Розставання з чоловіком було не таким вже й важким.
Напевно тому, що вони про все заздалегідь домовилися.
Відзначать разом Різдво, зустрінуть Новий рік та й розійдуться.
Двадцять три роки шлюбу не принесли щастя, ну, не рахуючи доньки, звичайно. Але Оленка виросла, навчається у іншому місті, а от батьки вирішили розлучитися.
Чому? Дарина розлюбила чоловіка років зо три тому, коли зрозуміла, що він так і не реалізував своїх амбіцій, живе за течією, нічого не прагне.
Вона з простої вчительки виросла до директора гімназії, наприклад. А Віталій… як був на посаді інженера двадцять років тому, так і лишився.
Скроні почали сивіти, животик з’явився. І коли Дарина зізналася йому, що кохання минуло, залишилася тільки звичка і легке роздратування, він у відповідь несподівано сказав:
– А ти знаєш, не картай себе. Я люблю іншу жінку. Олена виросла, а ми ще можемо розпочати нове життя. Згодна?
Звісно, це було дуже несподівано. Вона ось нікого не полюбила, просто втомилася від шлюбу, від їхніх млявих сімейних стосунків. А він? Іншу покохав! Але сваритися Дарина не стала. Покохав, хай іде.
Так вони й домовилися: Різдво та Новий рік разом, а потім на розлучення. Так, невесело.
Але багато чого вони обговорили за ці святкові дні. Квартиру ділити не стали. Віталій погодився на невелику, хоч і значну грошову компенсацію.
Суд було призначено на кінець січня. Тому після Нового року Віталій зібрав свої речі, обійняв дружину на прощання і пішов зі словами:
– Будь щаслива, Дарино.
Вона витерла скупу сльозу, подивилася йому вслід через кухонне вікно і важко зітхнула.
Їй сорок п’ять років… Багато. Цікаво, що ця інша знайшла у її чоловікові? Звичайний чоловік, яких сотні. Характер… Поступливий, так. Але трохи не чоловічий. Тому, мабуть, ні кар’єри не зробив, ні шарму, властивого чоловікам, його брутального віку не набув.
А був же ж симпатяга в юності, у футбол грав, біцепси, шевелюра. І куди все поділося?
Дарина сиділа на дивані і згадувала молодість. До Віталія вона мала ще одного шанувальника. Так, той був красенем, звісно! Одна проблема, що жив у селі, працював трактористом і про інше життя не мріяв.
Дарина тоді була випускницею і приїхала у це село за розподілом.
Гарненька, з золотистими кучерями, у вузьких штанях і крислатому капелюсі.
Прийняли її селяни добре, виділили пів хати поряд зі школою. У другій половині завуч Наталя Іванівна жила із сином.
Ось цим сином і був Петро, тракторист. Вона ще дивувалася: мама освічена, українську мову й літературу викладає, а син повернувшись після служби, сів на трактор і ні про яке навчання більше не мріяв.
Але як же ж він закохався у свою нову сусідку!
Наталя Іванівна обрала слушний час, щоб поговорити з Дариною.
– Ви як до Петра ставитеся? – запитала вона її прямо. – Він же ж спить і бачить як би посвататися до вас.
Дарина почервоніла і відповіла чесно:
– Занадто гарний ваш Петро. В нього, наскільки мені відомо, усі дівчата у селі закохані. І мені подобається. Але ж я поїду звідси, Наталю Іванівно. Відпрацюю і в місто повернуся. Та й заміж іти я не готова…
Жінка розуміюче кивала у відповідь, а ввечері до неї постукав Петро – поговорити прийшов. Так, мовляв, і так. Почуття серйозні, давай одружимося. Навіть сказав, що в місто з нею поїде, якщо вже на те пішло.
– І що ти там робитимеш? У місті трактористи не потрібні. Та й матір одну тут кинеш. Ні, Петре. Давай не будемо починати. Не доля нам. Я й мамі твоїй так сказала.
Він посидів ще трохи, потім мовчки встав і пішов. Широкоплечий, високий, блондин із темно-синіми очима. Дівчата мліли побачивши його, а він кивне здалеку, та й повз на своєму велосипеді проїде, не зупиняючись.
– Цікаво, як би склалося наше життя, якби я тоді пішла назустріч, відповіла б на його почуття? – думала Дарина, згадуючи ті дні. – Вивчила б, прижився б він у місті, напевно з його характером і харизмою…
Але життя склалося отак. Дарина знову важко зітхнула і раптом миттєва думка ніби іскра блиснула в голові:
– А чому б мені не з’їздити в це село? А що? Старий Новий рік не за горами, а вони його завжди в селі відзначали.
І ця думка більше не давала їй спокою. Дві з половиною години їзди машиною, і вона у селі. Пожити можна в тітки Зіни. Вона свого часу одна внука-бешкетника виховувала, а Дарина допомагала їй, тягла хлопця щосили, щоб вивчився і людиною став. Тітка Зіна її «внучкою» називала і завжди запрошувала до себе у гості.
Кілька разів Дарина їздила ще по молодості, а потім справи, сім’я, робота. Не до подорожей стало. Але чомусь так захотілося повернутись туди, в минуле. Побачити всіх, про себе нагадати. У школі її поважали, з Наталією Іванівною вони добре розлучилися, без образ. А Петро? Що з ним, чи завів сім’ю, з ким одружився? А що, якщо неодружений…
Всі ці думки крутилися в голові, не даючи толком заснути. Снилися обличчя, образи, колишні учні, селяни та й він, Петро, синьоокий блондин. Цікаво, як він виглядає зараз? Наступного дня Дарина накупила продуктів, завантажила багажник і вирушила у село на старий Новий рік. Будь що буде!
Увечері 13 січня тітка Зіна дістала свою «святкову сукню», яка за десятки років так і не стала їй тісною.
Її найближчий сусід, дід Ігор, одягнув свій найкращий кожух.
У своїх добротних чоботях він проскрипів по свіжому сніжку до сусідської хвіртки і постукав до Зінаїди.
– Ну що, сусідко, підемо гуляти?! – сказав він, поправляючи шапку.
– Стривай трохи, – відповіла Зінаїда. – Якесь передчуття у мене. Може, внук приїде? Ти йди і ось моїх закруток до столу візьми дві банки. І не розбий дорогою.
Ігор забрав банки і пішов у місцеве кафе, де зазвичай накривали великий стіл.
Вже до восьмої вечора там зібралося багато людей. Дід Ігор гордо стояв біля столу, де красувалися смаколики.
Тітка Зіна востаннє подивилася у велике округле дзеркало, поправила своє красиве сиве волосся і зібралася було на вихід, як раптом почула звук двигуна.
– Миколка приїхав, внучик! – вигукнула вона і вибігла на ґанок, накинувши на плечі кожушок.
Біля воріт зупинилася машина, а з неї вийшла молода жінка у шубці й чобітках.
– Це хто ще така? – тихо прошепотіла тітка Зіна.
Вона придивилася уважніше і ахнула від несподіванки.
Вона впізнала Дарину!
– Здрастуйте, тітко Зіно! Впізнали? Я до вас на свято.
Ох і радості ж було! Як знала, що треба зачекати! Передчуття її ніколи не обманювало.
Жінки обійнялися, витерли сльози радості, сіли в машину й поїхали в кафе.
Серце Дарини радісно тріпотіло у грудях. Цієї радості вона й сама не могла собі пояснити. Ніби у стару казку потрапила.
Відійшли кудись тривоги, туга, почуття самотності. Поруч сиділа привітна жінка, розповідала про онука, що людиною виріс Микола. Дякувала Даринці за допомогу, одна б не впоралася.
– А Петро тракторист як поживає? – раптом запитала Дарина.
– Петро? Та сама зараз побачиш. Одружений. Син виріс, із міста приїхав. А Наталі Іванівни не стало, царство їй небесне.
Так і під’їхали до кафе. Дарину впізнали, звичайно. Розставили на стіл привезені із міста продукти. Хоча чим зараз селян здивуєш?
А Дарина дивилася на всі боки, намагаючись дізнатися, хто є хто.
І тут вона побачила його!
Та ні, не його, не Петра, звісно, а його копію!
Біля самої сцени стояла музична установка з підсилювачем, а над нею схилився високий широкоплечий блондин у білому светрі та джинсах.
Дарина дивилася, як заворожена і раптом почула позаду:
– Це син мій, Олександр. Привіт, Дарино.
Вона різко обернулася і нарешті зустрілася поглядом із Петром.
Все такий же ж високий, синьоокий. Чисто поголений, вік його не псував, навпаки, надавав впевненості та чоловічої солідності. Серце Дарині стрепенулося трохи інакше. Вона привіталася і опустила очі.
Але Петро встиг перехопити її погляд і сказав з усмішкою:
– Змінився, постарів? А ти така само, як я запам’ятав тебе. Як життя?
Дарина не встигла відповісти, як усіх покликали до столу, а до Петра підійшла його дружина й уважно оглянула Дарину. Вони були не знайомі, Лідія була із сусіднього села.
Лунала музика, яка, однак, не заважала присутнім розмовляти, жартувати, сміятися. Дійшло й до співів і танців.
А Петро так і не зводив з Дарини очей. І нарешті запросив її на танець.
– То як ти поживаєш, Даринко? Ти мені так і не відповіла, – спитав він, тримаючи її за талію.
– Живу? Та так, нормально. Вибач, я не знала про Наталю Іванівну. Співчуваю.
Рука Петра трохи ослабла, і він сказав наостанок:
– Вона все тебе згадувала. Я також. Так і не зміг забути…
…Додому повернулися вже до ранку. Тітка Зіна постелила їй у маленькій кімнатці, теплій і затишній.
Тільки заснути не вдалося. Поруч десь примостилося її минуле і не відпускало.
Чому життя так повернулося?
Чому їм не судилося бути разом?
Чи змогли б вони з Петром прожити життя разом у коханні і злагоді?
На ці запитання вона не мала відповіді…
Тільки тиха, ледве вловима жалість про втрачене все ж таки не давала заснути.
Але долю назад не повернути…
Нехай він буде щасливий зі своєю Лідою, у них чудовий син, а вона, Дарина, житиме далі і теж чекатиме свого щастя.
А на кожен старий Новий рік намагатиметься приїжджати сюди, хай це буде доброю традицією.
І вона дотримала слова.
Наступного року з’явилася знову, але не одна, а з Оленкою.
І коли у розпалі веселощів Дарина побачила, як красиво її дочка танцює в обіймах Олександра, у неї пішли сльози.
Ох, доля! Що ж ти робиш з людьми?
Просто дражниш чи даєш шанс? Як дізнатися? Як не помилитися?
