– Ти такий гарний!
Надя дивилася на свого чоловіка і не могла ним налюбуватися. Ось, начебто, вони вже п’ятнадцять років разом, повинна вщухнути та сама романтика та закоханість. Але для Наді він все одно був ідеальним, найдбайливішим, найкращим.
– Та облиш, порівняно з тобою я далеко не красень, – посміхнувся Роман, цілуючи дружину. – Ти в цій сукні просто чарівна.
Надя встала поруч із чоловіком, милуючись на себе та чоловіка в дзеркало. Яка ж вони гарна пара! І, головне, щаслива.
Надя та Роман познайомилися, будучи ще студентами. Обидва тоді були досить бідні, батьки грошей не мали, ось вони і підробляли. Вдень навчалися, а вечорами працювали. Надя працювала офіціанткою, Рома допомагав на будівництві.
І ось, будучи бідними, але молодими та цілеспрямованими, вони знайшли одне одного.
Після закінчення навчання винаймали кімнату у якоїсь бабусі. Єдине, на що вистачало грошей. І тоді їм було неважливо, яка ситуація в цій кімнаті, головне, що вони разом.
Потім, коли почали більше заробляти, винайняли вже квартиру. У цей момент Рома відкрив свій бізнес. І ніхто навіть не міг здогадуватися, що він так попре.
За рік вони одружилися, а за два вже змогли купити свою квартиру. До речі, Надя теж весь цей час працювала, просувалася у своїй сфері, тож не можна сказати, що їхній добробут – заслуга лише чоловіка.
Потім народився старший син Степан. Через три роки народилася донька Софія. І всі ці події тільки зближали їх, їхня родина ставала все міцнішою, все щасливішою.
А сьогодні Ромі виповнилося тридцять п’ять. Ювілей! Небагато тих, хто може похвалитися таким благополуччям до цього віку. Пристойний заробіток, хороша квартира, кохана дружина, двоє дітей. Можна з упевненістю сказати, що у Роми вже є все для щастя.
Святкували великою компанією. Родичі, друзі, колеги. Святкування проходило у залі ресторану у самому центрі міста. І вже всі були готові до того, щоб починати.
Надя з Ромою приїхали першими. Перевірили, щоби все було в нормі, самі ще раз підготувалися.
Поступово зал заповнювався. Гості дарували подарунки, вітали. Фоном грала жива музика, навколо було багато кольорів. Рома був у центрі уваги, але й Наді всі говорили компліменти. Здавалося, цей день буде чарівним та таким, що запам’ятається надовго.
Ну те, що він усім запам’ятається, це точно. Щоправда, не так, як гадали господарі свята.
Поступово зал наповнився людьми. Було не менше тридцяти людей. Ведучий розважав гостей, офіціанти підносили їжу. Все було, як у казці.
Але, в якийсь момент, казка перетворилася на поганий сон.
Ближче до середини вечора двері в зал відчинилися, і на порозі з’явилася молода дівчина з дитиною на руках. Гості миттю на неї глянули, і відразу відвернулися, вирішивши, що вона просто помилилася дверима.
Але дівчина прийшла туди, куди треба. Озирнувшись, вона пішла до мікрофона. Роман в цей момент розмовляв із гостями і не одразу помітив непрохану гостю. А коли побачив, було вже запізно.
– Усім добрий вечір! – вимовила дівчина в мікрофон. Рома обернувся і змінився на обличчі.
– Це хто? – запитала Надя. Спочатку вона вирішила, що це хтось із колег, правда, чому з маленькою дитиною, все ж таки не той формат. Але, подивившись на свого схвильованого чоловіка, зрозуміла, що тут щось не те.
– Треба забрати в неї мікрофон, – пробурмотів чоловік, прямуючи до сцени.
– О, Роман, ось і ти! Що ж ти не покликав мене на своє свято? Та гаразд, мене! Що ж ти не покликав сина?
Рома зупинився. Було пізно намагатись щось виправити.
Усі гості застигли. Ще б пак, таке шоу! І більшість звернула погляд на Надю, яка продовжувала зберігати незворушність.
Вона очима знайшла ведучого і вказала йому на дівчину, щоб він якось припинив це свавілля.
– Так, це твій син! Не чекав? Я хотіла сама його виховати, може з тебе гроші попросити за мовчання. Але я не очікувала, що буде так складно. Не лише я мати, а й ти батько. Тому тепер це твоя турбота. З днем народження ще раз!
Дівчина поклала пакунок з немовлям на стіл, а сама попрямувала до виходу.
Усі якось розгубилися. І коли гості почали розуміти, що треба було б затримати дівчину, адже вона залишила дитину, було вже пізно.
Роман стояв у центрі зали, розуміючи, що його світ щойно впав. Коротка інтрижка і такі наслідки.
Ні, він не виправдовував себе. Щоправда, думав, що Надя ніколи про це не дізнається. Він справді довгі роки був їй вірним, бо любить її.
А півтора роки тому трапилося це… У Роми тоді були проблеми у бізнесі, Наді він нічого не говорив. Не хотів, щоб вона переживала. На ній і так і дім, і діти, ще й її робота. Не варто її хвилювати.
Але сам Роман сильно нервував. І одного разу пішов у бар із бажанням добряче «забутися». Ось там він і зустрів Оксану.
Він і сам не зрозумів, як вони опинилися в одному ліжку. На ранок Ромі було дуже соромно, проте голова, наче, провітрилася. Начебто він вирвався з цієї рутини і зміг розсудливо мислити.
Було ще кілька зустрічей. А потім справи пішли угору, проблеми зникли. І тут Рома, наче, й прийшов в себе. Зрозумів, як він погано чинить по відношенню до своєї сім’ї, от і закінчив з Оксаною всілякі стосунки. І щоб вона не намагалася влізти у його життя, заплатив їй.
Але Рома й не здогадувався, що вона завагітніла. Вона про це йому не говорила. Хоча, може, це і не його дитина?
З іншого боку, що це змінює? Надя тепер знає…
Він озирнувся на дружину. Вона стояла з рівною спиною, дуже гарна. Лише її бліде обличчя хоч якось видавало її емоції. Благо, дітей сьогодні тут нема, вони все це не чули.
Роман зробив крок до Наді, і в цей момент заплакала дитина. Надя впевнено подалася у бік сцени, взяла малюка на руки, а потім підійшла до ведучого і щось йому шепнула.
– Дорогі гості, ми змушені зупинити свято. Іменинник буде вдячний вам, якщо ви не обговорюватимете його особисте життя. Дякую всім.
Гості загули, але потихеньку побрели до виходу. Рома знайшов дружину і подався до неї.
Надя сиділа за найдальшим столиком і заколисувала дитину.
– Підгузки потрібні, – промовила вона, коли Рома підійшов.
– Надю, я не знав нічого про дитину.
– Усе потім, – сказала вона. – Знайди підгузки та суміш. Скільки йому?
– Я… Я не знаю. Місяця чотири, напевно…
– Сходи та купи все. А потім зв’яжися з його матір’ю. А я поки що з дитиною поїду додому.
– З дитиною?
– Так, Романе. Цей малюк не винен, що його мати зозуля, а батько зрадник. Він хоче їсти. Домовся зі своєю коханкою, щоб вона забрала його від нас. А потім поговоримо.
Надя й сама не знала, звідки в неї стільки сил. Але вона й справді не відчувала агресії до цієї дитини, можливо, тому що й сама мама. Вона розуміла, що не можна кидати його тут, а викликати патрульних… Ні, щоб потім взагалі все місто про них говорило!
Рома приїхав за півгодини після дружини. Привіз підгузки та суміш.
– Хлопчику чотири місяці, звуть Вітя.
– Що сказала його мати? – Запитала Надя, переодягаючи малюка.
– Сказала, що не забиратиме його. Якщо він мені не потрібний, то я можу віддати його до дитячого будинку.
Надя хмикнула. Покупала дитину, переодягла, а потім розмішала йому суміш.
– Вітя, значить …
– Надя, я все поясню.
Жінка подивилася на свого чоловіка, і Рома навіть зіщулився від її погляду.
– А що тут пояснювати? Усе цілком зрозуміло. Я хочу лише уточнити деталі. Ти не знав про сина?
– Ні, – похитав Рома головою.
– Як довго у вас все тривало?
– Кілька місяців. Три, чотири…
– Ти з нею порвав?
– Так.
– Хтось ще, окрім неї, був за час нашого шлюбу?
– Ні. Присягаюсь тобі! І вона – це помилка! Велика! Я був тоді вразливий, проблеми з бізнесом. Все тримав у собі, не хотів тебе засмучувати…
– Серйозно? – усміхнулася Надя, вказуючи на немовля, якого тримала на руках.
– Я винен. Я ладен зробити все, щоб ти мене вибачила.
Губи у Наді здригнулися, ніби вона стримувала ридання.
– Про це згодом. Потрібно зрозуміти, що робити з дитиною.
– Давай викличемо патрульних, нехай віддадуть його матері.
– І що це вирішить? А наступного разу вона його де залишить?
– Тоді, до дитячого будинку?
Надя глянула на чоловіка.
– Це твій син. А ти навіть жодного разу на нього не глянув.
– Тому що я не можу його прийняти.
– Про це треба було раніше думати.
– І що ти пропонуєш?
Надя ще раз подивилася на дитину. Варіантів тут небагато: або рідна мати схаменеться, або дитині уготована доля бути в дитбудинку. При живих батьках.
Надя злилася на чоловіка. Хоча, злилася – це не те слово. На даний момент, вона його ненавиділа.
Але вона розуміла, що вони багато пережили разом. І знала, що Рома – чудовий чоловік. І вірила, що крім мами Віті, її чоловік нікого не мав.
Вставало лише одне запитання: а чи зможе Надя пробачити йому його зраду? Якщо ні, то треба одразу розлучатися. А якщо так, то що робити з дитиною?
Надя замислилась. Якщо вона піде від Роми, легше їй не стане. Вона його любить і вірить, що і він її теж. Так, він виявився слабшим, ніж вона думала, але ніхто не безгрішний. Якщо забути про цю зраду, їхнє життя здається чудовим.
Рома ж чекав на вердикт. Він був готовий на колінах вимолювати прощення. Бо розумів, що шалено любить дружину. І ненавидить себе через те, що зробив.
– Потрібно поговорити з його мамою… – сказала Надя.
– Я ж говорив з нею…
– Тепер говоритиму я. Ми заберемо цю дитину, виховуватимемо, як свою. Але треба все зробити офіційно. Але якщо ти ще раз мене зрадиш, я піду, раз і назавжди. І ти мене ніколи більше не побачиш.
– Я більше…
– Не обіцяй! – зупинила його Надя. – Мені не потрібні порожні слова. Я маю знати, що ти усвідомлюєш наслідки. Тому що, я тебе не попереджаю, я справді піду.
– Я тебе кохаю. Більше такого не повторитись. Але як же дитина… Він же…
– Твоєї коханки? Я знаю. А що краще, кинути його? Чи нехай його вирощує пустоголова матуся? Так, мені важко. Але не через це. Він просто невинний малюк, який народився не в тих людей.
Рома переживав, що вранці Надя думатиме інакше. Але рішення було виваженим і якимось милосердним. А ще продуманим, адже навряд чи ходитимуть чутки про їхнє розлучення, якщо Надя усиновить цю дитину.
Оксана відмовилася від прав на сина. Тест підтвердив, що Рома – батько Віті. Дітям сказали, що це дитина далеких родичів, яких не стало, і вони її усиновили. Звичайно, напевно, потім вони дізнаються правду, але поки що їм її знати не варто.
А Вітя ріс у щасливій родині. Він не відчував, що мама йому нерідна. Вона завжди ставилася до нього, як до свого сина. Адже він і справді ні в чому не винен.
А між гордістю та щастям Надя обрала друге. І нехай багато хто засудив її за цей вибір.
