– Старість – не радість, молодість – не життя, – сміялась Валентина. – Я залишу вам квартиру, а ви останні роки пригляньте за мною. Домовились?
Онук Валентини, Діма посміхнувся.
– Звісно, бабусю! Для тебе все що завгодно.
– Як довго я чекала таких слів від тебе, – ще ширше посміхнулася Валентина.
***
– Тобі не здається, що твоя бабуся просто вирішила нами скористуватися? – бурчала Уляна, коли вийшли з дачі Валентини. – Не подобається це мені. Ми за нею – доглядай, а гарантії де?
– Я думаю, треба погоджуватися, доки вона до когось іншого не звернулася.
– До кого? Я тебе прошу, – закотила очі Уляна. – До твоєї матері?
Та тій крім себе нікого поруч не треба. Твоя сестра ще. Але вона не погодиться, я запевняю тебе. У неї троє дітей, коли їй поратися зі старою?
***
– Алло, Таня, алло, говори голосніше, погано чую, – Валентина одразу дзвонила внучці. – Я у справі… Старенька стала, догляд мені потрібний… Не просто так, онучко! За квартиру! Вона велика, простора, правнукам добре буде… Приїдь, приїдь!
***
Минуло кілька днів і на дачі у Валентини зібралася вся велика родина: Тамарана дочка з новим чоловіком, онука Таня з чоловіком і трьома дітьми, онук Дмитро з дружиною Уляною.
– Усі зібралися, – бурчав Діма дружині. – Спадщину хочуть ділити, глянь на них. А як доглядати бабусю, то нікого. А дача та квартира потрібні. Піду, поговорю з бабусею, щоб документи вже оформила.
Діма пройшов до бабусі до кімнати, поки решта займалася вечерею у дворі.
– Бабуся, пам’ятаєш, ми з тобою розмовляли?
– Звичайно, Дімо. З пам’яттю не маю проблем.
– Ми з Уляною подумали і загалом згодні.
– Ну і добре. Документи я вже підготувала, ось дивися, – жінка простягнула онукові заповіт. – Читай уважно.
Діма прочитав і задоволено кивнув, повернув папку бабусі.
– Приїжджатимете двічі на тиждень. Понеділок та четвер, зрозуміло? Не переплутай, тільки ці дні. Список продуктів завжди той самий. Ось, візьми, я все написала. І якщо будуть потрібні якісь речі, теж скажу. Комуналку сама оплачуватиму.
Діма кивнув і повернувся до дружини, розповів усі.
– Нічого собі, ми ще й годувати її маємо за якусь дачу?
– Уляна, відмовлятися пізно, вона заповіт склала. І що такого, якщо й готуватимемо?
Продукти, звичайні у неї – ми так не харчуємося. – промимрив Дмитро, пробігшись по списку очима. – Але можна сказати, це наше вкладення у нерухомість…
***
Валентина встигла поговорити не лише з онуком, а й із дочкою та онукою. І кожному показала заповіт на нього.
– Таня, з продуктами я впораюся, а ти комуналку оплачуватимеш і квіти привозь мені свіжі. Дуже люблю півонії.
Приїжджай до мене двічі на тиждень, у суботу та вівторок. Не переплутай!
***
Тамара мала приїжджати в п’ятницю, один раз на тиждень і прибирати у всьому будинку.
Валентина потирала руки, чудово знала свою родину.
Кожен заради спадщини зробить усе, що вона не забажає. І їй гідну старість забезпечать.
***
Життя у Валентини не було легким. Чоловік пішов із життя рано, залишивши її з донькою вдвох.
Довелося жінці багато працювати, щоб квартиру не відібрали за борги, що залишилися від чоловіка.
Не відібрали, можна було видихнути і пожити по-людськи, але не тут було.
Тамара привела до квартири чоловіка, заявила, що вона чекає на дитину і вони сіли на шию жінці.
Через якийсь час один чоловік пішов, інший з’явився.
Сварок було багато. Поки Тамара не народила онука, а через якийсь час і онуку.
Валентина онуків любила, балувала, як могла, виховувала. Із квартири нікого не виганяла.
Тамара пішла сама, коли зустріла чергового кавалера.
– У тебе діти, куди зібралася! – шипіла мати. – Заспокойся вже і сиди рівно!
– Тебе не спитала! Що хочу, те роблю. А ти мати моя, от і виховуй сама онуків, прибирай за ними.
Валентина запам’ятала все це.
– Рано чи пізно все повертається, – сказала жінка сама собі і присвятила себе онукам.
Діма ріс швидко, о чотирнадцяти був уже великим і сильним. Тільки ось допомагати зовсім не хотів, гроші у бабусі брав.
– Діма, знову! – сварилася бабуся. – Скільки можна? Збирайся, їдемо на дачу, будеш важко відпрацьовувати!
– Ще чого, що я там на цій дачі не бачив? Ні, бабусю, тобі треба, ти й їдь одна, без мене.
– Угу, – підтакувала Таня. – І без мене. Я з подружками домовилася.
– А смажену картоплю все люблять! За обидві щоки вплітаєте, а як допомагати, то вас немає.
– Бабуся, ну припини, – Діма завжди знаходив, що сказати. – Ми ж тебе любимо, а це головне. Дай краще ще грошей, га? Все-таки нас залишаєш, нам їсти щось треба буде.
Валентина бурчала, гроші давала і виїжджала на дачу. Там доводилося самій копати город, самій саджати, підгортати і викопувати картоплю, самій тягати важкі мішки до електрички та до хати, щоб нагодувати онуків.
– Коли ви мені вже допомагатимете? – мало не плакала бабуся. – Великі виросли.
– Бабуся, ну обов’язково будемо. Обов’язково. Тільки не цими вихідними, – знову відмазувався Діма, а Таня йому підтакувала.
– Так, бабусю, ну ніяк.
– Чи доживу колись я до того часу, коли ви самі щось робитимете? – зітхала жінка похилого віку.
Вона тоді все й вирішила.
Навіть коли здоров’я жінка похитнулося, ніхто з близьким не подумав допомагати.
Діма та Таня займалися своїм життям, а Тамара приїжджала тільки за овочами та на дітей подивитися.
Валентина відчувала, що лишилося їй недовго. Останнім часом жила на дачі, тут було легше.
– Швидка не встигне, – хвилювалася дочка. – Треба до міста переїхати.
– Мені вже швидка – не допоможе. Частіше приїжджайте і не забувай про домовленість, – говорила жінка похилого віку.
П’ять разів на тиждень до Валентини приїжджали родичі.
Онук привозив фрукти, йогурти, м’ясо, рибу.
Валентина постаралася написати такий перелік продуктів, що сама собі дозволити не могла.
Внучка оплачувала комуналку.
А дочка робила генеральне прибирання та займалася городом.
– Мамо, а може, я в тебе поживу? – Тамара переживала, що мати передумає та відпише квартиру комусь із дітей.
– Ще чого! Дай хоч на старості насолодитися самотністю. Приїжджаєш раз на тиждень і достатньо!
***
План Валентини чудово працював до певного часу. Але, як завжди буває, завжди щось трапляється.
Внучка приїхала не свого дня і зустрілася з братом.
– Ти що тут робиш? – здивувався Діма. – Думаєш, бабуся тобі залишить квартиру?
Ми допомагаємо бабусі, тож можеш їхати.
– Ви можете допомагати скільки хочете, – байдуже відповіла Таня. – Ми з бабусю про все домовились.
– Та що ти з нею могла домовитися? Обманюєш тут!
Бабуся вже все на мене записала.
– Ще чого, на мене. Вона мені папери показувала.
– І мені…
Родичі запідозрили недобре і зібралися найближчими вихідними у Валентини, щоб дізнатися правду.
– Розповідай, – просила Тамара. – Вирішила провести нас? На кого заповіт склала?
***
Валентині одній завжди було тяжко. Мішки непідйомні, прополювання картоплі під сонцем дуже стомлююче.
І навіть плюнути Валентина хотіла на город, як раптом прийшла допомога, звідки не чекала.
Сусідська дівчинка Рита сама підійшла і поцікавилася:
– Тітко Валю, вам важко? Давайте вам допоможу!
Валентина зраділа. Так у неї з’явилася помічниця на дачі.
Рита ніколи не відмовлялася, все робила, навіть прибирала, бігала в магазин, чистила картоплю, допомагала доглядати город і поливала на тижні, коли Валентини не було.
– Ось, візьми, – Валентині стало соромно, що стороння людина допомагає, вона принесла дівчинці гроші.
– Ви чого, тітка Валя, я не візьму. Мені не потрібні гроші.
– А навіщо ж допомагаєш?
– Жаль вас. Мама каже, треба допомагати тим, кому важко.
Так і повелося, Рита справлялася з дачею та городом, допомагала, як могла.
– Ти при моїх онуках на дачі не з’являйся, – навчала Валентина. – Вони злі, не треба, щоб вони про тебе знали.
***
– Мамо! – різкий голос Тамари витяг із спогадів.
Літня жінка розплющила очі і посміхнулася.
– Хотіла, щоб ви мені допомогли. Вас ніколи не було, завжди зайняті. Навіть про дні народження забували.
А подарунки? Які подарунки ви дарували мені?
Я Дімі додала на машину грошей, Тані – на нові меблі.
А ви що мені?
Бабуся, вибач, фінанси співають романси.
Тьху на вас. – образилася Валентина. – Думаєте, я стара і нічого не розумію?
Твій телефон, наприклад, Тамара, коштує купу грошей.
Так-так, знаю. Не така вже і стара.
А твоя обручка, Уляно, ще більше. І все грошей немає у вас ні в кого!
– Правильно, бабусю, так їх! – Таня посміхалася.
У її брата з дружиною грошей було багато, а в неї таки діти. Які до неї претензії?
– А ти чого радієш? Грошей немає, але й уваги від тебе не побачила.
Валентина хотіла ще щось сказати, але голос захрипів, очі заплющилися.
– Не зрозумів, а спадкоємець хто? – Діму взагалі не хвилювало те, що відбувається.
Тамара вже побачила документи на столі та потяглася до них, почала читати голосно.
– Заповідаю квартиру… і дачний будинок із земельною ділянкою… Маргариті Мальник… паспортні дані… Провела нас, – підвела підсумок Тамара. – Хто знає, Маргариту?
Тамара розірвала заповіт. А толку – вислизнув з рук спадок.
– Сусідка тут Рита була… – задумливо промовила Таня.
– Правильно зробила, – була остання думка у Валентини.
