Життєві історії

– Мамо, мене у відрядження відправляють на два місяці. Залишишся з Олежиком? – голос доньки здався Ірині Миколаївні надто схвильованим. – Звичайно, залишусь, – відповіла мама. – Які проблеми, Катю? Він не такий вже і маленький. – У тому й річ, що не маленький. З малечею простіше. А тут… Не уявляю, як ти з ним впораєшся, – пояснила донька. – Не хвилюйся, все буде добре. Приводь його завтра, – сказала мама і закінчила виклик. Наступного дня Катя привела сина до матері, попрощалася і поїхала у відрядження. Але жінка навіть уявити не могла, що буде чекати на неї після повернення

– Мамо, мене у відрядження відправляють на два місяці. Залишишся з Олежиком? – голос доньки здався Ірині Миколаївні надто схвильованим.

– Звичайно, залишусь, – відповіла вона. – Які проблеми, Катю? Він не такий вже і маленький.

– У тому й річ, що не маленький. З малечею простіше: де поклав, там і взяв. А тут… Не уявляю, як ти з ним упораєшся.

– Та що там справлятися? – здивувалася мати. – Не хвилюйся: і нагодований буде, і доглянутий. Тебе ж я якось виростила.

– Нагодований, доглянутий – це зрозуміло. А уроки? Як із ними? Він же у четвертому класі, а ти, мабуть, вже все забула.

– Що забула?

– Програму шкільну, що ще?

– Як можна забути програму початкової школи? Ти жартуєш?

– Зараз зовсім все по-іншому. Якби ти знала, скільки часу ми з ним витрачаємо на домашні завдання! Там розібратися неможливо!

– Та гаразд, – посміхнулася Ірина. – Розберемося якось. Ти коли Олега приведеш (вони жили в одному мікрорайоні)?

– Завтра ввечері.

– Прекрасно! Піду готувати. Пиріжків напечу з різними начинками – Олежик їх так любить.

– Мамо, та почекай ти з пиріжками, не договорили ще, – Катерина, дійсно, сильно переживала, – завтра часу не буде все обговорити.

– Катю, я не розумію, що ти збираєшся обговорювати. Тобі у відрядження потрібно? От і їдь. Ми тут самі розберемося. Твоя дитина – лише в четвертому класі. Він же не випускник, не абітурієнт. Чого ти так переживаєш за навчання? Я тобі вже казала і ще раз повторюю: школа – це дуже важливо, але не найголовніше у житті.

– Мамо, не починай. Пообіцяй просто, що ретельно контролюватимеш, як мій син робить уроки. Бракувало, щоб він з’їхав у навчанні, поки мене не буде … Що я потім робитиму? Як надолужу? Його вчителька і так мені постійно за нього говорить.

– Вчителька? Тобі? – Здивувалася Ірина, – з якого дива?

– То Олег зошит забув, то домашнє не записав і, відповідно, не зробив, то весь урок у телефоні сидів, то всіх смішив, то просто позіхав на уроці. Скаржиться мало не через день. Я вже переживаю брати телефон, коли бачу, що вона дзвонить.

– Нічого собі… Ти що, маленька дівчинка? Не можеш її на місце поставити?

– Як?

– Звичайно. Приїдеш, поговоримо. А зараз – давай, заспокойся та збирайся. Я все зрозуміла: щодня з Олегом уроки робитиму.

– Правда? Обіцяєш?

– Обіцяю, – Ірина посміхнулася…

Провівши дочку, бабуся обійняла онука:

– Ну що, радість моя, починаємо нове життя?

– Яке нове, бабусю? – здивувався хлопчик.

– Ну як же? Цілих два місяці ми житимемо удвох! Я так рада!

– А-а-а…, – промовив Олег і спитав, – а куди ти мене поселиш?

– У мамину кімнату, звичайно. Розташовуйся. Ось шафа. Тут одяг розкладеш. Ось стіл. Сюди книжки та зошити.

Олег витрусив вміст із сумок на ліжко. Пару секунд подивився на все це і пішов на кухню.

– Бабусю, а де пиріжки? Мама казала, ти багато напекла.

– Напекла, любий… А ти вже впорався? Речі розклав?

– Ай, потім…

– Потім? Ні, друже мій, так не піде. Спочатку – справа, потім – решта.

– Те ж мені – справа, – образився онук, – я сто разів встигну розкласти ці речі. А якщо вони тобі заважають – сама їх розклади. В чому проблема?

– Жодних проблем, – усміхнулася Ірина, – сама розкладу.

– А пиріжки?

– Сам спечи, – кинула бабуся і пішла до кімнати онука.

Олег відкрив рота від подиву.

Пиріжков того вечора він так і не дочекався.

Спробував їх лише вранці за сніданком.

Допивши чай, спитав у Ірини:

– А ти чого не одягаєшся? Ми ж запізнимося.

– Ми? Ти хочеш сказати, що я маю йти з тобою до школи?

– Звичайно!

– Навіщо?

– Мама завжди мене відводить.

– Але до школи лише десять хвилин ходьби!

Олег подивився на бабусю з подивом:

– То ти не підеш?

– А ти дороги не знаєш?

– Знаю.

– То, може, сам дістанешся?

– Доберуся.

– Ось і добре. Не розумію, чому мама тебе до школи водить? Ти ж уже дорослий!

– Не знаю. Я їй те саме казав, а вона – ні в яку. Стривай, ти мене і забирати не будеш?

– Ні.

– Чудово! – повеселішав Олег, – піду додому як усі нормальні люди!

– Тільки не затримуйся, – попросила Ірина, – я хвилюватимуся…

Олег прийшов годині о другій.

– Як справи в школі? – Запитала бабуся.

– Нормально, – хлопчик знизав плечима.

– От і добре. Обідатимеш?

– А що, можна не обідати?

– Якщо не хочеш, можемо пообідати пізніше, – Ірина здивувалася питанню дитини.

– А мама ніколи не питає, – усміхнувся хлопчик, – одразу каже їсти.

– Мабуть, вона не може чекати, – припустила бабуся, – виходить, вона тебе в свою обідню перерву забирає. Ось і поспішає.

– Та ні. Просто їй байдуже, чого я хочу, – буркнув Олег і пішов у свою кімнату.

За годину Ірина зазирнула до нього. Олег лежав на ліжку у шкільному костюмі з телефоном у руках.

– Ти що робиш? – Здивувалася бабуся, – чому не переодягся?

Олег зробив невизначений жест рукою, який, певне, означав: не заважай…

Погано він знав свою бабусю.

Вона підійшла, мовчки забрала телефон і твердо сказала :

– Значить так. Переодягаємося. Обідаємо – сподіваюсь ти вже зголоднів. Потім ти йдеш на вулицю…

– На вулицю? – Стрепенувся Олег, який вже надувся через телефон, – навіщо?

– Як навіщо? Гуляти, звісно.

– Я не ходжу гуляти. Мені треба робити уроки.

– Уроки потім, – голос бабусі прозвучав категорично, – спочатку – свіже повітря з паралельним провітрюванням голови, – вона посміхнулася.

Олег – теж.

– І з ким я гулятиму? Один, чи що?

– Там повно хлопців. Познайомишся. Деяких, я певна, ти знаєш. Ви ж в одній школі навчаєтесь…

Олег хотів ще щось сказати, але бабуся вже вийшла із кімнати зі словами:

– Давай швидко: я пішла накривати стіл.

Олег перевдягся, мляво поїв і без особливого ентузіазму став збиратися надвір.

– Телефон віддаси? – Запитав він у Ірини.

– Навіщо? Нехай вдома лежить.

– А як ти дізнаєшся, де я? – здивувався хлопчик, – як додому покличеш?

– А чого тебе кликати? У тебе годинник на руці. Давай домовимося: дві години гуляєш і додому. Все просто.

– А якщо я забуду?

– Що забудеш?

– Про дві години…

– А ти не забувай. Ти ж дорослий.

– А якщо…

– Давай без якщо, – зупинила Ірина онука, – сьогодні ти в мене перший день. Я маю розуміти, чи можна тобі довіряти. Тож це – другий, по суті, для тебе тест: зможеш чи ні?

– Другий?! – «Купився» Олег, – а перший який був?

– Перший ти витримав із честю: сам ходив до школи! Без провідників! І навіть не загубився!

– Тепер зрозуміло, – онук включився в гру, – прийду рівно за дві години!

– Спробуй! – усміхнулася бабуся.

Він прийшов хвилина в хвилину.

– Молодець! – похвалила Ірина, – справжній чоловік! Сказав – зробив!

Хлопчик засяяв…

– Знайшов із ким погуляти?

– Знайшов! Навіть йти не хотілося! Домовилися завтра зустрітись! – Видав хлопчик із захопленням! – бабусю, а… давай ще раз пообідаємо, щось я зголоднів…

– Мий руки, – Ірина пішла на кухню…

– Ну що, тепер уроки? – Запитала вона через півгодини.

– Угу, – пробурчав Олег, – як я нелюблю їх робити …

– Чому? – Ірина зробила наївне обличчя.

– Стільки задають – неможливо!

– Так? А в наш час завдавали стільки, щоб учень міг впоратися із завданнями за годину.

– Коли це було?! – Вигукнув хлопчик, – у минулому столітті!

– Точно. Тільки навряд чи щось змінилося, – припустила бабуся, – може, ти просто не справляєшся?

– Я?

– Ти звісно. Мама казала, що я маю з тобою уроки робити. Я їй, звісно, пообіцяла. Тільки, Олег, хороший мій, звільни ти мене від цього. Я ж давно все забула.

– А раптом я неправильно зроблю?

– Ну і що? Ти ж навчаєшся. Кожен може помилитися.

– Гаразд, спробую, – невпевнено сказав хлопчик, – тільки якщо що, я в тебе спитаю.

– Звичайно милий. Ти тільки постарайся якнайшвидше все зробити…

– Навіщо? Мама каже, що поспішати не можна.

– А ти не поспішай. Просто не відволікайся. Ось і вийде швидше. І взагалі: тобі слабо уроки за годину зробити? – хитро примружившись, запитала Ірина.

– За годину? – ахнув Олежик, – це неможливо.

– Та годі, – засміялася бабуся, – ти спробуй. Потім фільм якийсь подивимося…

– Фільм? – Олег здивовано подивився на бабусю, – я твої фільми не дивлюсь…

– А ми не мої, ми твої дивитимемося. Якщо ти, звичайно, з уроками не возитимешся …

– Засікай час! – Скомандував онук і схилився над столом …

За годину зробити уроки він не встиг. Натомість зробив за півтори!

– Молодець! – із захопленням похвалила бабуся, – ти просто герой!

– Який герой? – у голосі хлопчика чулося розчарування, – не встиг за годину.

– Нічого! – бабуся скуйовдила онуку волосся, – наступного разу встигнеш!

– Перевірятимеш? – Запитав онук.

– Ні не буду. Нехай вчителька перевіряє… А у нас – кіно…

Так потихеньку, поступово бабуся виправляла життя онука – навчала самостійності. Олегові це подобалося, і він легко йшов у Ірини на поводі.

Коли вона запропонувала хлопчику записатися в спортивну секцію, він зрадів, а потім пожурився.

– Мама приїде, заборонить…

– Маму я беру на себе. Не переживай, – бабуся поплескала Олега по плечі, – ти, головне, з навчанням не підведи…

– Не підведу, – пообіцяв онук…

Пообіцяв, а за тиждень повідомив:

– Бабусю, тебе до школи викликають…

– Мене? – Здивувалася Ірина.

– Ну так. Сказали – батьків. А якщо мами немає, то…

– Я зрозуміла, – Ірина уважно дивилася на онука, – схожу. Ти щось накоїв?

– Ні. Точніше… Я не знаю…

…Увійшовши до класу, Ірина побачила перед собою молоденьку вчительку років двадцяти п’яти, одразу все зрозуміла і розслабилася.

– Я – бабуся Олега. Ірина Миколаївна. Ви хотіли мене бачити.

– А мама де? Чому мама не прийшла? – підняла невдоволені брови вчителька.

При цьому вона не встала і не запропонувала бабусі сісти.

– Мама у відрядженні. Вже понад місяць. Олег живе зі мною. Дивно, що ви не знаєте.

– Я не зобов’язана це знати…

– Але ж ви якось спілкуєтесь з дітьми…

– Я їх навчаю. І бачу, що останнім часом Олег став гірше займатися.

– Правда? В чому це виражається? Я бачу лише гарні оцінки.

– Він почав недбало писати. У домашніх завданнях – повно виправлень. Невже не можна проконтролювати, щоб дитина писала акуратно?

– Проконтролювати? Це як?

Вчителька подивилася на Ірину з подивом:

– Сісти поряд. Дивитися, як хлопчик виконує домашнє завдання. Ви що не знаєте?

– Не знаю Я думала, що домашні завдання даються для того, щоб дитина виконувала їх самостійно. А ви бачили: чи засвоїв він матеріал чи ні. Хіба не так?

– Так, звісно. Але це зовсім не означає, що в зошиті повинна бути мазня.

– А це ваша турбота. Ви ж учителька. От і вчіть писати як слід. У мене багато інших турбот.

– Гаразд, залишимо це. Я бачу, ви мене не розумієте… Ще хотіла вам сказати, що Олег часто відволікається, розмовляє із сусідкою по парті, може в телефоні грати на уроці. Поговоріть із ним. Він розумний, здібний хлопчик, але вчиться аби як. Зараз на здібностях виїжджає, потім складніше буде.

– Стривайте, – Ірина посміхнулася, – а де ви знаходитесь, коли Олег все ось це робить?

– Я?

– Ну так. Ви на уроці не присутні?

– Присутня, звичайно. Тільки вашому Олегу до мене немає справи. Він своїми зайнятий! – не витримала вчителька.

– Значить, починати треба з себе, – твердо сказала Ірина, – якщо діти на уроці грають у телефоні, то треба не з дітьми розбиратися, а з вчителькою. Ви так не думаєте?

– Не думаю. Ви просто не розумієте, що таке діти.

– Де вже мені, – усміхнулася Ірина, – Піду я. Сподіваюся ви якось самі впораєтеся… І так! Будь ласка, не дзвоніть моїй дочці по кожній нісенітниці. Інакше нам доведеться порушити питання про вашу профпридатність…

Ось, власне, і вся історія.

Приїхавши додому не за два, а за три місяці, Катя не впізнала сина: підріс, подорослішав, у очах впевненість з’явилася. Щоденник подивилася – і там усе гаразд…

Потім побачила, що Олег сам уроки робить, до неї не звертається. І вчителька не дзвонить…

– Мамо, ти як це зробила? – Запитала Катя у Ірини.

– Звичайно, дочко, – засміялася мати. – По-старому … Якщо що – звертайся …

Вам також має сподобатись...

– Мамо, ми з Максимом подали заяву, – сказала Антоніні її дочка Світлана. – Через два місяці весілля! Майбутній зять одразу не сподобався Антоніні. – Не пара він тобі! – все говорила вона доньці… Настав день весілля. Дали слово нареченому. Той підвівся і виголосив промову. – А ще я вирішив зробити весільний подарунок моїй коханій Світланці! – раптом сказав Максим. Він простягнув нареченій якусь коробочку. Світлана відкрила її і дістала ключики. – Це що? – здивовано запитала вона. – Це ключі від подарунка, він на вулиці, – сказав Максим. Гості вибігли на ґанок ресторану. – Боже мій! – Антоніна застигла від побаченого

Віктор пішов від Тетяни, і почав жити з Валентиною. Валя йому книжки читає, вірші про кохання… А він радіє! Але минув якийсь час і набридло йому це все. Став Віктор часто колишню дружину згадувати. Як його Тетянка смачно готує, які пироги пишні в неї виходять. Як білизну прасує, і про справи його випитує… А Валентина тільки, дивиться на нього, а обід не готовий! Засумував Віктор. А якось зустріла його Тетяна біля сільського магазину, глянула на нього і ахнула

Аліна стояла в черзі на огляд і хвилюючись переступала з ноги на ногу. Раптом до дівчини підійшла жіночка у білому халаті. – Ідемо зі мною, розмова є, – вона взяла Аліну за руку і відвела подалі від інших людей. – Що ви хотіли? – нерішуче запитала дівчина. – Мене звати Вікторія Федорівна! У мене до тебе є одна пропозиція, а ти за це мені допоможеш, згодна? – несподівано запитала жінка. – Ви про що? – здивувалася Аліна. Вікторія Федорівна все розповіла їй. Аліна вислухала її і застигла від почутого

Ігор поїхав з тестем на рибалку. Чоловіки швидко дісталися до озера, і Ігор взявся витягувати снасті. – Не поспішай, стільців буде достатньо, я передумав рибалити, – раптом сказав Віктор Михайлович. – Як? – не приховуючи подиву, запитав Ігор. – А так. Хотів з тобою переговорити, вдома не дали б, – єхидно посміхнувся тесть. – Про що? — все ще дивувався Ігор. – Про тебе і мою дружину! Я про вас все знаю! – несподівано сказав Віктор Михайлович. – Скільки вона тобі платить за твоє мовчання?! – Ви про що? – Ігор здивовано дивився на тестя, не розуміючи, що відбувається