Микола Іванович був самотнім чоловіком похилого віку, але ще досить бадьорим.
І в магазин сходить, і приготує поїсти, і прибере вдома, хоч і рідко, але ретельно. Коли була жива Ніна, його дружина, вони все робили вдвох, тому склавши руки, він сидіти не звик.
Будинок, у якому він жив, був старим, але добротним, ще від його батьків дістався йому. А зараз онук Євген одружився, і вони з дружиною винаймають житло. Але заробітки в обох так собі, тільки інститут закінчили, молоді спеціалісти. Він і покликав їх жити до себе.
Молодята спочатку зраділи. Будинок великий, місця вистачить. Та й старий не один, разом зручніше господарювати. Микола Іванович приготував їм кімнату з великим вікном, навів лад у кухні і санвузлі й почав чекати на переселення.
А тут раптом приїжджають вони і кажуть:
– Діду, дякую тобі, звісно. Але розумієш, далеко нам до роботи добиратися. Машини немає поки, а громадським транспортом сам розумієш, годину з гаком на дорогу йтиме. Ми тут подумали, давай твій будинок продамо і купимо щось ближче до центру, га?
Микола Іванович задумався. Турбували його слова онука. Виходило, що його гостинності мало, треба ще забрати в себе рідну оселю, в якій він все життя прожив, і переїхати до молодих у якусь маленьку квартирку.
– Ти все одно тут один сидиш, далеко від усіх. А так поряд з татом і мамою, та й ми під боком. Двоюрідні сестра та брат твої теж у місті.
– Я не один тут, Євгене. У мене друзі вірні поруч, тітка Тоня й дядько Мишко. Ти їх добре знаєш. З Тонею я з дитинства знайомий…
– Ну не знаю. Якщо тобі чужі люди дорожчі за рідних, тоді сам вирішуй…
З тим і поїхали, навіть чаю не попили, а він купив кекс, коробку цукерок. Образився онук, мабуть, а його дружина як у рот води набрала, навіть не попрощалася. І він засмутився…
Не хотілося йому нікуди переїжджати з рідної оселі і все! Сходив до Тоні з Мишком увечері, порадитись.
– І не здумай! – категорично заявив Михайло. – Ти у своєму домі господар, а там будеш квартирантом у молодій сім’ї, онук стерпить, а дружина його вічно незадоволена буде: не так їси, не так п’єш, не туди поклав, не тут сів. Воно тобі потрібне?!
Не потрібне, звісно. І відмовився він. Зателефонував синові, батькові Євгена, і пояснив, що не хоче дім продавати й переїжджати кудись. Ані сил на це немає, ані бажання. Помовчав син із пів хвилини і відповів:
– Як хочеш, тату. Тільки мені там теж частина житла належить, хотілося б її з користю якось …
– Що належить – все твоє. Тільки після того, як не стане мене, – зупинив його Микола Іванович і поклав слухавку.
І з того часу в сім’ї настала дуже напружена пора. До нього ніхто не приїжджав, не дзвонив і його життям-буттям не цікавився. І якби не Тоня з Мишком, зовсім би сумно йому було.
Тоню він пам’ятає з раннього дитинства. Їхні батьки дуже дружили. На цьому місці тоді було невелике село і три будинки, решта будиночки для робітників. Потім селище відбудувалося. А їхні сім’ї так і жили у тих самих будинках. Найтепліших і найдобротніших.
Звісно, за ці роки будинки підлягали ремонту. І каналізацію провели, і газ із опаленням. Тут батьки й закінчили свій вік. Дружина пішла в засвіти, він один і залишився. Але дім свій любив. І ось тепер онук смикає його з рідного місця.
А ще у будинку був погріб. Там раніше зберігали запаси їжі на зиму. А потім відремонтували, утеплили і знесли непотрібні речі. Там же стояла стара батьківська скриня. І в якомусь сумному настрої Микола Іванович спустився в цей погріб, увімкнув тьмяну лампочку, озирнувся навкруги. Пилу трохи є, але не сиро.
Скриня привернула його увагу. Раніше він не зазирав у неї. Син сказав, що туди склали старий одяг його батьків і деякі їхні особисті речі.
Тяжка кришка ледь піддалася, пахнуло нафталіном. Скриня була майже заповнена, а зверху лежали якісь книги в старих палітурках і серед них шкіряний альбом, темно-коричневий і потертий на кутках.
Він обережно вийняв його і піднявся з ним нагору.
Колись давно, ще в ранній юності, він бачив його. Фото молодих батьків, бабуся з дідусем. А ось і він сам школяр. Більшість фотографій йому було знайомі. Але один знімок зацікавив чоловіка.
Мама з татом із трохи сумними обличчями. У мами на руках однорічне маля, а поряд з ними дівчинка стоїть. Теж маленька, рочки два-три з великим бантиком у волоссі.
На звороті фото Микола прочитав: Марія, Костянтин та Миколка. Схоже, що було написано ще одне ім’я. Але воно було ретельно затерте гумкою.
Це здалося дивним. Хто ця дівчина? Чому її ім’я приховано? Довго він думав про це. Показав фото Тоні. Та плечима знизала, теж не пам’ятає жодної дівчинки у їхній родині.
І найближчого вихідного Микола Іванович вирушив у місто. Треба б із сином помиритись. Побалакати по-батьківськи. Фото взяв із собою.
Розмова вийшла через силу. Невістка накрила їм на кухні й пішла, пославшись на те, що слаба. Мабуть, не хотіла в чоловічій розмові брати участь. Обговорили проблему. Син сказав, що подумають вони ще: або будуть продовжувати платити Євгену за орендоване житло, або ті все ж таки переїдуть до нього, до діда.
– Ти не передумав, тату? – запитав син, і Микола Іванович відповів, що ні.
– Нехай переїжджають, коли захочуть.
Після цього вирушив відвідати двоюрідних. Сестра Дарина зраділа несподіваному гостеві. Чаєм пригостила. Вони були ровесниками. Микола Іванович показав їй фото: пам’ятаєш, мовляв, цю дівчинку? Хто це?
Але та згадати не змогла.
– Ти в Петра спитай. Він нас із тобою на п’ятнадцять років майже старший. Може й пам’ятає. Тільки з розумом у нього трохи того, – сказала Дарина. – Що робив хвилину тому не пам’ятає, а що робив сто років тому все розповість!
І вона сумно посміхнулася. Жаль старого. Разом вони вирушили до Петра на інший кінець міста. Жив він із дружиною та донькою. Побачили родичів, зраділи. До Петра підвели. Старий сидів у м’якому кріслі біля великого вікна. Миколу із Дариною впізнав.
Поговорили про те, про се. І Микола Іванович показав йому фото. Запитав, впізнаєш мовляв?
Він впізнав батьків Миколи. По іменах назвав.
– А це хто? – запитав Микола, вказавши на дівчинку.
– Ольга це.., – і тут же в його очах зʼявився якийсь переляк, чи настороженість.
– Значить, це я маленький, а то Ольга. І ми їхні діти, так? – перепитав Микола якомога спокійніше.
– У них не було дітей. Бездітні вони були, — почав заговорюватись старий і замовк, ніби сказав щось зайве.
Розговорити його вдалося важко. Він відмовлявся, казав, що нічого не пам’ятає. А потім раптом якось знітився, розплакався і розговорився.
– Важкий той час був. Ми тулилися у маленькій хатинці, батько робітником був на заводі. А брат тата був інженером. Вони з дружиною мали будинок. Жили непогано, продукти отримували й допомагали нам дуже. То був твій батько.
Але ось одна біда. Дітей вони не мали. Чому Петро не знав, але розмови ці пам’ятав. Йому самому п’ятнадцять років на той момент було. І тут горе на роботі: чоловіка якогось не стало. А його дружина вагітна була, коли вдовою залишилася. Та ще й маленька дочка була в неї на руках – Оля. Допомагали їй усі, як могли.
– Але під час пологів не стало її, і діти, дівчинка й хлопчик новонароджений, сиротами залишилися. Забрала їх одна сім’я, але ті вже мали синочка. Трьох важко було виховувати.
Петро замовк. Розплакався.
– Ну? І далі що? – випитував Микола Іванович.
– А далі твої батьки, дядько мій із дружиною, забрали хлопчика собі. Усиновили… А ті Олю удочерили і під час реєстрації перейменували на Антоніну, Тоню. Навіщо не знаю, не скажу. Але я її як Ольгу пам’ятаю, так і називав завжди, хоч мені й забороняли.
Потім Петро із батьками у місто переїхав, і в їхньому селі він майже не з’являвся.
Микола сидів з опущеною головою, не вірячи своїм вухам. Отже, він був прийомним сином своїх батьків. Зі своєю рідною сестрою все життя прожив пліч-о-пліч, як із подружкою.
Засмутився і Петро, видавши сімейну таємницю. Але давно відомо, що таємне рано чи пізно стає явним і спливає назовні. І нічого поганого ж по суті не трапилося.
Ну приховали батьки правду від них, зате виростили, виховали не гірше за інших. З любовʼю й турботою. І не розлучили брата із сестрою. Так і прожили вони поряд все життя, не їдучи з села.
Повернувся Микола додому. Довго не наважувався з цією новиною до Тоні піти. Поки вона сама в гості не навідалася.
– Ну як ти до своїх з’їздив? – запитала вона. – Домовилися про щось?
– Домовилися, – відповів він і наважився. – Тоню, тут така справа… Ти сестра мені рідна.
– Зовсім, чи що? – ахнула Антоніна, а коли почула всю історію, так і остовпіла.
Чи правда, чи ні, вже нічого не довести. Довелося їм прийняти слова Петра на віру. По архівах ходити ніколи. Але студентські фото у них збереглися. Порівняли вони себе молодих. Так, схожі. А Михайло додав:
– Та й зараз схожість є. Я й раніше помічав…
Обійнялися вони міцно і вирішили ніколи не розлучатися, нікуди один від одного не переїжджати і вважати себе рідними братом і сестрою.
І так ціле життя прожили пліч-о-пліч, куди вже рідніше?
