сергіївна, статечна жінка, не любила галасливих компаній, обожнювала свою дачу з помідорами на городі.
Цей Новий рік вона вирішила відзначати зі своєю сусідкою, такою ж самотньою, як і вона сама.
Мама ж, Ірина Василівна, була повна її протилежність – навколо неї завжди мають бути люди тайвеселощі. Вона нещодавно вийшла заміж втретє і мала святкувати Новий Рік зі своїм Михайлом, а з ранку першого січня до них почнуть приходити запрошені гості.
Ось, можна було б узяти з собою Ольгу Сергіївну і вирушити до мами на веселе свято. Між мамами сварок не було, але й особливої дружби також.
– Ну, я думаю, що твоя мама трохи потерпить друзів моєї мами, щоб просто побути з онуками і з нами.
– Гаразд, вмовляння я беру на себе, а далі що?
– Другого січня у Василя збираються наші студентські друзі. Дітей ми можемо залишити на твою маму, нехай вона сходить з ними кудись. Далі, третє січня. Нас давно кликали Степаненки, а ми все не йдемо. У них діти, у нас діти буде весело.
Два роки з гаком не бачилися, а колись вони нам найкращими друзями були. Ось, можемо ж нарешті прийняти їхню пропозицію. Ну а четвертого, зрозуміло – Потапенки приїжджають, треба з ними зустрітися, найближчі ж нам друзі. Ну а далі – побачимо.
– Ну гаразд, якщо ти так плануєш. Я не проти.
– Ще б ти був проти! Як я й сказала, так і буде, досить нудьги і старих фільмів.
Напередодні Нового Року всім зателефонували, все узгодили. Найважче було умовити Ольгу Сергіївну. Вона спочатку відмовлялася, посилалася на здоровʼя, на те, що треба гарненько виспатися, але все ж таки вона погодилася приїхати, якщо їй викличуть таксі.
Василько здивувався і навіть зрадів – він був затятий холостяк, але салатики любить, а студентська компанія з кожним роком стає все меншою, у всіх свої справи.
Домовилися на якийсь час після обіду. Степаненки дуже зраділи, Потапенки теж проявили бажання зустрітись, коли приїдуть.
Що ж, настав Новий Рік. Сіли за стіл, цокнулися келихами, привітали одне одного, відвели дітей спати. Станіслав із Оленою посиділи ще кілька годин, і теж спати – завтра вранці треба їхати до мами.
Перше січня.
Приїхали на таксі трохи раніше, аніж Ольга Сергіївна. За столом уже зібралося багато народу. Гучна музика, веселощі, сміх мами, гучноголосий Михайло, який базікав безупину.
– А де ж наша сваха? – казав він. – Я поки що з нею не знайомий.
– Незабаром буде, таксі вже за нею надіслано.
Ольга Сергіївна приїхала з великим пакетом пиріжків, які сама напередодні приготувала.
– Я сподівалася, що ви самі приїдете до мене з дітьми, – пробурчала вона. – Довелося пиріжки сюди везти.
Як завжди вона була неусміхнена, особливо коли побачила велику компанію. Вона часто кліпала очима, хмурилася, морщилася, відсувалась від тих, хто намагався взяти її в обійми, особливо від прилипучого Михайла.
– Ну чого ти, свахо? Ми ж із тобою тепер рідні люди.
Такої фамільярності Ольга Сергіївна не любила. Вона навіть з Іриною Василівною була на «ви» і тільки на ім’я по батькові.
– Мишко, ну не треба так до гості, – вмовляла його Ірина Василівна. – Вона соромиться.
– Так ми її зараз розвеселимо!
Ольга Сергіївна веселитися не хотіла, це було видно за її поведінкою, і все ж таки вона намагалася заради сина зберігати спокій.
– А зараз ми гратимемо у фанти! – після години застілля голосно сказав Михайло. – Давай, свахо, свій фант.
Грати Ольга Сергіївна теж не хотіла, але Михайло зняв з неї брошку і кинув у шапку. Усі із захопленням виконували свої завдання, реготали, а Ольга Сергіївна сиділа у куточку й мовчала. Їй дісталося незвичайне завдання, яке взагалі будь-хто в компанії виконав би без проблем, але тільки не вона: вийти на вулицю, обійняти першого ліпшого перехожого і привітати з Новим Роком.
– Та ви що, жартуєте, чи що? Не робитиму я цього і крапка!
Всі за столом весело загомоніли, вимагали виконання. Ольга Сергіївна неохоче встала, пішла у коридор, почала одягатися і гукнула онукам:
– Діти, збирайтеся, їдемо до мене додому, пиріжки їсти.
– Свахо, ти куди? – здивувався Михайло. – А як же ж гра?
– Самі йдіть надвір і обіймайтеся з перехожими. Я в цьому вашому бедламі не беру участі. І взагалі мені тут не подобається, навіть настрій собі зіпсувала! І навіщо я погодилася сюди їхати?
– Мамо, ну куди ти? – до неї кинувся Станіслав, але маму було вже не вмовити.
Вона зникла на здивування всіх гостей, але про неї швидко забули. У Олени та Стаса теж зіпсувався настрій – даремно вони задумали цей експеримент із зборами обох мам, все провалилося, а між свахами ще більше пішла прірва. Досиділи скільки могли, наїлися від душі і поїхали додому.
Друге січня.
Від цього дня чекали більшого, аніж від учорашнього. Стас і Олена чули про вечірки колишніх однокурсників, і як там буває весело.
Щоправда, розповідали їм про це ще шість років тому, а вони ще жодного разу туди не ходили. Василько – веселун і балагур, явно буде весело під його керівництвом. Та й колишніх однокурсників хотілося б побачити, поспілкуватись.
Зустрів Стаса й Олену сам господар у майці і з темним слідом під оком. Розпатланий, захмелілий, але дуже веселий.
– Які люди! – вигукнув він і обійняв пару. – Скільки ми не бачились? Відколи ви одружилися? Це вже шістнадцять років, га? Скільки часу пройшло!
У великій кімнаті, схожій на барліг, сиділа компанія. На столі було казна-що – швидше це нагадувало гулянку гульвіс, аніж пристойну вечірку колишніх студентів. Якісь незрозумілі люди, жодного знайомого обличчя. Хто це?
– Васильку, а де наші?
– Це все наші, всі свої.
– А де ті, хто з нами навчався?
– Зараз прийдуть. Микола, Рита, Віолетта, усі будуть. Давайте, дівки, накривайте на стіл.
Олена вийняла з пакета все, що взяла з собою з холодильника – салати, нарізки.
Через два дні вони виглядали набагато пристойніше, аніж те, що вже стояло на столі.
Якісь огризки, недоїдки! За столом в основному друзяки Василя з роботи і кілька їхніх дружин.
Всі були вже давно веселі і Олена зі Стасом ніяк не вписувалися в цю компанію. Однокурсники не з’явилися. Олена набрала номер телефону Рити, з якою вони теж давно не спілкувалися.
– Рито, ви прийдете до Василя?
– Та ти що, Олено, туди з наших уже давно ніхто не ходить. Років зо три як уже. А що робити? Василько взагалі вже став, водить своїх друзів, які до нього ходять на халяву попити-поїсти, що нам – усіх їх годувати?
– Так, треба нам було заздалегідь поцікавитися в тебе. З Новим Роком!
– І тебе теж зі Стасом.
Олена повернулася за стіл. Там уже двоє мужиків боролися на руках, поставивши лікті на стіл – хто сильніший. Захотілося піти.
– Стасе, ходімо додому? А де Василько?
Станіслав кивнув на диван, де спав Василь. Ну, все зрозуміло, пішли по англійськи, ніхто навіть не помітив. Настрій від такого візиту не покращав. Ну та гаразд, завтра будуть давні друзі, все нормально!
Третє січня.
І чому ж Олена зі Стасом більше двох років не бачили Степаненків? Вони не могли відповісти на це питання. Здавалося б – так дружили, і зараз спілкування зійшло майже на нуль. Хто зна, просто так вийшло. А зараз у них діти підросли – у кожної пари по доньці-підлітку, і синочку дошкільного віку.
– Ну, нарешті, з’явилися! – двері Станіславу і Олені відкрила Марина.
В очі одразу кинувся її великий, округлий живіт.
– А то вас ніяк не було докликатися.
– Ой, Маринко, ти вагітна?
– Так, уже восьмий місяць пішов. Знову хлопчика чекаємо.
– Як чудово! – Олена простягла пакет із гостинцями Івану – чоловікові Марини. – Тут всяке-різне, треба поки що по тарілках розкласти.
– Ой, Оленко, це ти дарма! Ми вже рік усією сім’єю на правильному харчуванні, – сказала Марина.
– Я ж не знала про це, попередили б…
Олена бачила, як Іван підморгнув Станіславу – мовляв, яке там правильне харчування?! Щось придумаємо.
На столі з напоїв нічого, окрім соків. Ну, це навіть на краще, видихнулися вже за ці дні.
Але Стасові, звичайно, буде складно ось так – зустріти друга через пару років і не відзначити з ним цю подію. Ну та гаразд, все нормально. Їсти, взагалі-то хотілося, та й принесли вони повний пакет, але Марина строго заборонила ставити все на стіл, особливо майонезні салати та солодощі, щоб не було спокуси.
– Заберіть все назад, – сказала вона. – На десерт ми їмо фрукти, а ще я роблю цукерки із чорносливу! Хочете спробувати?
Вона винесла цукерки, діти Олени спробували їх і відмовилися далі їсти – не сподобалося, хотілося шоколадних.
– Некорисно це, – сказала Марина повчально. – Краще фрукти їжте.
Після того, як трохи перекусили (буквально – перекусили, тому що всього було потроху в крихітних порціях і зовсім прісно) діти пішли гратися. Дівчатка – у свою кімнату, хлопчики поряд із столом. Протягом застілля Марина намагалася встати і щось принести з кухні, але її зупиняв Іван:
– Сиди-сиди, я сам впораюся. Тобі ж тяжко з таким животом. Ми, он, зі Стасом сходимо на кухню. Стасе, складеш мені компанію?
Стас охоче погоджувався, і чоловіки зникали та за дверима кімнати. Марина в цей час не давала Олені вставити ні слова – сама безмовно говорила про вагітність, правильне харчування та виховання дітей. Дивно, але Олена сама помітила результат цього виховання – син Марини постійно ліз до її сина і весь час галасував, замахуючись іграшкою. Марина ніби цього не помічала, і тільки Олена пошепки намагалася їх розняти. Все-таки власного сина шкода, тим більше він поводиться цілком пристойно.
Олена краєм ока помічала, які повертаються із кухні чоловіки. Ага, очі вже осоловілі, безглуздо посміхаються, голосно говорять між собою за столом. В Івана вже видно майонез на краєчку губ. Марина на них не звертала уваги, розмовляючи весь час з Оленою. І раптом вона відчула запах від чоловіка.
– Ти що – хильнув? – обурилася вона. – Ти що?!
– Мариночко, ну зовсім трохи! – Ілля зробив брівки дашками.
– Ти звідки взяв?! – Марина вже перейшла на галас.
– Марино, це ми принесли, зовсім трохи, ми ж не знали, що у вас такі зміни в сім’ї, – намагалася заспокоїти Марину Олена.
– Та як ти міг так зі мною вчинити?! А в тебе губи в чому?! У майонезі?! Ти з глузду з’їхав?!
Марина сварилася на чоловіка, Стас з Оленою збентежено сиділи і мовчали. Було дуже ніяково, ніби вони у чомусь завинили і на них був страшний гріх. Розшумілися й діти – син Марини вже розпочав конкретну сварку зі своїм другом. Негайно захотілося піти, почали збиратися. Марина пішла у свою спальню і навіть не захотіла проводжати гостей. Вийшов у коридор тільки Іван.
– Ви вже пробачте Маринці, – попросив він. – Самі розумієте, вагітна, настрій різко змінюється. Та ще й придумала вона якесь правильне харчування, від нього тільки нерви. Ну що робити, вона в такому становищі, що нервувати її не можна, а я такий-сякий не витримав.
Йшли до зупинки без настрою. Так, Марина зовсім змінилася. Спілкуватись зі Степаненками вже чомусь зовсім не хотілося. Вже вдома, вклавши спати дітей, Стас із Оленою сиділи на кухні, пили чай і розмовляли.
– Щось не вийшла моя витівка з веселими канікулами, – сказала Олена. – Все пішло не за планом.
– Та вже ж. Це тому, що давно по друзях не ходили. Розучилися ми веселитися, все сім’я-родина.
– Ну й добре, ну їх ці три дні. Завтра Потапенкт приїдуть, все ж таки вони нам ближчі за всіх, знаєш що від них чекати, повеселимося нарешті.
Вони перезирнулися і зрозуміли з погляду один одного – та втомилися вони від такого веселощів!
Хочеться просто лежати під теплим пледом, пити чай із цукерками й дивитися старі новорічні фільми!
Але ж і близьким друзям, якось погано відмовляти – вони чекатимуть…
Четверте січня.
Не хочеться вилазити з ліжка. Що ж вигадати, щоб до Потапенків не їхати? Самі заварили кашу і самі ж у кущі.
– Стасику, придумай щось, може, пізніше з ними зустрінемося? Якось потім. Вибач за нас, вони зрозуміють.
Стас набрав номер телефону Потапенка, але той почав розмову першим.
– Привіт Стас. Тільки сьогодні зранку приїхали з відпочинку. Дуже втомлені. Світлана взагалі лежить до плити навіть підійти не може. Круто ми погуляли три дні. Ви не образитеся, якщо ми потім зустрінемося, десь днями? Зідзвонимося якщо що.
– Так, звісно, ми самі тут повеселилися, хочеться просто лежати…
І лежали.
Ось так – під пледом, з чаєм і цукерками, дивилися старі фільми.
І що цікаво, з усіх днів «веселощів» – цей був найкращий!
