– Андрійку, дивись, що я знайшла! – Ольга дістала з шафи запорошений альбом. – Наш перший похід. Пам’ятаєш?
Чоловік неохоче відволікся від телевізора:
– Хм…
– Ось, дивись: ти, я, Сергійко з Мариною… А пам’ятаєш, як ми тоді заблукали, і ти запропонував залізти на найвищу сосну?
– Олю, там футбол зараз почнеться…
Вона закрила альбом:
– Раніше ти сам грав би в футбол, а не дивився, як грають інші.
– Починається… – він скривився. – Знову ти за старе?
У кімнату зазирнула їхня п’ятнадцятирічна донька Аліна:
– Мамо, а коли це тато на дереві був? Прикольно! Не віриться аж.
– О, то була та ще історія! – Ольга посміхнулася. – Ми з твоїм татом познайомились у поході. Він тоді всю групу вивів до табору, коли ми загубилися.
– Та ну? – Аліна недовірливо подивилася на батька, що розсівся в кріслі. – Тату, а що сталося потім? Чому ти більше не ходиш у походи?
– Тому що виріс, – буркнув Андрій. – І працюю, між іншим, щоб у вас усе було.
– А ми все маємо? – раптом запитала дочка. – От чесно, тату, коли ти востаннє гуляв зі мною? Чи з Дмитром? Він, до речі, знаєш, чому у футбольну секцію не ходить? Тому що ти обіцяв з ним тренуватись, а сам тільки дивишся свої матчі.
– Аліна! – зупинила її мати. – Не говори так з батьком.
– А що? Правду ж говорю. Он, на фото який молодий, веселий. А зараз…
Андрій різко встав:
– Дістали вже. Працюєш для них, стараєшся, а вони ще й незадоволені!
Він пішов у спальню, гримнувши дверима. Ольга важко зітхнула:
– Даремно ти так, дочко…
– А що я такого сказала? – Аліна знизала плечима. – Мамо, ну от чесно, коли тато востаннє щось робив разом із нами? Новий рік на носі, а він знову в кріслі лежатиме і телевізор дивитиметься?
Ольга глянула на фотографію в альбомі. Молодий Андрій, засмаглий, із рюкзаком за плечима, сміється у камеру. Поруч вона – у похідних штанях, із косичками. Такі щасливі, такі закохані…
– Знаєш, – тихо сказала вона дочці. – Твій тато раніше був душею компанії. Пісні співав. На лижах катався.
– Та ну не вірю.
– Правда. Ми з ним познайомилися, коли я вперше у похід поїхала. Така міська дівчинка була, невміла. А він усе вмів – багаття розвести, намет поставити…
У вихідні до них зайшов Сергій, той самий друг з походів. Андрій якраз дивився черговий матч.
– Здоров, туристе! – Сергій сів у сусіднє крісло. – Що, знову футбол?
– А що ще робити на вихідних?
– Не знаю… Може, кудись сходити? Ми, до речі, на наступні вихідні в Карпати збираємося. Невеликий похід на три дні.
Андрій хмикнув:
– У такий холод? Ти зовсім вже?
– А пам’ятаєш, як ми на Новий рік у гори ходили? Тоді тебе холод не лякав.
– Це було давно. Я тепер людина серйозна, працюю.
Сергій уважно подивився на друга:
– І що робота забороняє відпочивати?
– Сергію, відчепись. Що я, зовсім вже – по морозу шастати? Он, футбол подивись краще.
У цей момент у кімнату забіг тринадцятирічний Дмитро:
– Дядьку Сергію! А правда, що ви з татом раніше у футбол грали?
– Ще й як грали! – пожвавішав Сергій. – Твій батько найкращим нападником був у нашій дворовій команді.
Дмитро з недовірою подивився на батька:
– Тату, а навчиш мене?
– Потім якось, сину. Зараз матч цікавий.
Хлопчик спохмурнів:
– Ти завжди так кажеш. «Потім, потім»… А потім ніколи не настає.
Він пішов, а Сергій похитав головою:
– Ох, Андрію… Що з тобою сталося?
– А що зі мною сталося? Нормально все.
– Нормально? Ти на себе у дзеркало давно дивився? Де той хлопець, який міг пішки тридцять кілометрів пройти? Який на гітарі біля багаття грав?
– Виріс той хлопець. Зрозумів, що життя – це не походи й пісні біля багаття.
На кухні Ольга розмовляла з Мариною, дружиною Сергія:
– Не знаю, що робити, Маріно. Наче не мій Андрій, а якась чужа людина. Тільки телевізор і диван.
– А пам’ятаєш, як він бігав за тобою? – усміхнулася подруга. – Щовихідних новий маршрут вигадував.
– Пам’ятаю… Знаєш, я нещодавно знайшла карту, якою ми в день його пропозиції йшли. Він там цілий квест влаштував – ховав записки, підказки…
– А зараз?
– А зараз… Діти ростуть без батька. Тобто він начебто поряд, але ніби й немає його. Дмитро у футбол хоче грати, а він навіть м’яча жодного разу з ним не поганяв. Аліна на змагання їздить – він жодного разу не прийшов подивитися.
Марина задумливо помішала чай:
– Знаєш, у нас із Сергійком теж такий період був. Після народження молодшого він якось… Занудьгував чи що. Теж усе вдома сидів.
– І як ви впоралися?
– Я його струснула трохи. Зібрала речі й поїхала з дітьми до мами. На тиждень.
– І що?
– А те, що через три дні прибіг. Сказав, що зрозумів, що виправиться. І справді – виправився.
– Але ж це якось…
– Це не якось, це на добре діло. Іноді чоловікам треба втратити щось, аби зрозуміти його цінність.
Увечері, коли діти пішли спати, а Андрій як завжди сидів перед телевізором, Ольга наважилася:
– Ми їдемо на свята.
– Куди? – він навіть не повернув голови.
– До мами. Дітям поки сказала, що на всі канікули. Діти хочуть гуляти, веселитися. А не дивитись, як їхній батько лежить на дивані.
– От і їдьте.
– Андрію, ти не зрозумів. Ми їдемо. Зовсім.
Тільки тепер він все таки подивився на дружину:
– У якому сенсі?
– У прямому. Я більше не можу так. Діти не можуть. Ти… Ти став як меблі, Андрію.
– Я працюю…
– Усі працюють! – вона підвищила голос. – Сергій працює, але знаходить час на сім’ю. Час, щоб поганяти із сином м’яча, сходити з донькою в кіно.
– А я, значить, поганий батько?!
– Ні. Ти ніякий. Тебе просто нема. Є людина, яка приносить зарплату й дивиться телевізор. І знаєш, що? Я більше не хочу так жити.
…Перший день без сім’ї пройшов, як завжди, телевізор, диван, футбол.
Тільки чомусь улюблені передачі не тішили. У хаті стояла незвична тиша…
На другий день Андрій побачив, що в холодильнику пусто. Зазвичай Ольга готувала на всіх, він навіть не думав про це. Довелося йти в магазин.
– О, Андрію! – гукнула його сусідка. – А де Оля з дітьми?
– До тещі поїхали, – буркнув він. – На свята.
– А ти що, один? У такі дні?
Він не відповів. Повернувшись додому, сів у своє улюблене крісло, увімкнув телевізор. Але щось заважало…
У кутку стояла новорічна ялинка, яку вони зазвичай вбирали всією родиною. Зараз вона була без прикрас, незатишна.
На третій день подзвонив Сергій:
– Слухай, ми тут збираємось… Може, прийдеш? Як в старі добрі…
– Не до того зараз.
– Знаю, що Ольга з дітьми поїхала. Тому й кличу. Нема чого вдома сидіти.
– Сергію, відчепись.
Але ввечері, коли черговий футбольний матч закінчився, Андрій раптом почав тинятися по квартирі. Зайшов у кімнати дітей. На столі у Дмитра лежав новий футбольний м’яч – нерозпакований подарунок від діда.
У кімнаті Аліни – медалі зі змагань з волейболу. Він навіть не знав, що дочка досягла таких успіхів.
У шафі знайшовся той самий альбом із похідними фотографіями.
Андрій сів на підлогу, почав гортати його.
Ось вони з Ольгою біля багаття.
Ось перший похід з маленькою Алінкою – вона тоді тільки ходити навчилася, але вже вимагала взяти її із собою.
Ось Дмитрик на його плечах…
Коли все змінилося? Коли він перетворився з того веселого хлопця з рюкзаком на похмурого мужика, який тільки й знає, що лежати на дивані?
Телефон пискнув – повідомлення від дочки:
«Тату, ми тут на санчатах катаємося. Пам’ятаєш, як ти мене вчив розганятися з гірки? Шкода, що тебе немає з нами».
До повідомлення було прикріплено фотографію – Ольга, Дмитро й Аліна, веселі, щасливі, на фоні засніженого лісу.
Щось тьохнуло в грудях. Він раптом згадав, як грався з маленькою Алінкою. Як вона сміялася…
Вранці він подзвонив Сергію:
– Слухай, твоя пропозиція… Про Карпати… Ще можна поїхати?
– Ти що, серйозно?! – у голосі друга звучало здивування.
– Так. Тільки… Я давно не катався на лижах, втратив форму…
– Час є, підтягнемо! Приходь сьогодні в спортзал, розімнемося для початку.
У спортзалі було незвично. Тіло, яке відвикло від навантажень, чинило опір кожному руху.
– Та-ак, – похитав головою Сергій, дивлячись на друга, який пихкав. – А пам’ятаєш, як ти заклався, що сто разів відіжмешся?
– Пам’ятаю, – Андрій ледве встав. – Слухай, а може… Може, у футбол зіграємо? Як у старі добрі часи?
– Прямо зараз?
– Ні, ще мені… Потренуватися треба. Але взагалі – я обіцяв Дмитру навчити його грати. Потрібно виконувати обіцянку.
Додому він повернувся стомлений, але задоволений. Вперше за довгий час тіло гуло від справжньої втоми, а не від лежання на дивані.
Він відкрив шафу зі старими речами. Десь тут була його похідна куртка… З кишені випав папірець – та сама карта, якою він вів Ольгу, коли робив пропозицію.
Розгорнув, подивився. Всі крапки були позначені їхніми загальними спогадами: «Тут ми ховалися від дощу», «На цій галявині ти сказала, що любиш мене»…
Наступного дня Андрій узяв вихідний і поїхав у спортивний магазин. Продавець подивився на чоловіка:
– Вам для себе?
– Для сина. Тринадцять років займається футболом. Тобто хоче займатися.
Далі були кросівки для бігу, м’ячі, спортивна форма. Касир усміхнувся, пробиваючи чек:
– Серйозно до спорту вирішили підійти!
Вдома Андрій дістав стару гітару. Струни послабшали, гриф вкрився пилом. Абияк налаштував, спробував згадати акорди тієї пісні, під яку колись освідчувався Ользі в коханні.
Пальці не слухалися, мозолі давно зійшли. Але він уперто повторював і повторював простий перебір, доки руки не почали згадувати.
Увечері подзвонив Сергій:
– Ну, що, готовий до походу?
– Не зовсім. Слухай, а пам’ятаєш той маршрут, яким ми з Олею…
– Коли пропозицію робив? Звісно! Я вам карту малював.
– Збереглася копія?
– Має бути. А що задумав?
– Потім розповім. І ще… Навчи мене заново на лижах стояти.
Наступний тиждень перетворився на марафон. Вранці – пробіжка, вдень – тренування з Сергієм, увечері – гітара і планування маршруту.
Телевізор мовчав. Улюблене крісло припало пилом.
Ольга дзвонила щовечора:
– Як ти там?
– Нормально, – він намагався говорити як завжди.
– Що робиш?
– Та так… Відпочиваю.
Вона зітхала в слухавку:
– Зрозуміло. Телевізор дивишся.
– Ага, – погоджувався він, розминаючи м’язи, що гуділи від тренувань.
Діти теж дзвонили. Дмитро захоплено розповідав про лижні прогулянки, Аліна ділилася успіхами у волейболі.
За три дні до Нового року він зібрав друзів:
– Мені потрібна ваша допомога.
План був шалений. Пройти той самий маршрут, яким він вів Ольгу п’ятнадцять років тому Але тепер усі крапки мають бути новими – їхні сімейні спогади, історії з дітьми.
– Це нереально, – похитав головою Сергій.
– Все вийде. Пам’ятаєш, як ми тоді, на Новий рік у горах?
– Пам’ятаю. Але ж тобі ще форму набрати треба.
– Встигну. Головне – все правильно організувати.
Марина, дружина Сергія, взялася допомагати з підготовкою точок маршруту:
– Тут буде перша записка… Тут гарячий чай у термосах… А тут можна розвісити фотографії.
– Які фотографії?
– Ваші, сімейні. Я у Ольги старі альбоми візьму, відсканую.
Вечорами Андрій писав дітям – як любить їх, як пишається ними, як шкодує про час, який упустив. Ользі – про те, чому перетворився на диванного лежня, як злякався відповідальності, як втратив себе в рутині.
За день до Нового року він подзвонив тещі:
– Маріє Василівно, мені потрібна ваша допомога…
Тридцять першого грудня Ольга з дітьми збиралася зустрічати Новий рік у бабусі. Настрій був сумний – перше свято без батька.
– Мамо, а тато так і не подзвонив? – спитала Аліна, допомагаючи вбирати ялинку.
– Дзвонив уранці. Сказав, що телевізор буде дивитися вдома.
Дмитро зітхнув:
– А пам’ятаєш, як минулого року тато Миколаєм вдягався?
У цей момент у двері подзвонили. На порозі стояла Марина.
– Збирайтеся! Швидко!
– Що трапилося?
– Сюрприз! – вона загадково посміхнулась.
Ольга не розуміла, що відбувається.
Внизу чекала машина. За кермом був Сергій.
– Сідайте! Поїхали на пошуки пригод!
– Яких пригод? – не зрозуміла Ольга. – Ми взагалі-то Новий рік збиралися святкувати.
– Ось його й відсвяткуємо!
Машина виїхала за місто. Сніг іскрився у світлі фар, ліс стояв святковий, урочистий.
– Приїхали! – сказав Сергій, зупиняючись біля знайомої галявини.
– Тут же ж… – Ольга затнулась.
– Ви вперше поцілувалися, – сказала Марина. – Він не забув.
На дереві буда записка: «Тут почалася наша історія. П’ятнадцять років тому я був найщасливішою людиною – ти сказала «так». А потім я забув, як бути щасливим. Вибач».
– Це татовий почерк, – здивувалася Аліна.
– Ідіть за стрілками, – усміхнувся Сергій.
Наступна точка була біля старого дуба. Тут була фотографія – маленька Аліна на плечах у батька.
«Дочко, пам’ятаєш цей день? Ти боялася йти в перший клас, і ми гуляли тут цілий день. Я обіцяв завжди бути поруч. Я порушив цю обіцянку. Але я виправлюся».
У Аліни затремтіли губи:
– Я думала, що він забув…
Далі була галявина, де вони колись влаштовували пікнік. Тепер тут стояв столик із термосами й бутербродами.
«Дмитрику, сину, тут ти вперше грав з м’ячем. Тобі було три роки, але ти вже тоді знав, чого хочеш. А я не зрозумів, не підтримав. Вибач. До речі, подивися під ялинкою».
Дмитро кинувся до дерева. Там був новий футбольний м’яч і лежала записка: «Тренування тричі на тиждень. Я домовився з тренером. Будемо займатися разом».
Хлопчик розплакався. У цей момент у лісі пролунала музика.
З-за дерев вийшов Андрій.
– Зі святом, любі мої.
– Тато?! – діти кинулися до нього.
– Стривайте, – він поставив гітару. – Спочатку я маю дещо сказати.
Дістав зім’ятий аркуш паперу:
– Я написав довгу промову. Як забув, що значить бути чоловіком і батьком.
Він простягнув Ользі конверт:
– Тут путівки. У гори, на всю родину.
Ольга дивилася на путівки, не вірячи своїм очам:
– Андрію, але це ж… Це той самий курорт?
– Так. Я все влаштував. Інструктор буде той самий?
– Тату, а можна я візьму новий м’ячик? – Дмитро тримав в руках подарунок.
– Звісно, синку. Я купив і собі форму.
Аліна підійшла до батька, уважно подивилася на нього:
– Ти схуд.
– Поки що тільки тренуюся.
– Але як… – Ольга досі не могла повірити. – Коли ти це встиг?
– Коли ви поїхали, я зрозумів, що я втрачаю найдорожче. Не просто сім’ю, а себе самого. Знаєш, я навіть не помітив, як перетворився на тінь. У людину, яка існує, але не живе.
Він дістав із рюкзака термос:
– А пам’ятаєш наш чай? З малиною і м’ятою? Я знайшов рецепт у старих записах.
Вони сиділи біля вогнища. Пили чай, говорили. Діти наввипередки розповідали про свої плани на поїздку.
– Мамо, а там і справді такі гарні гори? – запитувала Аліна.
– Гарніше, – посміхнулася Ольга. – Особливо на світанку. Ми з татом одного разу пів ночі йшли, щоб зустріти сонце на вершині.
– А можна й ми так?
– Тепер можна все, – Андрій обійняв дочку. – Я стільки пропустив, стільки пропустив… Але я надолужу.
Перед самим новим роком він дістав гітару:
– Пам’ятаєш нашу новорічну традицію? Кожен загадує бажання й співає пісню.
– Ту саму? – очі Ольги заблищали.
– Звісно. Діти, підспівуйте приспів, я вас навчу.
Під бій курантів у зимовому лісі звучала стара пісня. Аліна й Дмитро швидко вивчили прості слова, Сергій підігравав на другій гітарі.
За тиждень вони й справді поїхали в гори. Олег Васильович, постарілий, але такий же ж бадьорий інструктор, зустрів їх:
– Андрійку! Скільки років! А це твої? Ох, як на тебе схожі…
Діти виявилися здібними учнями. Дмитро схоплював усе на льоту, Аліна спочатку боялася, але потім освоїлася. А вечорами вони збиралися у холі готелю, пили каву і планували майбутнє.
– Знаєш, – сказала якось Ольга чоловікові, коли вони залишилися самі. – А я ж не вірила, що ти змінишся.
– Я сам не вірив. Думав, навіщо напружуватися? Робота є, дім є, сім’я начебто не скаржиться… А потім зрозумів – це не життя. Це існування.
– А зараз?
– А зараз я живу. По-справжньому живу. І знаєш, що? Телевізор мені більше не потрібен. Навіщо дивитися чуже життя, коли своє таке цікаве?
Додому вони повернулися іншими. Андрій дотримався обіцянки – тричі на тиждень ходив із Дмитром на тренування, допомагав Аліні з волейболом, у вихідні вони всією родиною вибиралися то в ліс, то на річку.
А наступного Нового року вони знову поїхали в гори. І знову співали біля багаття.
І загадували бажання.
Тільки тепер їм не треба було хотіти бути разом – вони й так були одним цілим.
Справжньою родиною…
