Сестра зателефонувала у вівторок, після обіду.
– Треба, щоб ти приїхала. На твого батька подають у суд.
Востаннє з сестрою вона спілкувалася на поминках матері. Декілька років вони не розмовляли, домовляючись через матір, хто і коли приїде.
Зазвичай суботи були Софії, а неділі належали сестрі Олександрі. Поминки були у середу, день був нічий. Вони сиділи на кухні аж до світанку, цідили кисле ігристе, куплене в супермаркеті за рогом.
Закуска закінчилася ще на поминках – Олександра ніколи не вміла розрахувати, скільки потрібно приготувати, і вони швидко стали веселі. Софійка зі шкільних років стільки не пила ігристого.
– Незвично так без неї, так? – сказала тоді Софійка, дивлячись на порожній маминий стілець, покритий в’язаним килимком.
Сісти на цей стілець вони не наважувалися.
– Ага, – погодилася Олександра. – Ніхто не галасує і не свариться.
Стосунки з мамою ніколи не були гладкими. Особливо у Софії. Вони були із різного тіста. Софійка пішла в батька, наївного мрійника, з яким мама розлучилася, коли Софії було два роки. Сама мама була грубою реалісткою, яка казала правду у вічі, сварилася і влаштовувала сварки в магазинах. Софією вона ніколи не була задоволена, Олександру, яку народила від другого чоловіка, шаленого гульвіси, обожнювала.
У картотеці спогадів хороших було небагато. Один особливо запамʼятався. Вітчим гульбанив всю ніч, а вранці, коли вже спав у залі на дивані, вирішив сходити в туалет, але не втримався і зніс нещодавно куплений телевізор.
Гуркіт був такий, що мама кинулася на підлогу. Думала, землетрус. Коли зрозуміла, в чому річ, то плакала, сівши на підлогу біля розбитого телевізора.
– Мамо, ми підемо на день міста? – клянчила Олександра.
Їй було всього п’ять, вона не розуміла всього.
На свято вони пішли. Мама вмилася холодною водою, підвела очі чорним олівцем, яскраво нафарбувала губи. Замість шапок пов’язала всім квітчасті хустки, і Софійка відчувала себе дуже безглуздо. На вході видавали лотерейні білети, але мама не стала брати.
– Навіщо нам це сміття!
Потайки від мами Софійка взяла квиток. А коли був розіграш, з подивом виявила, що вона виграла телевізор. Мама, одразу забувши, що сама відмовлялася від квитків, вигукнула:
– Ой яка ти Софійко! Розумниця, донька, розумниця!
Ніколи мама не називала її розумницею.
Телевізором тим вони користувалися ще довго. Здається, Микола купив їм новий. Олександра тоді тільки почала зустрічатися з ним, і мама, як завжди, кинулася до нього зі своїми проблемами.
–Телевізор? Буде телевізор! – сказав Микола і привіз наступного дня новий.
Микола був подарунком. Людиною, яку незрозуміло як занесло в їхнє складне життя. На той час вітчима поховали, мати була слаба. Софійка могла б піти торгувати чи щось подібне до цього, але вона вірила, що з журналістики може вийти щось вартісне. Олександра тоді навчалася в інституті, підробляла у кафе, де й познайомилася з Миколою.
Він мав свій бізнес, так що гроші водилися. Але це не головне. Раніше Софійка таких бачила тільки в кіно: високий, з пишним волоссям, яке завжди лежало так, ніби його цілу годину вкладали, з ямочками на щоках і таким сміхом, що навіть мама танула і теж сміялася, притискаючи долоні до порожевілих щік.
– Ну, Олександро, ну, знайшла мужика! – раділа мама.
За Софію потім вона зовсім не раділа…
…– Який суд? – не зрозуміла Софійка.
Що там задумала Олександра?
– Приїдь, – тільки і сказала сестра.
Довелося їхати. З вокзалу одразу попрямувала до неї, хоча зупинитись вирішила у готелі. Олександра була вдома, молодші діти влаштували сварку через привезені подарунки.
– Що з батьком? – запитала Софійка.
– Сусіди подали в суд. Треба щось робити.
– У сенсі? Який суд? Ти можеш нормально пояснити?
– Знаєш же ж, який він має характер.
– Ну І що?
– Ну І нічого. Поїхали, сама побачиш.
Олександра збігала до сусідки, попросила доглянути дітей. Викликала таксі, і вони поїхали до батька. До Софіїного батька, треба сказати, батька Олександри давно не стало.
– Дочко! – зрадів батько, і Софійка здивувалася – батько ніколи не був таким ласкавим.
І відразу з подивом виявила, що вітає він не її.
Олександру.
Софійка зробила крок вперед, щоб батько роздивився її. Той анітрохи не здивувався і таким самим тоном сказав:
– От і Софійка приїхала!
Тут же ж, як дитина, поліз у сумку до Олександри.
– Я ще не ходила в магазин, зараз збігаю, – зупинила його вона. – Тобі чого купити?
– Вафельку. І молочка, – розплився він у усмішці.
Софійка не могла вимовити жодного слова. Запах тут був сильніший аніж у підʼїзді. Коли Олександра клацнула вимикачем, і темний коридор зʼявився у тьмяному світлі жовтої лампочки, вона ахнула від побаченого.
То було сміття. Гори сміття, упакованого та розкладеного в коробки, що збиралися по стінах.
Батько завжди був таким, але не настільки ж!
Скляні банки, пакети, згорнуті в рулончики, жерстяні банки з-під чаю, дзеркала, складені поряд… І це тільки коридор.
– Чому ти раніше нічого не сказала? – прошепотіла вона Олександрі.
– Та тому що тобі все одно, – відповіла сестра. – Ти коли востаннє дзвонила батькові?
Давно. Софійка давно дзвонила батькові.
– Я в магазин. А ти озирнися тут.
Олександра пішла. Софійка залишилася з батьком наодинці. Той щось бубонів, говорив з нею так, ніби вони бачилися тільки вчора. І вона зрозуміла, що говорить він не з нею. Говорить з Олександрою, яку, і справді, бачить досить часто.
Увечері Софійка зателефонувала Миколі й окреслила ситуацію. Він завжди вмів вирішувати такі проблеми.
– Так. Давай відправимо його в санаторій. Відпочине там, процедури зробить. Замов клінінг, нехай винесуть усе, квартиру відмиють.
– А раптом він опиратиметься? І потім знову завалить квартиру мотлохом?
– Я шукаю лікаря. Покажеш його, може, пігулки якісь потрібні. Не хвилюйся, все налагодиться.
Коли Софійка розповіла план сестрі, та тільки пирхнула.
– Ніби я не намагалася! Не поїде він у санаторій.
– І що тоді робити?
– Я не знаю.
Коли сестра почула, що Софійка збирається у готель, вона сказала маминим тоном:
– Грошей багато, чи що? Навіть і не думай! У нас поживеш.
Увечері вони всі зібралися у тісній вітальні. Чоловік Олександри дивився футбол, сестри перебирали старі альбоми із фотографіями.
Говорили про нісенітниці. Софійка не могла знайти слів, щоб запитати про те, що її справді хвилювало.
Чому сестра займається чужою людиною?
Гаразд би вони були справжніми сестрами, але ж Олександра має не любити Софію.
Чи не має?
– Пробач, – сказала Софійка, хоча вимовити такі слова їй було непросто.
– За що? – здивувалася Олександра.
– Тобі доводиться займатися моїм батьком. Після того як я…
Ім’я Миколи навіть згадувати сили не було.
– Ой, та годі тобі! – усміхнулася Олександра. – Все на краще. Я б із ним все одно не змогла, мені діти потрібні. Сама бачиш.
Молодші посідали з планшетом і дивилися мультик. Старший старанно переписував щось у зошит.
Олександра права, у Софії такого немає. І ніколи не буде: Микола не може мати дітей, а від штучного і прийомних дітей він відмовляється.
– Я, напевно, заберу тата з собою.
Ця думка виникла незрозуміло звідки. Але з кожною секундою переконаність, що це єдине правильне рішення, тільки міцніла.
– Що, правда? – здивувалася Олександра. – Це добре…
Софійка не була певна, що Микола цьому зрадіє. Але вона знайде слова, які допоможуть його переконати, що іншого виходу немає. Це її батько і несправедливо, щоб Олександра звалювала його на себе.
– Дякую, Лесю, – сказала Софійка, легенько доторкнувшись до руки сестри.
Та посміхнулася, і усмішка в неї була, як у мами. Софії навіть здалося, що вона чує мамин голос, бачить її захоплене обличчя, коли мама каже:
«Молодець, Софійко! Молодець…»
