Тетяна Андріївна довго не наважувалася, але все ж таки не витримала:
– Григорій, ти мене вибач, але старша наша онука в село їде на два дні. Я розумію, що в тебе з ногами погано, ти неважливо почуваєшся і їхати не хочеш. Але, може, ти мене одну відпустиш? Останній раз, Григорій? Хоч одним оком на всіх ще подивитися?
Григорій Васильович з докором глянув на дружину: — Аж на два дні, Таня?
Останнім часом все давалося йому важко.
Але у свої майже вісімдесят сім Григорій Васильович все ж таки міг сам потихеньку з усіма головними справами впоратися.
Ось тільки він хвилювався один залишатися.
Тетяна Андріївна його ще ого-го, вона не така старенька, як він, на два роки молодша.
Вона навіть миється за один раз, а Григорій Васильович голову миє в один день, а сам миється – вже наступного, зараз йому важко!
Та Таня його навіть телефон освоїла, вона в нього ого-го! Вона й присісти може разів з десять. І пам’ятає, чого Григорій Васильович вже зовсім не пам’ятає. Він навіть дивується – та невже таке було, Таня? А Тетяна Андріївна гордо так йому відповідає: – Ну звісно, ну невже ти забув?
І Григорію Васильовичу іноді навіть здається, що вона його за це трохи зневажає. Любить, але зневажає, що він такий.
От і старається Григорій Васильович, вранці кашу варить для Тані. Встає він рано, а кашу варити вміє, Таня поспить довше, встане, як маленька скривиться – знову твоя каша?
А сама їсть.
І розсипчасту пшоняну з топленим маслом і медом. І вівсяну із варенням. І рисову молочну їсть, а Григорій Васильович і радий, що хоч щось він робить.
Потім Григорій Васильович пил витирає та пилососить у кімнатах.
Донька їм купила пилосос без дроту, адже зручна іграшка! Він для Тані старається, йому це не дуже важливо, а Таня пил не переносить.
А ще Григорій Васильович пранням управляє. Закладе в машину пральну речі, не сам же пере. І ліжко ввечері стелить, а потім її вранці заправляє.
Ось у Тані справи важливіші.
Вона з телефону замовляти продукти навчилася. А ще вона вміє і лікаря викликати, і таксі замовити, ну як молода!
А ще Таня обід готує, які вона супи варить, а котлетки – ну просто смакота. А на вечерю їсти Григорію Васильовичу вона не дає, хіба якщо сиру трошки. Каже їм не можна набирати зайві кілограми, погано для здоровʼя.
– Ну що Григорій, відпустиш? Чи ти без мене не впораєшся? – з викликом, як йому здалося, запитала Таня.
– Так, звичайно їдь, – відразу погодився Григорій Васильович.
Йому, звичайно, без Тані тривожно, він навіть лікаря викликати не зможе, але вже два дні якось протримається, чоловік він чи ні?
– Ну слава Богу!
До поїздки Тетяна Андріївна причепурилася.
Кофту нову надягла, спідницю, сумочку на плече почепила, там у неї телефон. Та ще й велика сумка з гостинцями.
Адже її рідні, та старі сусіди мають і дітей, і онуків, і правнуків. Усіх треба побачити, з усіма поговорити. А то може більше вже й не поїде, може останній раз, от Григорій то вже й не в змозі!
До села їхали понад три години.
За вікном миготіли незнайомі назви, Тетяна Андріївна давно не їздила до села.
– Аліночко, а це де ж ми їдемо? – Запитала вона внучку, але Аліна лише відповіла, – Я ж по навігатору їду, та яка різниця?
Тетяна Андріївна тоді спробувала поговорити з правнуками, але вони не відповідали.
– Бабуся, та вони не чують, навушники у них у вухах, вони в ігри в телефоні грають. Та й нехай грають, головне мовчать!
– Зрозуміла я, Аліночка, мовчу, мовчу, не відволікатиму тебе, – згідно кивнула Тетяна Андріївна.
І всю дорогу, що залишилася, мовчки дивилася у вікно. Але нічого знайомого не побачила.
Навіть коли вони в’їхали у село, вона спочатку не зрозуміла, де вони.
Давно не була, а вже й крамничка не та, та й у сусідів будинки перебудовані у багатьох.
Навіть їхній старий будинок, де жили діти старшої сестри, теж вже не такий, весь перебудований!
Сестри вже немає, через рік їй уже сто років було б. Та й дочку Галини Андріївни, старшої сестри своєї, Надію, Тетяна Андріївна одразу й не впізнала. Та й не дивно, їй теж сімдесят шість.
– Ми поки що речі розкладемо, ти погуляй, бабусю, якщо хочеш, – запропонувала Аліна.
І Тетяна Андріївна кивнула згідно, взяла свою сумку з гостинцями, та й пішла.
З сусідкою Зіною обнялися, хоча теж поохали обидві, як вони постаріли. А її правнукам хотіла дати шоколадки, та їй не дозволили, і так постійно солодке їдять.
Та й взагалі всі спроби посидіти та поговорити, як раніше, успіхом не увінчалися.
Ще з Зіною вони сяк-так поспілкувалися, згадували. А так, кого не гукнеш, її вже ніхто й не пам’ятає. Вона їм подарунки дає, чи даремно їх накупила, а всі відмовляються. І як на дивну дивляться, у тих, хто молодший, телефони в руках. Раз у раз то дзвонять, то пишуть щось. Відповідають невпопад, Тетяна Андріївна нічого зрозуміти не може.
Іде вона рідним селом, а здається їй, ніби її й немає вже зовсім.
Начебто не чує і не бачить її ніхто.
Ніби життя без неї пливе своєю чергою, а її за бортом залишили!
І хоч потім і сиділи за столом, і рідня якась зібралася. Але вже Тетяна Андріївна відчула, що начебто вона намагається говорити, а ніби її не чують або не розуміють чи що? Всі тут за неї молодші і самі говорять слова якісь незрозумілі, навіть дивно!
Дорогою додому Тетяна Андріївна все більше мовчала. Навіть онука Аліна раптом її спитала: – Бабуся, ти що така тиха? Ти задоволена, що до села з’їздили? Усі прийшли, поспілкувалися, адже добре було, так?
– Так, Аліночко, добре! – Погодилася Тетяна Андріївна, але думки її всі були про Григорія.
Отак і він, мабуть, себе з нею іноді почуває.
Мов він з іншого світу, а вона перед ним хвалиться. Що вона в телефоні вміє щось робити, а в нього не виходе, і він навіть дзвінок прийняти не може. Так і не хоче свій телефон міняти на новий, йому зручніше. І багато в чому так, а вона думала, що сама вона така сучасна бабуся. А сама половину рідні та знайомих не впізнала, всіх переплутала. Чим вона краща за свого Григорія?
Тетяна Андріївна дістала свій телефон та набрала чоловіка. Вона йому один раз дзвонила і сварила, що він лише з третього разу відповів. А тепер запереживала, подумала, як він там один?
– Слухаю, Таню, я з телефоном у руках давно сиджу і палець напоготові, щоб ти не переживала, – відразу відповів Григорій Васильович, – А ви вже виїхали?
– Їдемо, їдемо, Григорій, я так за тобою сумувала, скоро приїдемо вже, – зраділа, почувши улюблений голос Тетяна Андріївна.
– Так і я сумував, ти ж он у мене якась молода, по гостях їздиш, чекаю тебе, хоч ти мені новини всякі розкажеш! – голос у чоловіка був такий рідний і зрозумілий, що тепло на душі стало у Тетяни Андріївни
Коли до її будинку під’їхали, Аліна та правнуки з нею піднялися:
– Бабуся, йдемо ми тебе додому проводимо, Ганнуся, Рома, беріть бабусині сумки, – внучка скомандувала дітям.
Тетяна Андріївна піднялася ліфтом на свій поверх і підійшла до квартири.
– Бабуся, давай ключі, я відкрию. Нам ще митися, завтра до школи та на роботу, тож ми роздягатися не будемо, тільки сумки поставимо. Краще на тижні до вас заїдемо!
Тетяна Андріївна кивнула, але їй здавалося, що її вуха наче закриті ватою. За два дні спілкування зі старими сусідами та земляками вона зовсім видихнулася від цього дивного почуття – ніби все довкола вже не для неї.
А додому увійшла – у коридорі її вже Григорій зустрічає!
Обійняв незграбно, посадив, капці дістав, – Ну нарешті ти повернулася!
Раніше б вона образилася. Не сильно, але побурчала б на нього.
А зараз зрозуміла, звузився їхній світ до розміру квартири. Ну або парку та вулиці, до тих місць, де вони можуть бути удвох. Подумала – більше не поїду туди, де все вже не для мене!
Але вона все одно здаватися не звикла.
– Ось що, Григорію, ти хоч без мене борщ грів? Чи не було апетиту? Неподобство яке, зараз пообідаємо, відпочинемо, та в парк підемо гуляти!
– Ось ти приїхала, Таня, дивлюся я на тебе, яка ж ти ділова і молода у мене, – з любов’ю дивився на неї Григорій Васильович.
“Це тільки ти один так вважаєш, дякую тобі, Григорію, ну та ми ще поживемо!” – подумала Тетяна Андріївна.
А сама суворо подивилася на чоловіка, – От сам, Григорій, ти теж такий, як я, треба відповідати! Мий руки, а я борщ грію. Потім візьмемо хліба і підемо качок годувати в парку. Поки ми живі, будемо жити, так ось!
– Звичайно, Таню, ти тільки цю кофтинку гарну вдягни, в якій їздила! Адже я чоловік, мені з такою дружиною гуляти знаєш як приємно?
– Обов’язково! – завзято посміхнулася Тетяна Андріївна. І відчула, що все-таки поки що вона ще жива…
