Коли Таня закінчила навчання, батьки нарешті здійснили свою мрію й купили будиночок біля озера. Теплий, затишний, комфортний. Він був зовсім недалеко від їхнього містечка, хвилин п’ятнадцять автобусом або близько години пішки через мальовничий лісопарк.
Тому Таня, залишившись жити у батьківській квартирі, відвідувала їх досить часто.
Звичайно, залишитися раптом одній було трохи дивно. Тихі вечори, приготування вечері тільки для себе і «нічогонероблення» тільки спочатку подобалися, а потім стали стомлювати. Тому вона чекала на вихідні, щоб вирушити до батьків у їхній «райський куточок», як вони самі це називали.
Таня була пізньою дитиною, тож мама з татом уже вийшли на пенсію, але жвавості та оптимізму їх можна було позаздрити! Мама розводила квіти та ягоди, батько займався невеликим городом. Влітку і восени варилося чудове запашне варення і закручувалися на зиму огірочки та помідори. Улюблені ласощі доньки.
Вона в свою чергу теж вчилася готувати, точніше, пекти пироги й тортики, але такі, як у мами, вони не виходили. І все-таки їй було кого пригощати своїми кулінарними шедеврами.
По сусідству в їхньому ж під’їзді жив, можна сказати, друг дитинства та юності Павло. Високий симпатичний молодий чоловік, адвокат, неодружений і завжди зайнятий. Але вільні вечори вони інколи проводили разом. Їхнє давнє знайомство призвело до того, що Таня вважала його просто своїм другом, якось не помічаючи того, з яким інтересом він дивиться на неї іноді.
А він милувався її тонкими рисами обличчя, прислухався до ніжного співучого голосу, стежив за витонченими руками, витонченими рухами, з якими вона наливала чай у тонкі порцелянові чашки.
Чи був Павло закоханий у Таню? Звісно, був і давно. Але в юності якось соромився зізнатися, вірніше, спробував одного разу, але вона чи то не зрозуміла, чи то схитрувала, сказавши йому:
– Я така рада, Павлику, що в мене є такий друг як ти! Краще за будь-яку подружку.
І він замовк на півслові. А пізніше їхнє повне занурення в робочу рутину, у проблеми її пацієнтів та його клієнтів, рідкісні хвилини спілкування якось не давали йому приводу знову зізнатися їй. Щось зупиняло. Напевно, очікування у відповідь того самого:
– Ти мій друг, Павлику, і я дуже ціную нашу дружбу.
Ці слова вона ні-ні, та й казала, в подяку йому за якусь дрібницю – причеплену поличку чи поремонтований комп’ютер. До того ж у нього відрядження, розбір справ, засідання суду. У неї обходи пацієнтів, чергування. Їхні сфери діяльності не стикалися ніяк, і про роботу вони не говорили.
Але все ж таки Павло надії не втрачав. Ось ще трохи, і він освідчиться Тані в коханні, попросить її руки, а відмовить вона чи ні – для нього це досі велика загадка. Він її найкращий друг… А кохання?
Сама ж Таня про ці речі якщо й замислювалася, то рідко. Свого друга Павла вона любила за його спокійний, витриманий характер. Це, мабуть, його професія зробила таким незворушним. Симпатичний чи ні – вона не замислювалася, просто звикла до нього.
Але іноді все ж таки ловила себе на думці, що крім Павла в неї і немає нікого. Сергій Петрович, завідувач відділенням, не береться до уваги. Так, він іноді розсипається у компліментах, навіть повечеряти якось запрошував.
Але, по-перше, йому вже під п’ятдесят, а по-друге ніхто до ладу не знає, розлучився він нарешті зі своєю сварливою дружиною чи ні. Тому Таня на його особливу увагу ніяк не реагувала, відбувалася жартами.
Так ішло життя до певного часу, поки не трапилася біда. Не стало мами. Серце її турбвало давно, але Таня ніяк не могла вмовити її перевіритися.
Вона вимірювала мамі тиск і змусила її зробити кардіограму, були невеликі відхилення. Тоді Таня вирішила, що влітку відправить батьків до санаторію. Вона вже підшукала один. Але одного ранку мама не прокинулася…
Після поминок батько категорично відмовився переїхати до Тані.
Вона з гіркотою спостерігала за тим, як він усамітнився у чотирьох стінах, у своїй тиші, у своєму горі.
Цілими днями він міг просидіти в маминому улюбленому кріслі з затуманеним від туги поглядом.
Він дуже здав, посивів. Дивлячись на нього, було таке відчуття, що на його плечі ліг величезний, важкий світ, і його життя наче застигло.
Таня переживала за батька, часто відвідувала. Готувала, доглядала його. Їй довелося стати сильнішою, щоб допомогти йому пережити це. А їй допомагав Павло. Він обіймав її, воли вона плакала, пригортав до себе і казав:
– Знаю, Таню, що зараз не час. Але я хочу тобі сказати, що моя мрія – це бути поряд з тобою завжди.
– Ми і так завжди поряд, Павлику. Про що ти? Заміж тільки не пропонуй, гаразд? Ти мені, як брат.
І знову в нього опускалися руки, темніло в очах і не було слів, щоб виправити становище. Чужі долі він міг вирішувати часом за дві секунди, а свою… Що з любов’ю робити? Вона не проходила.
Два наступні роки пройшли в низці нескінченних турбот. У Павла почастішали відрядження, він ставав все більш і більш затребуваним адвокатом, брався за дуже складні справи та заплутані випадки. І таким чином відволікався від власних думок про нерозділене кохання, яке, хотів він того чи ні, так і не проходило.
Таню ж, яка вкотре приїхала до батька, біля хвіртки зустрів пес, великий, поважний, волохатий. На ґанок вийшов батько, відвів його і дав Тані спокійно пройти до хати.
– Це що за диво, тату? Звідки?
– Красюки переїхали в місто, а пса не забрали із собою. Мені віддали, – відповів батько. – Гарна собачка, слухняна, і не злий зовсім, незважаючи на грізний вигляд.
Таня помітила його піднесений настрій. Було таке відчуття, що батько трохи підбадьорився. Два роки переживань нарешті закінчилися, йому було про кого піклуватися. Наче з появою собачки життя налагодилося. Батько підбадьорився, часто водив свого вихованця гуляти в лісопарк.
Було помітно, що той любить господаря. Варто йому кудись відлучиться, в магазин або у справах, той лежить і з сумною мордою. А як батько повертається, він тут же ж починав скакати навколо і радіти так, ніби його господар бозна звідки повернувся.
Час минав, Таня почала трохи рідше відвідувати батька. У неї побільшало чергувань, Сергій Петрович намагався допомогти її карʼєрі, все ще покладаючи надії на те, що рано чи пізно вона оцінить його старання.
А раптом та й відгукнеться на його відверту симпатію.
Але Таня не змішувала роботу й особисте життя, і ставилася до свого начальника суто по-діловому.
У черговий приїзд вона раптом зауважила, що її батько змінився. Так вийшло, що аж два тижні дочка не могла відвідати його – завантаженість на роботі, невеликий ремонт на кухні, з яким допоміг Павло. І ось нарешті зібралася. Приїхала й ахнула від побаченого!
У батька була акуратна стрижка, на вішалці біля дверей новий темно-синій плащ із картатою підкладкою, нові черевики.
А від нього самого пахло якимось приємним і свіжим чоловічим одеколоном. Він радісно обіймав дочку, а поряд бігав життєрадісний пес.
– Та-а-ак! Ану, розповідайте, що тут у вас сталося за час моєї відсутності? – з усмішкою запитала Таня.
– До столу, до столу! – відповів батько і почав пригощати дочку всілякими смаколиками.
Вони розговорилися. Батько здавався молодшим, багато жартував і натякнув, нарешті, що він підбадьорився.
– З чого б це, тату? Є причина?
Батько трохи зам’явся і навіть збентежився, як здалося Тані. Вона дивилася на нього вичікувально, і він заговорив:
– Переживаю, будеш осуджувати мене, дочко. Але так вийшло, що я познайомився з жінкою ще кілька місяців тому. Я виводжу пса на прогулянку у лісопарк часом, ти ж знаєш. Він пустує там, як молоде цуценя, хоча самому вже…
– Тату, ближче до діла!
– Ну ось. І там я часто зустрічав жінку зі своїм песиком. Познайомились. Звати її Рита, гарна, розумна, добра…
– Жінка з собачкою, зрозуміло. А добра – це як? Прямо одразу визначив чи за особливими ознаками? – Тані чомусь було неприємно чути про це знайомство.
– Розумієш, дочко, – продовжив батько, не звертаючи уваги на її тон, – собачка у неї старенька зовсім, майже сліпа. І вона її приносить і забирає на руках після прогулянки. Кажуть, що людину пізнають по ставленню до вихованця.
Він подумав трохи й додав:
– Ми просто спілкуємось, Таню. І так, нам цікаво удвох, обоє колишні вчителі…
Тетяна дивилася на помолоділого батька, але ця новина все одно якось неприємно діяла на нерви. Адже він любив маму, так переживав, коли її не стало. А тут раптом… Жінка, добра, гарна. Їй здалося це несправедливим, було прикро і радіти за батька не виходило.
Таня повернулась додому, а поділитися новиною нема з ким.
Павло у від’їзді, має «важку справу». Тому дзвонити теж не хотілося, відволікати чоловіка своїми жіночими надуманими переживаннями.
Може, у батька це просто дружня зустріч, не романтичне знайомство? Хоча… З його вигляду й не скажеш.
Через тиждень вона знову вирушила до батька, він попросив приїхати.
Павло надіслав їй повідомлення, що повертається і вихідні вони зможуть провести разом. Але на душі було так неспокійно, що вона зібралася одразу.
Доїхавши до лісопарку, жінка вийшла і пішла пішки до будиночка батька, сподіваючись зустріти його або їх, коли вони гуляли зі своїми собаками.
Вона йшла стежкою і милувалася красою навколо. Природа прокинулася, молоде листя і квітучі деревця випромінювала свіжість, у зеленій траві весняні квіточки-зірочки. Сяяло сонце крізь гілки дерев. І все це відволікало від рутини, щоденних турбот та безрадісних думок.
Задзвонив телефон, це був Павло, але Тетяна не відповіла, зате спустилася з небес на землю і пішла швидше.
Батька вона дорогою не зустріла. Але, підійшовши до будинку, нерішуче зупинилась.
Фіранки біля вікна у велику кімнату були розсунуті, і вона побачила їх удвох – батька і цю жінку, Риту.
Вони, схоже, накривали на стіл, про щось мило розмовляючи.
Виходить, він вирішив познайомити її з нею. А чи була сама Тетяна готова до цього?
Вона дивилася на жінку – вік далеко за п’ятдесят, симпатична, з приємною усмішкою і рум’янцем на щоках. І було одразу зрозуміло, що ці двоє «закохана» парочка, якщо ця фраза підходить для їхнього віку.
Таню знову взяла образа. Але в будь-якій ситуації треба бачити хороше, як її колись вчила мама.
Батько впорався зі своїм горем і, як то кажуть, доля повела його далі і звела з тією, хто має бути поруч.
Бо ж уже більше двох років минуло, як мами не стало. Таня одразу згадала батька, сумного, пригніченого гіркотою втрати. Згадала як він нікуди не ходив.
Вона знову глянула на нього крізь вікно і побачила ту різницю, ту зміну, що сталася з ним. Він змінився, повернувся до життя. Ну, що в цьому поганого?
Таня відчула сльози, розвернулася і попрямувала геть від будинку, де, без сумніву, зароджувалися нові стосунки двох уже немолодих людей.
Вона відчула себе зайвою на цьому святі життя. Принаймні сьогодні…
Підійшовши до зупинки автобуса, Таня спочатку надіслала повідомлення батькові:
«Вибач, тату, приїхати не зможу сьогодні. Іншим разом. Цілую».
А потім… Потім раптом чи то з натхнення чи то з голосу серця набрала номер Павла. Їй чомусь так захотілося його побачити, захотілося, щоб ось зараз, цієї ж хвилини він опинився поруч, обійняв її…
Павло відповів одразу:
– Тетянко, ти де? – запитав він.
– Я їду додому від тата. Зустрінеш мене на зупинці?
– Звісно! – відповів чоловік. – Буду тільки радий!
І він подумав цієї хвилини:
«Ось і зійшлися зірки! Сьогодні ж роблю їй пропозицію. Я відчуваю, вона не відмовить!»
І він мав рацію. Цей вечір був сповнений любові, тієї самої, не розтраченої.
Павло зберігав її довгий час глибоко в душі і чекав лише тієї миті, коли її, цю любов, можна буде подарувати єдиній жінці, призначеній йому долею.
А Тетяна раптом зрозуміла, що немає в неї нікого ріднішого і дорожчого за Павла. Особливо зараз, коли у батька починається своє, нове життя, і він, схоже, щасливий. А вона?
Так! І вона також. Адже це й справді щастя бути по-справжньому коханою і раптом зрозуміти, отримати як осяяння згори, що ти теж любиш людину, любиш того, хто твій і друг, і давній шанувальник.
А що заважало це раніше зрозуміти?
А що заважає бутону розкритися і перетворитися на дивовижну квітку? Час, мабуть…
І ось зараз він їм підказав – будьте щасливі, прийшла пора…
