Життєві історії

У Василя мав бути день народження. Були запрошені гості. – Господи, що ж робити? – подумала його дружина Софія. – У нас після переїзду тут нічого немає ще! Навіть посуду хорошого. Довелося позичати посуд у подруги Наталі… На день народження до зятя приїхала й мати Софії – Ганна Іванівна. – Гуляйте, молоді, а мені в ніч на роботу, – сказала вона. – Я довго не затримаюся. Ось тільки подаруночок привезла… Васильку, ти не будеш проти, якщо я тобі подарую ось таке? Жінка поставила перед зятем якусь велику коробку. Софія придивилася до неї і застигла від несподіванки

– Ось! – сказав Василь. – Це тобі подарунок до день народження. Я хотів тобі завтра подарувати, але де ж я таку коробку сховаю у нашій маленькій квартирці? Якщо хочеш, то завтра можеш відкрити упаковку.

У Софійки сяяли очі. Що ж може бути в цій коробці? Коли він ще був нареченим, то дарував їй милі дрібнички і квіти, а тут така величезна коробка! Неможливо втриматись, щоб не зазирнути. Софійка зняла упаковку.

– Посуд? – розчаровано промовила вона. – Каструлі?

– А що не так? – бачачи реакцію дружини, Василь насупився. – Він дорогий.

– А ти не знаєш хіба, що це негарно дарувати дружині каструлі? Я що тобі – куховарка?! Ти натякаєш на те, що я мушу весь час стояти біля плити заради тебе?

– Чому тільки ти? Я й сам чудово готую…

– Тоді виходить, що це подарунок не лише для мене, а й для тебе! Це зовсім уже!

– Але ж ти сама мені натякала…

– На що я натякала?

– Ну мовляв, нема в чому готувати, з посуду тільки стара каструля та сковорідка. Ось я й вирішив зробити такий подарунок, що не так?

– Міг би це і в будь-який будній день подарувати.

– Я що багатій, щоб так у будні витрачатися?! Софійко, ми місяць, як одружені, і місяць як винаймаємо цю стару квартиру з меблями минулого століття. Я працюю менше року після інституту, тільки роблю кар’єру, а ти поки що навчаєшся. У нас попереду ще запланований кредит на житло, і я хотів подарувати тобі практичні та зручні речі, а не якусь дрібничку. Їмо ми щодня, це потрібний для нас посуд.

– Для нас! – сказала Софійка. – Саме так – «для нас», а не особисто для мене!

Василь в серцях уже хотів взяти коробку і повернути товар у магазин, але Софійці зателефонувала її мама.

– Що це за сльози перед святом? – запитала вона.

– Мені Василь… Василь… Подарував каструлі, уявляєш? Ніби я куховарка яка.

– Це що за недолугі стереотипи? Ти як нерозумна тітка говориш, соромно тебе слухати. Василь практичні речі тобі подарував, радуйся.

– Та чого радіти?

Василь забрав телефон із рук дружини.

– Ганно Іванівно, – Василь говорив швидко і відчайдушно. – Я справді хотів порадувати дружину, купив дорогий посуд, він нам так потрібен…

– А чого ти виправдовуєшся? – спокійно сказала Ганна Іванівна. – Я знаю свою примхливу дочку, вона спочатку говорить, а потім думає. Але так вийшло, що ти її взяв за дружину, і мабуть теж не дуже ретельно подумав. Ти побачиш – вона ще порадіє, тільки трохи пізніше. Не звикла вона ще бути дружиною – все ще наречена.

– Я краще здам посуд назад у магазин…

– Стоп! Не поспішай, зараз я приїду. Буде їй уроком. Але більше не надумай їй посуд купувати, потім побачиш, що я задумала.

Ганна Іванівна приїхала. Вона була захоплена подарунком Василя – чи щиро нахвалювала, чи навмисне, не зрозуміти. Хвалила вона голосно, спеціально поглядаючи на дочку.

– Дай мені чек на цей посуд, Васильку, скільки він там коштує? Ага, ось тобі гроші, можеш подарувати їх Софійці, хай купує собі що хоче, а посуд я забираю собі. Я хотіла теж оновити, купити собі щось подібне. Мій чоловік буде радий, я люблю готувати. Приїжджайте, якщо хочете до мене завтра на свято, приготую вам багато смачненького в такому посуді.

Ганна Іванівна забрала коробку й поїхала.

– Ну що, ти задоволена грошима?

– Так, так набагато краще. Я завтра куплю собі те, що захочу.

– Ну, раз так – сварка закінчена…

…Наступного дня Софійка походила по магазинах, купила собі модну сумку й парфуми.

Увечері вони замовили піцу, відзначили свято удвох, переглядаючи фільми.

Стосунки були злегка натягнуті, але тему вчорашнього подарунку подружжя намагалося оминати.

…Вже через два тижні, переглядаючи в інтернеті різні страви, Софійка мимоволі уявляла, як добре б вони виглядали в новому посуді, що відливає сріблястим відтінком.

Та й стільки там всього було! А у Василя незабаром день народження, друзі хочуть прийти у гості.

– Господи, що ж робити? – подумала Софія. – У нас дійсно після переїзду тут нічого немає ще!

Дівчина набрала номер матері.

– Мамо, позич мені каструльку з сотейником, – сказала вона в слухавку. – Я тобі потім віддам. Гості прийдуть, треба щось приготувати.

– Що?! – Ганна Іванівна навіть усміхнулася. – Що я зараз чую?!

– Та я кажу – на якийсь час! Треба в чомусь готувати.

– Ти що там собі купила? Чергову сумочку? Ось у ній і готуй.

– Ну мамо!

– Ні-ні, навіть не проси, викручуйся якось сама!

Довелося викручуватися – брати на якийсь час посуд у подруги Наталі, та й подругу з собою теж – для допомоги, вона добре готує. Наталя вже третій рік одружена, чекає дитину.

– Даремно ти так чоловіка свого образила, – сказала вона. – Навіщо тобі третя сумочка? А посуд потрібніший. Я, наприклад, тішуся таким практичним подарункам.

Софійка промовчала. Вона вже сама зрозуміла, але треба було тримати марку.

На день народження до зятя приїхала Ганна Іванівна.

– Гуляйте, молоді, мені в ніч на роботу, я довго не затримаюсь, тільки от подарунок привезла. Васильку, ти не будеш проти, якщо я тобі подарую ось таке…

Жінка поставила перед зятем велику коробку.

Софія придивилась до неї і застигла від несподіванки.

Біля ніг Ганни Іванівни стояла та сама коробка з посудом!

– Я тобі таким подарунком догоджу? Я нічим не користувалася, знала, що саме так і вчиню.

– Ой! – Василь широко посміхнувся. – Посуд повернувся! Але, Ганно Іванівно, це ж так дорого!

– Ну і що?! Подарунок є подарунок!

– Я так радий, дякую вам велике! Я дуже задоволений.

Василь був щиро радий, і це відчувалося. Він намагався посадити тещу за стіл, але вона відмовилася, тільки дочку повела у коридор для розмови тет-а-тет.

– Ось дивись, – сказала вона. – Як щиро радіє Василь, хоч він може хотів щось інше, чоловіче. Але я змушена йому це подарувати лише тому, що він сам розумів, що посуд – це важлива та практична річ у вашому домі. Вийшла заміж – забудь слово «я», тепер тільки «ми». А ти що чоловікові подарувала?

– Нічого… Я ж іще студентка, не заробляю…

– Нічого – це куди краще посуду, правда ж? Треба б зятю натякнути, щоб наступного разу подарував тобі «нічого» в гарній обгортці. І взагалі, надалі стався шанобливіше до добрих, практичних і дорогих подарунків. Навчися тільки добре готувати, господине! Василю більше такого не влаштовуй, я контролюватиму…

…Мама поїхала. Софійці було трохи соромно за свій вчинок перед Василем. Хоча…

У неї тепер є і сумочка, і парфуми, і новий посуд!

Але надалі вона буде делікатнішою з чоловіком, і не влаштовуватиме недолугих сварок.

Вам також має сподобатись...

Віра сиділа на дивані і думала про щось своє. Пролунав телефонний дзвінок. – Віро? Це Олег. Я знаю, що не повинен тебе турбувати, але мені треба поговорити. Це дуже важливо. Приїжджай. Моя адреса…, – раптом сказав у слухавці колишній чоловік Віри Олег. Віра довго думала, що могло Олегу знадобитися від неї. – Двадцять років не з’являвся, а тут намалювався, – думала жінка. Проте цікавість взяла гору, і наступного дня вона вже піднімалася сходами старого будинку де жив Олег. Але Віра навіть здогадатися не могла, навіщо колишній чоловік покликав її до себе

Олег зі Світланою одружилися. До цього вони зустрічалися шість років. Свекрусі Світлана ніколи не подобалася, і жінка завжди ясно давала це зрозуміти… Через кілька місяців пара раділа новосіллю – вони купили квартиру. З переїздом їм допомагала свекруха Марина Петрівна. Вона особисто пакувала речі свого сина. Коли всі меблі були розставлені, а речі розкладені по поличках, Світлана пішла на кухню, щоб приготувати швидку вечерю. – Олежику, а чому в квартирі всього одне ліжко? – раптом запитала Олега мати. – В якому сенсі? – той здивовано дивився на матір, не розуміючи, що вона оце таке запитує

Катя крутилася перед дзеркалом і милувалася своєю весільною сукнею. – Катя, до тебе Роман прийшов, – гукнула з коридору мама. – Хай зачекає! Не можна, щоб він бачив мою сукню до весілля, – гукнула Катя, швидко зняла сукню, одягнула домашній халатик і вийшла в коридор. – Привіт, коханий! – усміхнулася вона Роману. – Привіт, – сухо промовив хлопець. – Щось сталося? – захвилювалася дівчина, помітивши, що Роман дивно поводиться. – Знаєш, Катю, я передумав. Весілля не буде! – раптом сказав чоловік. – Роман, що ти таке говориш? Як не буде? Чому? – Катя здивовано дивилася на свого нареченого, не розуміючи, що відбувається

– Марія, завтра моя мама запрошує нас з тобою у гості. Хоче з тобою нарешті познайомитися, – радісно сказав Микола своїй нареченій Марії. – Ні! – раптом вигукнула Марія. – Що «ні»? – не зрозумів Микола. – Ми з тобою розлучаємося! – несподівано заявила дівчина. – Як розлучаємося? Чому? – перепитав Микола. – Ти ще смієш питати про це, після того, що ти зробив! – не витримала Марія. – Та що ж я зробив?! – Микола здивовано дивився на свою наречену, нічого не розуміючи