Біля довгого дев’ятиповерхового будинку зупинилося таксі. З машини вискочив високий хлопець і допоміг вийти своїй супутниці.
– Нам ось у цей під’їзд, – сказав він, підтримуючи дівчину під руку. – Хвилюєшся?
– А повинна? – запитала вона.
– Мені Олег розповідав, що коли він Олену привів знайомитися зі своїми батьками, вона від хвилювання вся тремтіла.
– Скажи чесно, Вітя мене чекає там щось погане?
– Знову твої жарти, Віка! Не хвилюйся, все пройде чудово, – усміхнувся хлопець.
– Ну, тоді підемо, – сказала Віка і зробила крок у відчинені двері під’їзду.
Віка та Віктор були знайомі вже два роки, але зустрічатися стали лише рік тому.
Віктор жив у звичайній трикімнатній квартирі з матір’ю та молодшою сестрою. Їхній батько пішов із сім’ї, коли синові було п’ятнадцять. Матеріально сім’ї допомагав, але у житті дітей не брав участі.
Сестрі Віктора – Зої – щойно виповнилося двадцять років. Вона нещодавно закінчила медичний коледж, але з роботою ще не визначилась.
Віка була самостійніша. Вона почала працювати ще в той час, коли навчалася в університеті, а після закінчення його одразу влаштувалася до банку та переїхала від батьків до орендованої квартири.
Днями Віктор зробив Вікторії пропозицію, але вона поки що не дала йому відповіді.
– Давай не поспішатимемо. Мені треба подумати. Крім того, я ще не знайома з твоєю сім’єю, – сказала вона.
– А до чого тут моя сім’я? Ти ж за мене заміж вийдеш, а не мою родину, – здивувався Віктоор.
– Не скажи, – відповіла Віка. – Сім’я і взагалі оточення іноді дуже впливають на життя молодят.
– Гаразд, я вже повідомив мамі та сестрі, що запросив тебе до нас у суботу.
Ліфт швидко підняв їх на сьомий поверх. Віктор відчинив двері своїм ключем і, запросивши Віку увійти, голосно гукнув:
– Мамо, Зоя! Ми прийшли!
До них назустріч вийшли дві жінки: одна – висока, струнка, років п’ятдесяти п’яти у світло-коричневих домашніх штанах і футболці з леопардовим принтом, друга – теж висока, але повненька, у кольористому шовковому халаті в підлогу, який робив її фігуру ще більш важкою. . Віка знала, що Зої лише двадцять, але виглядала вона років на тридцять.
– Ось, знайомтеся: це моя мама – Алла Павлівна, це – Зоя. А це Віка – моя наречена, – представив Віктор жінок.
– Проходьте, Віка, ми на вас чекаємо, – запросила дівчину Алла Павлівна. – Ми із Зоєю з самого ранку думали, кого приведе Віктор в цей раз.
“Раз”, – сказала про себе Віка.
Гостю запросили за стіл, накритий до чаю. Зоя наповнила чашки, господиня подала торт, який принесли Віка та Віктор.
Звісно, Алла Павлівна почала ставити Вікторії питання. Але перед цим вона попередила:
– Називайте мене просто Алла – мені так звичніше.
І відразу запитала:
– Вітя казав, що ви живете на орендованій квартирі. Це правда?
– Правда. Я не живу з батьками вже чотири роки.
– А чому? У вас маленька квартира чи багато молодших братів та сестер? – поцікавилася Алла Павлівна.
– Ні, квартира у батьків велика, чотирикімнатна. У сім’ї я одна. Просто, закінчивши університет, я вирішила, що мені час починати самостійне життя, – відповіла Віка.
– І мама відпустила вас у двадцять один рік зовсім одну? Без нагляду? – здивувалася жінка.
– А що тут дивного? Іногородні дівчата та хлопці під час навчання живуть у гуртожитку та їздять додому двічі на рік.
– Ось я й кажу: гуртожитки, орендовані квартири! На мою думку, дівчинка повинна жити в сім’ї, під наглядом батьків доти, доки не вийде заміж. Тільки в цьому випадку можна бути впевненим у її порядності та моральності.
“Два”, – сказала про себе Віка.
– Віктор казав, що ви працюєте у банку. Як я зрозуміла, ви чергуєте у залі та допомагаєте пенсіонерам оплачувати квитанції та взагалі відповідаєте на різні питання?
– Ні, мамо, я ж тобі пояснював, що Віка не працює з тими людьми, які приходять до банку, щоб щось сплатити чи отримати картку, – втрутився у розмову Віктор.
– Так, із цими клієнтами працюють операційні спеціалісти, а я аналізую фінансові документи компаній, які звертаються до банку за інвестиціями, – додала Віка.
– Тобто ви перебуваєте на роботі з дев’яти до шести протягом усього тижня? Я правильно зрозуміла? – Запитала Алла Павлівна.
– Цілком вірно, – відповіла Віка.
– Виходить, що у вас на домашні справи лише вечори та вихідні. Хіба ви все встигатимете? І ще: ви працюєте до шостої, а Віктор – до п’яти. Він приходитиме додому і чекатиме, поки з’явитеся ви і почнете готувати вечерю?
– Навіщо чекати? – Усміхнулася Віка. – Я думаю, якщо він прийде першим, то він і вечерю приготує. – У нас вдома батько часто готує. А вже сніданок у вихідні взагалі робить лише він.
– Цілком з вами не згодна. Створення в будинку затишку, приготування їжі – це жіноча справа. Ось запитайте Віктора, чи він знає, де в будинку лежать ганчірки та засоби для прибирання?
– Тобто ви, Алло, хочете сказати, що Віктор ніколи не займався прибиранням? – поцікавилася Віка.
– Звісно! І дуже сумно, що ви цього не розумієте. Це великий мінус у вашому вихованні. Можете так і передати вашій мамі, – обурено відповіла Алла Павлівна.
Після цього вона вибачилася та вийшла на кухню. У кімнаті зависла мовчанка. Віктор сидів, опустивши очі, уважно розглядаючи візерунки на скатертині.
“Три”, – сказала про себе Віка.
Вона вже хотіла підвестися і попрощатися, але в цей час у кімнату зазирнула Алла Павлівна і покликала сина.
– Вітя, допоможи мені дістати дещо з верхньої полиці, – сказала вона.
Віктор вийшов, а Зоя, яка до того майже не втручалася в розмову, нахилилася ближче до Вікі:
– Ти, сподіваюся, зрозуміла, що тобі не вдасться просочитися до нашої родини? Не хвилюйся: ти не перша. За п’ять років братик вже приводив двох «наречених», але з жодної справи до весілля не дійшло.
Вона хотіла щось сказати, але в цей час Алла Павлівна і Віктор повернулися за стіл.
Тоді Віка вирішила дещо прояснити.
– Скажіть, Зоя, ви вже рік, як скінчили коледж. А чому ви не працюєте?
– Зоя ніяк не може знайти роботу, – поспішила відповісти за дочку Алла Павлівна.
-Та що ви? – Здивувалася Віка. – Тоді я точно зможу вам допомогти. У моєї подруги мама – завідувачка в пансіонаті для людей похилого віку. Їм постійно не вистачає медсестер. І, до речі, зовсім неподалік вашого будинку. Зателефонувати їй?
– Ви що? – вигукнула Алла Павлівна, забувши про ввічливість. – Адже там доведеться в бруді поратися!
– А коли Зоя пішла навчатись у медичний коледж, як вона представляла свою майбутню роботу?
– Ну, ми шукаємо місце в якійсь пристойній приватній клініці. А поки що Зоя може й удома посидіти – наші фінансові можливості це дозволяють.
Віка посміхнулася господині, глянула на годинник, що висів на стіні, і сказала:
– Дуже приємно було з вами познайомитися, але мені час. Вітя, ти мене проводиш?
Коли вони вийшли надвір, Віктор запитав:
– Що скажеш?
– Мені Зоя, поки ти з мамою був на кухні, повідомила, що до мене ти приводив знайомитись ще двох дівчат. Чому у вас нічого не вийшло?
– Катя просто пішла і нічого не пояснила. А Лариса сказала, що вона не збирається все життя боротися за мене з моєю мамою, – відповів Віктор. – А ти що скажеш? Ти вийдеш за мене?
– Зараз точно ні. Але я можу дати тобі шанс.
– Який?
– А ось послухай, що я тобі скажу. Серед наших знайомих багато неодружених хлопців, які живуть із мамою? Можеш не згадувати – жодного. У двадцять вісім – тридцять років усі вони мають свою квартиру, або платять іпотеку, або знімають. І всі вони знають, де у них у квартирі лежать засоби для прибирання, і щоранку вони готують собі сніданок – хай навіть найпростіший. Ти нічого цього не вмієш робити. Тобто виходить, що це робитиме твоя дружина, так би мовити, в одну особу після робочого дня. Мене це не влаштовує.
І ще: я гадаю, що ти приблизно половину зарплати віддаєш матері. Але потім Зоя собі на помаду попросить, то на сумочку чи чобітки. І ти завжди даєш. Так?
– Загалом, так. Мені не шкода.
– Ось. А це причина, через яку твоя мати і сестра абсолютно не зацікавлені в тому, щоб ти колись одружився. Твоїй мамі не сподобається жодна наречена. Якщо ти одружишся і з’їдеш від них, у тебе більше не буде причин віддавати їм свою зарплату. Та й дружина, мабуть, буде проти. Твоя мама працює у науковій бібліотеці університету. Звучить красиво, але зарплатня там малесенька. Навіть якщо додати сюди пенсію, яку вона, як я зрозуміла, вже отримує, на це жити удвох із непрацюючою дочкою можна. Але ж дуже скромно.
І ще: мене сьогодні тричі образили у вашому домі, а ти промовчав. Це мені також не сподобалося. І я чомусь впевнена, що мама покликала тебе на кухню, щоб пояснити, чому я не підходжу тобі. Я не помилилась?
– І все ж ти даєш мені шанс. Який?
– Все просто: тобі треба винайняти квартиру і пожити там на самообслуговуванні хоча б півроку. При цьому припинити спонсорування родичів. Витримаєш? Тоді повернемося до цієї розмови.
– Ти зовсім не любиш мене? – засмучено запитав Віктор.
– Люблю. – Інакше я сьогодні вчинила б так само, як Катя чи Лариса. Але я бачу проблему. Якщо ти зможеш з нею впоратися, тоді ми разом, – відповіла Віка.
– Тобто я не можу дати матері та сестрі грошей, навіть якщо в мене залишатимуться?
– У перші два місяці в тебе навряд чи щось залишиться. А ось потім, якщо будуть зайві – збирай на весілля, – засміялася Віка.
На жаль, експеримент закінчився невдало: Віктор протримався кілька місяців, а потім знову повернувся до матері та сестри. З Вікою вони розлучилися.