Життєві історії

Великий чорний джип заїхав у село по обіді. Зупинилася автівка біля воріт покійного діда Назара. – Начебто по карті тут, – сказав чоловік, який вийшов з машини своїм двом товаришам. – Тільки не зрозуміло… Мати говорила будиночок маленький, старий, а тут огорожа височенна, нічого не видно. – Так може за парканом? – запитав другий. – Вибачте, а ви не підкажете, де тут хата діда Назара? – звернулися вони до жінки, яка проходить повз. – Так ось же ж вона! – вигукнула та. – Це Назара хата. Чоловіки глянули куди вказує жінка й перезирнулися, не розуміючи, що вона таке говорить

Дід Назар жив сам уже з десяток років. Дружини не стало. Дочка й син жили далеко.

Відразу після поминок матері поїхали і більше так і не бували. Спочатку дзвонили часто, потім рідше, а останнім часом тільки на день народження. Хоч це не забували…

Рік тому син перестав дзвонити взагалі. Дочка про нього нічого не говорила, але Назар здогадувався, що все погано.

Здогадки не були марними. Син його їхав машиною й опинився на узбіччі, а потім і не стало його. Батьку вирішили не казати – 86 років старому, як би ще щось із ним не сталося.

Невістка й онуки взагалі ніколи не дзвонили.

Дід скаржитися не звик. Все робив сам. А останнім часом помічник у нього з’явився, хлопчина, п’ятнадцять років, Ігор. Його батьки купили сусідній будинок.

Забігав запитати дещо, чи сокиру попросити. А потім і просто допомагав – дров нарубає, доріжку від снігу розчистить. А влітку сусіди задумали паркан новий ставити між їхніми подвірʼями й вулицею.

– А навіщо паркан між нами, так світліше. Та й яблуні у вас до мене нахилилися, рубати шкода, смачні яблука. Мені земля не треба. А ви, дивлюся, хазяї хороші.

– А як інакше, без паркану? Раптом ваша рідня потім нам за землю скаже.

– Так не забрали ви нічого поки що. Потім і розберемося. Я їх уже десяток років не бачив, ні до чого їм я старий. Поки жінка була жива – їздили, а зараз… – дід махнув рукою. – Вітчим я їм. Поки виховував і допомагав – батько рідний, а як не потрібен став – то ніхто.

Сусіди старому співчували й допомагали: з картоплею, дровами, з дрібним ремонтом. У них самих такий самий старий був – дід голови сімейства.

У міській квартирі з ним важко, йому треба гуляти, а там п’ятий поверх без ліфта. Та й самі давно мріяли жити у власній оселі, а не чути сварок сусідів. Ось родина й вирішила змінити місто на село.

Тепер літні люди довго сиділи на лавці, розмовляли, або просто мовчали.

До обіду розходилися. Дід Назар до себе обідати йшов. Його запрошували сусіди, але набридати він не звик, готував сам.

Так і жили. Старий тихо відзначив свій ювілей, 90 років, знали лише сусіди та й із сільради прийшли. Привітали, подарунки дали.

Все пройшло як звичайний день, якщо не брати до уваги, що сусіди йому накрили святковий стіл. Дочка зателефонувала, привітала з днем народження, що у батька ювілей не згадала.

Діда не стало. Не дожив до 95-річчя кілька днів. Легко пішов у своєму будинку вночі. Ліг спати і не прокинувся.

До останнього дня все сам робив, доглядати його не довелося.

Родичам повідомили, але так і не дочекалися їх – поховали самі.

У діда все до такого випадку було запасено, ще дружина приготувала. Все лежало і чекало свого часу. Навіть гроші на пам’ятник…

…Великий чорний джип заїхав у село по обіді. Зупинилася автівка біля воріт діда Назара.

– Начебто по карті тут, – сказав чоловік який вийшов з машини своїм двом товаришам. – Тільки не зрозуміло… Мати говорила будиночок маленький, старий, а тут огорожа височенна, нічого не видно.

– Так може за парканом? – запитав другий. – Мати тут не була років з двадцять. Може, дід перед тим, як не стало його розбагатів? Скарб знайшов, чи ще що?

– Напевно навігатор наплутав. Тут така глухомань. Треба в когось спитати.

– Вибачте, а не підкажете, де хата діда Назара? – звернулися вони до жінки, яка проходить повз.

– Так ось вона, прямо біля неї ви й стоїте. Це Назара хата.

Чоловіки глянули куди вказує жінка й перезирнулися, не розуміючи, що вона таке говорить.

– Та ні. Нам потрібен старий будинок діда Назара.

– А ви зайдіть, все й дізнаєтесь. А хто ви такі? Чи не родичі часом?

Питання залишилося без відповіді. Чоловік відчинив ворота, загавкав собака.

– Хто там? Заходьте, собака не дістане, – гукнула господиня.

– Вітаю. Ми шукаємо дім діда Назара.

– Зрозуміло. А хто ви йому? Внуки, правнуки?

– Онуки і правнук.

– Два онуки і правнук. А взагалі вас багато?

– Крім нас ще дві онуки, і правнуки є.

– Значить багато… А що ж вас дід нікого не дочекався? А де його дочка з сином?

– Сина не стало давно, а за дочку я. Вона не поїхала. У мене й довіреність є.

– Зрозуміло. Он діда будинок, не встигли ще знести. Ми нічого не чіпали. Проходьте, там не зачинено. Може на згадку про діда, щось треба, то беріть, не соромтеся.

Троє чоловіків вирушили до будинку. Скрипучі двері, темний коридор, павутиння, в будинку велика пічка, великий стіл. Прості фіранки в дрібну квіточку. Наче вчора ще тут було життя. Годинник на стіні давно зупинився. Поруч портрет: дід Назар і його дружина, молоді, гарні. Під ним дві маленькі фотографії: син і дочка. Все вкрите пилом.

– І заради цього ми їхали сюди?

– У діда землі багато, а вона дорога.

– Тут? Тут же глушина.

– Не глушина. Дивись яких будинків набудували. Та й село не маленьке, гарне. Будинок нічого не вартий, а ось земля під ним… Тільки я не зрозумію, там будинок, тут будинок… А паркан між ними де? По вулиці загальний. Треба запитати в сусідів, і документи знайти на все.

Документів ніяких не було, тільки купа старих фотографій, якихось квитанцій та газет.

– Треба спитати, може документи у них. Бо ж казали, що не брали. Виходьте усі. Нема чого тут шукати. Скарбу не буде.

Вони постукали у новий будинок. На ґанок вийшов чоловік.

– Здрастуйте.

– Здрастуйте. Мені дружина сказала, що родичі Назара завітали. Оглянули все? Довго вас не було, ми вже десятий рік живемо, а нікого не бачили. Цвинтар на виїзді з села, ви повинні були його бачити. Звідси третій ряд до кінця. Там побачите, поряд із його дружиною поховали Назара…

– Ми про документи хотіли спитати.

– Свідоцтво? Ось…

– Так, воно. І на будинок, на землю ще папери.

– А більше немає нічого. Він нам все подарував ще п’ять років тому. І дім, і землю. Усі документи в порядку. Ваш родич був нам другим дідом. Наш дід на лавці сидить, сумує дуже після його відходу. А ви не сумували, раз кинули старого.

– Так він нам не рідний був. Усиновив батьків наших.

– Не рідний, а по спадщину з’явилися? Немає спадщини. З його будинку на згадку вам теж не треба нічого? Так?

– Там і брати нема чого.

– Ну, тоді прощавайте, до себе не запрошую, Назар би не схвалив.

Чоловіки мовчки пішли до машини. Кожен думав про своє.

Приїхали називається, спадщини захотілося, грошей більших. Спадкоємці…

– Ну ось. Тепер будинок можна і зносити. Родичі були, спадщину взяли. Будемо тобі, Ігорю, будинок новий будувати. Дід так казав…

Вам також має сподобатись...

Оксана виходила заміж. Весілля було в самому розпалі. Гості вітали молодих, говорили тости. – Діти мої, бажаю вам великого кохання, щастя, порозуміння, – взяла слово мама Оксани. Всі підняли келихи, і після цього тосту почалися танці. Оксана з нареченим потанцювали перший танець, і пішли за стіл трохи відпочити. Раптом до нареченого підійшла його мама і щось шепнули йому на вухо. Оксана ненароком почула слова свекрухи, звернені до сина і застигла від почутого

Віра була на роботі, коли пролунав телефонний дзвінок. – Віро, приїжджай. Твоєї мами не стало, – почула жінка в слухавці голос сусідки мами. Віра приїхала, як тільки змогла, але на прощання вона так і не встигла. Жінка зайшла в квартиру мами, навела порядок. – Так, треба залагодити всі справи, – вирішила жінка, взяла документи матері b вирішила до нотаріуса. Але яке ж було її здивування, коли Віра дізналася, що заповіла їй мама

Марія тільки-но прокинулася, як раптом пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила сестра. – Марійка. Приїжджай. Занедужала я. Справа в мене до тебе, – слабким голосом повідомила Тамара. Зрозуміла Марія, що сестрі потрібна допомога. Швидко необхідні речі зібрала і поїхала. Одразу в палату пішла. Тамарі вже важко було, але вона трималася, на сестру чекала. – Ключ візьми в тумбочці. – показуючи поглядом, сказала Тамара. – Вдома на столі записка. Не дивуйся. Марія приїхала до будинку сестри, зайшла в кімнату, на столі знайшла ту записку про яку говорила Тамара. Прочитала її і застигла від прочитаного

Андрій повернувся з роботи пізно. Він зайшов у квартиру і застиг. З його дітьми сиділа подруга дружини Тамара. Він здивовано глянув на неї. – А де Марина? – запитав Андрій. – У неї якісь справи, – сказала Тамара. – Ну я пішла, якщо ти вже вдома. Тамара взулася і вийшла з квартири. Андрій сів і почав чекати повернення дружини. Та Марини все не було, а на його дзвінки вона не відповідала. Андрій не розумів, що відбувається