Тільки-но стало тепліше, Валентина з Геннадієм зазбиралися в село на дачу.
Після того, як вони вийшли на пенсію, дача стала для них найкращим місцем для літнього відпочинку.
Природа у них надзвичайно красива, і річка і ліс поряд.
Та й сад і город – хороша підмога на пенсії. Валентина з чоловіком потроху садили собі. Зручно ж пішов на город і все своє до столу зірвав!
Та й потім усю зиму вони і з картопелькою своєю, і з цибулею і часничком, і з солоними огірочками. А яблука які запашні, пиріжки з ними просто смакота.
Своє щось зовсім інший смак має. Після своєї картоплі, та огірків і покупне не захочеться їсти.
Саме село було у них старе, маленьке, всі один одного знають. Поруч ще село є на кілька будинків, і там тепер одні старі люди живуть.
І що ще приваблювало – до міста далеко. Чужі й випадкові люди до них рідко заїжджали.
Вранці під вікнами птахи співають і снують не боячись. За сараєм їжачок живе, а на полі, яке вздовж лісу, часто зайці бігають.
Краса!
– Ну що, Геннадію, зараз після зими порядок наведемо, а там дивися й Оленка нам онука привезе, тож сумувати не будемо! – раділа Валентина Василівна.
У місті вони з донькою далеко один від одного жили. Бачилися не часто, а влітку все по-іншому.
Онук Денис в село так і поривався. Йому з дідом цікаво, та й бабуся готує смачно і в неї для Дениса завжди є час.
Ну а внук їй допомагає поливати грядки. Привчати до роботи треба обов’язково!
– Щось сусідка наша Ірина зовсім їздити перестала. І минулий рік слаба була, тому й не приїжджала. Подвірʼя її зовсім заросло, та й хату пора в порядок привести, – поглядала на сусіднє подвірʼя Валентина.
І тут раптом вона побачила, як хтось… Відкриває сусідські ворота!
На подвір’я заїхали аж дві машини. З першої вийшли два молоді чоловіки й жінка.
З другої – молодий хлопець і старша жінка. Вона їм усім гукнула:
– Так, дітки, давайте ці сумки несемо в будинок! Інструмент туди, в сарай, а решту зараз вирішимо!
І всі зразу підхопили сумки, дістали з машини лопати, граблі, ще щось і пішли за жінкою…
– Дивись, Геннадію, схоже наша Ірина Ігорівна продала все-таки свою дачу, – прокоментувала побачене Валя.
– Ну може й правильно, що продала, – підійшов до дружини Геннадій, і теж визирнув у вікно. – Їй самій важко, а в неї сестра молодша в селі. Туди їздити буде. А нова господиня я дивлюсь енергійна, та й помічників в неї багато…
– Діловита жінка, – сказала Валя. – Дітям своїм зразу команди роздала, кому що робити. Та й добре. А то минулого року на тій ділянці комарів було в траві, дістали. А вона порядок наведе, он як узялася!
Сусідка й справді взялася до справи діловито.
Чоловіки дістали з машини саджанці і почали садити, де вона показала.
Цілий день щось тягали, їхали, привозили і знову розвантажували. Паркан відремонтували, довго поралися з водопроводом – він був старий та іржавий.
Надвечір молодь роз’їхалася. Але що дивно – наступного дня знову приїхали дві машини… Але інші!
– Дивись, Геннадію, дивно як, – здивувалася Валентина. – Знову приїхали, хто старший, хто молодший, а вона ними командує і всім каже – діти, давайте це робити чи ось це. Невже вона має стільки дітей?!
І треба ж було їх так добре виховати, що вони матері постійно їздять допомагати!
У нас Оленка, звісно, хороша донька, але без чоловіка Дениса виховує, турбот багато, і так часто вона до нас не приїжджає.
А тут то одні, то інші, прямо дива якісь!
– А ти б, Валю, сходила і познайомилася з новою сусідкою, – запропонував Геннадій. – Аніж говорити. Та й по-людськи це буде, а то вирішить, що сусіди непривітні.
– Не знаю, незручно якось…
Але тут все само собою вирішилося. Пролунав стукіт у двері, а потім двері самі й відкрилися.
– Сусіди, можна до вас?! – сказала гостя. – Я познайомитися зайшла, тепер поряд з вами буду жити. Сподіваюся, що ми порозуміємося!
Валентина зраділа.
– А я якраз хотіла до вас іти знайомитися, а ви вже тут! – сказала вона. – Ну ласкаво просимо до нас. У нас тут і природа, і люди хороші.
– Я так і подумала, тільки давай на «ти». І не дивися, що я така молода, мені вже під сімдесят, але я не здаюся. Тож на “ти” і на ім’я! Я – Ніна, – широко посміхаючись сказала їм нова сусідка.
Валя теж розквітла в посмішці – схоже хороша жінка.
– Дуже приємно, а я Валентина! А чоловіка мого Геннадій звуть.
– Як же ж добре, що ви вдвох, а я одна, ну та нічого…
– Та в тебе такі помічники, Ніно, що не дадуть сумувати! Які в тебе діти гарні! – похвалила її у відповідь Валя.
– Це ще таке, скоро онуків почнуть возити, буде зовсім весело! – погодилася Ніна. – Ну я пішла, справ багато, хлопці скоро приїдуть будинок фарбувати, треба до цього підготуватися. Одразу попереджаю, що фарба без різкого запаху, я вам клопоту не завдам!
І Ніна пішла додому.
– Яка швидка, треба ж, навіть старша за нас, а раз, два, я навіть чай не встигла запропонувати! – схаменулася Валя.
– Запропонуєш іще, Ніна така товариська, думаю, що ви з нею подружитеся, ще набридне! – засміявся Геннадій.
І він мав рацію…
Ніна раз у раз забігала до Валі, а Валя бігала до сусідки.
То Ніні треба було про колір фарби порадитися, то вони розсаду й насіння обговорювали. Потім один одному давали на посадку щось своє.
Та й чай пили і відпочивали за бесідою то у Валі, то у Ніни вдома.
Але що приємно, Ніна була така делікатна, що не набридала.
І Валі незабаром стало здаватися, що вони вже давно знайомі.
Тепер Валентина з Геннадієм уже знали, що Ніна самотня жінка.
Заміж вона не вийшла, як сама сказала, сміючись – не взяв ніхто.
Багато років працювала у школі вчителькою, тепер на пенсію вийшла.
А приїжджають до неї її колишні учні, їх за стільки років у неї дуже багато.
– Якось на вулиці до мене літній чоловік підбігає з вигуком:
– Ніно Іванівно, це я, Микола, ваш учень!
Я так і обімліла. А потім згадала його, такий гарний був хлопчик. Вчився середньо, але такий старанний!
Це був мій перший рік роботи, самій було зовсім ще мало років.
А тепер мені скоро сімдесят, а першим учням – під шістдесят… Неймовірно просто! – сміялась Ніна.
– А ми думали це твої діти, ще дивувалися, що їх так багато, – сказала Валя. – Ти ж їх дітьми називала.
– Ну так, на урок приходжу і кажу їм: – Привіт діти. Звичка, та й своїх немає, а цим я душу віддавала, звісно, це мої діти! Хтось поїхав, хтось забув, а є ті, хто досі мене потребує. Скоро мені “онуків” привозитимуть, як тільки облаштуємо все в будинку.
– Та ти що?! От ти багата, Ніно, от душа в тебе яка щедра!
– А кудиж я без них? І вони радо, хто чим допомагають, самі пропонують. Ну а я обіцяла до першого класу когось підготувати, когось підтягнути.
А комусь і в інститут допомогти вступити. Так що є в мене і діти, й онуки, не обділила мене доля!
Діти Ніни Іванівни приїжджали щовихідних, тож будинок незабаром уже був пофарбований.
Трава пострижена, доріжки плиткою викладені, і все дуже швидко!
І тепер був не тільки порядок на подвірʼї, а й гойдалка з’явилася, і батут, і альтанка і навіть надувний басейн. Все модно, по сучасному, не якесь старе!
А потім і онуки приїхали.
Денис одразу з одним хлопчиком подружився. Вони були одного віку. Ніна Іванівна з обома хлопцями займалася то одним предметом, то іншим.
Та так успішно, що Денис і таблицю множення вивчив, яка йому ніяк не давалася. І вірші тепер знав. Так вправно вміла все це вкласти в юні голови Ніна Іванівна.
На середину літа стало відомо, що незабаром у сусідки буде ювілей.
І хоча до неї приїдуть її численні дітки й онуки, але Ніна Іванівна, звісно, і своїх нових друзів Валю й Геннадія запросила.
Машин приїхало багато, частину поставили у Валі з Геннадієм на подвірʼї і біля воріт.
Готувати Ніні дітки не дали. Самі привезли всього. На вулиці столи поставили, мангал притягли…
Діти гралися й купалися в басейні. Добре погода була чудова. І все це виглядало так, наче величезна родина у мами зібралася.
Оленка теж приїхала. Вона завжди до батьків влітку приїжджала на дачу.
Ну і звісно їх усіх разом покликали.
Денис уже з хлопцями подружився, та й Валя з Ніною стали хорошими подругами.
– Подивися, хто з твоєю Оленою сидить, бачиш? – легко підштовхнула плечем Валю Ніна, коли вони сиділи за столом.
Як з’ясувалося, вона вміла не тільки голосно, як вчителька, команди роздавати, а й коли треба тихо підказувати.
– Це дуже хороший хлопчик, Вадим у дитбудинку жив, а вчився у нашій школі. Спочатку губився, соромився, що він з дитбудинку. Але потім мені вдалося його переконати, що це не його вина, і він добре школу закінчив.
І друзів у нього повно, працює, квартира своя, але поки що не одружений.
І мені здається, що твоя Олена йому дуже сподобалася!
Ніна Іванівна не помилилася. Ось що значить досвід.
Вадим запропонував підвезти Олену додому, а до осені Денис по секрету сказав бабусі й діду, що дядько Вадим хоче стати йому татом.
– Бабусю, він так і сказав, що він сам без батька ріс, і це зовсім неправильно! І що він любить маму і мене і дуже хоче жити з нами, якщо я не проти. Ну я й погодився, а що мені такий тато теж подобається!
Ось так, несподівано, Валентина й Геннадій навіть майже поріднилися зі своєю новою сусідкою Ніною, що ще міцніше їх здружило і зблизило.
Бувають такі люди, в яких так багато добра, любові, тепла й терпіння, що вони дарують його людям.
Вони притягують все хороше, але їхня душа немов вимагає тут же ж поділитися з ближнім.
І щасливий той, кому зустрінеться така людина, як проста вчителька Ніна Іванівна…
