– Марійко, ти що, зовсім нічого не бачиш?! – сплеснула руками Леся, спираючись на огорожу. – Глянь, як твій Степан навколо нової лікарки вʼється! Третій день поспіль у медпункт ходить…
– Ой, та відчепись ти, Лесю! – відмахнулася Марія, розвішуючи бездоганно білі сорочки чоловіка на мотузці. – Що ти мені тут байки розказуєш?
День видався сонячним, ясним.
Весна вже прийшла в село і обдаровуючи всіх своїм теплом.
Марія, невисока жінка з добрими карими очима, як і зазвичай займалася домашніми справами, коли до неї підійшла сусідка зі своїми «новинами».
– Не байки це! – наполягала Леся. – Вчора я на власні очі бачила, як він з Оленкою цією… Новенькою… Мало не обіймався біля аптеки!
Марія на мить застигла, але тут же ж продовжила розвішувати одяг, намагаючись не показувати вигляду, що вона запереживала.
Їхню родину зі Степаном завжди вважали особливою у селі.
П’ятнадцять років вони разом, а живуть так, з самого першого дня – з любов’ю і повагою.
– А ти, Лесю, краще б за своїм Віктором стежила, – спокійно відповіла Марія. – Він знову вчора під огорожею лежав…
Але червʼячок сумніву вже закрався в душу.
Увечері, коли Степан повернувся з роботи, Марія пильніше, аніж зазвичай, вдивлялася в його обличчя.
Високий, статний, з добрими сірими очима і м’якою усмішкою – такий же ж гарний, як і в день їхнього весілля.
– Щось трапилося, кохана? – запитав він, помітивши її погляд.
– Та ні… Так просто… – Марія відвернулася до плити. – Як спина? Пройшла?
– А-а, так… Олена Миколаївна хороші ліки прописала. Процедури робить – золоті руки у дівчинки!
Марія стрепенулася. Он воно що – спина!
А вона й не помітила, що чоловік останнім часом заслаб.
Дні пішли тривожно…
Марія намагалася не думати про слова Лесі, але вони глибоко засіли в душі.
Вона почала помічати дрібниці: то Степан затримається допізна, то сорочку свою улюблену, блакитну, одягне не просто так…
А Леся не вгавала.
Щодня – нові подробиці, нові розповіді.
То Степана з Оленкою в магазині разом бачили, то біля хвіртки медпункту розмовляли вони підозріло довго.
– Ти подивися, подивися, – шепотіла Леся одного вечора. – Як він одягнувся! Раніше в куртці ходив, а тепер – костюм і сорочка напрасована…
– Так це я його одягла! – ахнула Марія. – Я стараюся, щоб мій чоловік виглядав гарно!
– Справді? – примружилася сусідка. – А може, це він для молоденької фельдшерки чепуриться? Двадцять п’ять років всього дівці – в самому соку!
Марія не витримала. Увечері, коли Степан повернувся з роботи, вона зустріла його незвично холодно.
– Що ж ти, Степане, мене ганьбиш перед людьми? – тихо спитала вона, дивлячись у підлогу.
– Це як так? – здивувався чоловік, застигнувши на порозі.
– До молодої лікарки бігаєш… Люди вже пліткують…
Степан раптом побілів:
– Та ти що, Марійко?! Зовсім вже? Яка лікарка?! Які люди?!
– А чого ж ти там щодня пропадаєш? – голос Марійки тремтів.
– Так спина ж! Я ж тобі казав…
– А костюм навіщо вдягнув сьогодні?
– Господи, Марійко! – Степан взявся за голову. – У райцентр їздив! Перед начальством не в куртці ж старій з’являтися!
Але Марія вже не чула. Всі образа, що збиралася тижнями, вийшла назовні:
– Ось що, Степане Івановичу… Іди-но ти в літню кухню. Там і ночуй, поки не одумаєшся!
– Марійко!
– Іди! – вона відвернулася, щоб не бачити його розгубленого обличчя.
Степан постояв хвилину і мовчки вийшов.
А Марія лягла на ліжко і заплакала.
Всю ніч не зімкнула очей, прислухаючись до звуків з вулиці.
Там, у літній кухні, крутився на ліжку Степан – вона знала кожне його зітхання за п’ятнадцять років…
Ранок видався похмурим…
Марія механічно робила домашні справи, постійно поглядаючи у вікно на літню кухню.
Степан пішов з самого рання – навіть снідати не став.
– Бачила?! – прибігла Леся, тільки-но Марія вийшла надвір. – Знову до неї побіг, чоловічок твій!
Марія не витримала:
– Ану, ходімо, Лесю! Прямо зараз підемо до цієї… Оленки! Виведемо її на чисту воду!
Медпункт зустрів їх тишею. Молода фельдшерка – світловолоса, тендітна дівчина – щось писала в журналі.
– А де… Де Степан? – видихнула Марія.
Оленка підвела здивовані очі:
– Степан Іванович? Так він ще вчора довідку одержав, що курс процедур закінчено. Більше не прийде…
– Який курс? – Марія відчула, як земля йде з-під ніг.
– Зі спиною там в нього. Процедури я прописала, масаж… – Оленка раптом осіклася, помітивши вираз обличчя Марійки. – А що сталося?!
Тут двері відчинилися, і на порозі з’явився Степан.
У руках він тримав букет польових квітів:
– Марійко! Я все село оббігав, шукав тебе! Пробач мені, недолугому…
– За що? – прошепотіла Марія.
– Що не розповів одразу про спину. Що серйозно в мене… Не хотів тебе турбувати. Думав, сам впораюсь…
Оленка переводила погляд з одного на іншого:
– Стривайте… Ви що подумали?.. – вона раптом почервоніла. – Господи! Та як так можна! У мене наречений у місті, весілля через місяць… Я тому і їду звідси…
Леся непомітно вислизнула за двері.
А Марія стояла, притискаючи до грудей польові квіти, і плакала – тепер уже від сорому і полегшення.
Увечері вони зі Степаном довго сиділи на ґанку.
Він обіймав її за плечі, і вони мовчали, дивлячись на зірки.
– Знаєш, Степане, – нарешті сказала Марія. – А я ж тобі нову сорочку вишила. Синю, з візерунками.
– А я тобі сережки з району привіз, – усміхнувся він. – Давно хотів подарувати, та все нагоди чекав…
Через тиждень Оленка поїхала.
А ще через місяць село вже обговорювало нову подію – до голови сільради нібито племінниця з міста приїхала, і щось дуже часто вона з молодим агрономом бачиться…
Марія тільки посміювалася, слухаючи ці розмови. Тепер вона знала ціну сільським пліткам.
А Степан… Степан, як і раніше, ходив у напрасованих сорочках, які вона прала з особливою любов’ю. І в очах його, як і раніше, сяяла та сама, особлива ніжність, призначена тільки для неї однієї.
Отак і живуть вони досі – душа в душу, незважаючи на всі пересуди.
А найбільше дивується Леся:
Як же ж так? Вона ж була впевнена!
Але це вже зовсім інша історія…
