Віктор був наймолодшим у сім’ї. Коли йому виповнилося вісім років, сестри одна за одною швидко вискочили заміж, а брат одружився. Віктор навіть пам’ятав весілля, які були щороку. Усі залишилися жити у рідному селі. В усіх пішли діти. Три, три, два, три – якщо рахувати по сестрах і братах. Віктор залишився у будинку батьків один. Начебто повинно бути безтурботне дитинство, але не тут було. Між весіллями старших дітей не стало батька.
У його матері одинадцять онуків, і кожен намагається підкинути своїх чад.
З дев’яти років і до повноліття Віктор був у ролі няні всім. Малюки його любили, просто обожнювали. Тільки ось навчання у Віктора почало здавати, ледве витяг на трійки іспити і зібрався в училище на тракториста йти, а якщо пощастить, то й на водія.
Ось тут Віктор і дізнався випадково всю правду про своє походження. Виявляється він зовсім не рідний у сім’ї. У документах було все, як і годиться, мати, батько. Тільки спорідненості він не відчував давно. До нього ставилися не як до молодшого брата, а як до безкоштовної робочої сили. Бо як було?
– Мамо, відправ до нас Вітю. Дрова треба поскладати.
– Мамо, хай Вітя з дітьми посидить.
– Мамо, у нас ремонт, сміття треба виносити, цеглини, дошки. Вітя потрібен.
– Мамо, сніг чистити треба.
– Вітя, Вітя, Вітя.
Своє вісімнадцятиріччя та вступ до училища Вітя хотів відзначити у родинному колі. Мати погодилася, але ентузіазму це у сім’ї не викликало. Адже його день народження ніколи не був святом. А тут він ще збігався з днем народження старшої племінниці Віктора. Начебто й це нічого, але Вітя почув випадкову розмову матері та старшої сестри.
– Мамо, навіщо це треба? У тебе у старшої внучки день народження. А тут цей Вітя. Навіщо це все треба. Виріс, допоміг усім, розкажи ти йому про його походження. Нехай іде на всі чотири сторони. Ти не хочеш, можу я. Адже я все знаю. Знаю, чому ти погодилася.
– А ти мовчи. Хто в його будинку живе? Тобі старалися. Він теж наша дитина.
– Мамо, йому в люди не вибитися. Мільйонером він точно не буде. Родичів він не має. А онуків його ти прийматимеш як наших? Ти за стільки років до нього звикла, полюбила? А як же ми, рідні? Він же ніхто. На тракториста пішов, буде городи за могорич орати.
– Чому ти так кажеш?
– Я його приймала тільки тому, що ви з батьком так вирішили. А потім з нього хороша нянька була.
– Мовчи. Навіщо це тобі? Тобі найбільше він допомагав, а ти всім розповіла.
– Усі повинні знати!
– Іноді треба промовчати.
Шістнадцять років тому, коли Віті було два роки, не стало його батьків, коли поверталися на машині додому з міста. Його рідний батько був другом батька, який усиновив його. Батьки тоді довго сварилися. Мати була проти, батько не міг покинути сина друга. У хлопчика залишалася лише старенька бабуся, якій дитину не віддали. Будинок у бабусі був гарний. Ось стара і запропонувала свій будинок оформити на усиновлювачів. Оформила, але їй дали дожити, нікуди не виставили та навіть допомагали. Дитину всиновили, а вона в будинку прожила лише півроку. Потім цей будинок став належати старшій сестрі Віктора, коли вона вийшла заміж. Батька, який усиновив його, не стало майже одразу після весілля двох дочок. Вже тоді зрозумів Віктор, що любив його лише батько. Саме після цього і почалися всі няньки, допоможи та інше. Віктор через свій вік думав, що так і треба. Роботи не цурався, дітей любив.
***
– Я все чув! Розповідайте.
Мати застигла, вона сіла на диван і затулила обличчя руками. Сестра почервоніла, але швидко впоралася з емоціями та розповіла все.
– Значить, я вам у всьому допомагав, вважав своєю сім’єю, а тепер не потрібен.
– А ти дякую маєш сказати, що не залишили тебе, в сім’ї жив. Поганого ми тобі не робили.
– І гарного теж.
– Ти дякувати нам повинен. Ну, а коли знаєш, що ти не наш, то живи сам. Дорослий.
– Не слухай її, Вітя. – намагалася вставити матір.
– Вона сказала всю правду про вашу родину. Мама. Навіть не знаю, чи варто вас так називати. Взяти дитину заради будинку. Адже він був би мій, якби я в дитячому будинку жив. Не хвилюйся, я не забиратиму його, зароблю сам. Де поховані мої батьки?
– Я покажу.
– Просто скажи. Не хочу нікого бачити поряд.
***
Віктор вперше не прийшов ночувати. Він всю ніч просидів на березі річки. До навчання в училищі було ще майже два місяці. Що робити? Вранці до пристані підійшов катер із геологами. Не сподіваючись ні на що, він пішов спитати про роботу. Геологи і раніше приїжджали в їхнє село за продуктами. Іноді вони набирали робітників на розкопки, та платили небагато.
– Тобі пощастило, хлопче, у нас якраз дві людини треба. Ніяк не можемо знайти. Але доведеться багато працювати за двох. Згоден? Годину на збори вистачить?
– Вистачить.
Віктор швидко зібрав необхідні речі, у будинку нікого не було. Стало шкода матір, вона нічого поганого не говорила, раптом шукатиме, написав записку, і поїхав.
Два місяці літа пролетіло швидко та непомітно. Геологи були добрими, веселими людьми. І Віктор їм сподобався. Вони домовилися наступного сезону зустрітися.
Вчитися Віктор намагався. Місце у гуртожитку йому не дали, прописка у селі, але додому він не пішов. Не хотів дивитися на них. Зароблених грошей вистачало на оренду кімнати та на їжу. Окрім навчання він ще й працював. Три роки пролетіли швидко. Навчання позаду. Робота з геологами йому сподобалася, і він продовжив їздити в експедиції. Там він познайомився з Танею, веселою дівчиною. Вона співала пісні біля багаття, грала на гітарі. Після двох років знайомства вони одружилися. Таня не мала родини, дитячий будинок з п’яти років. Від батьків лише маленьке фото.
– А в мене була велика родина, але…
Віктор все розповів їй перед весіллям.
– Я хотіла в дитинстві мати батьків, брата чи сестру, але мене ніхто так і не вибрав. А ти не сумуєш за ними?
– Не знаю. Може за мамою, хоч і не рідна, але… А ось сестру, навіть сестер, бачити не хочу, та й брата теж. Всі знали і просто використовували мене, а за моєю спиною обговорювали.
– А ти не хочеш мене познайомити з мамою?
– А треба?
– Вона ні в чому не винна. Вона тебе шістнадцять років виховувала, навіть не здала тебе до дитячого будинку, коли не стало твого прийомного батька. Ти дуже добрий, а це її виховання. Сестру твою також можна зрозуміти, вона рідна, а ти чужий. Їй хотілося від мами уваги, а вас було багато.
– Сестру я не пробачу. Та вона й не зміниться. Говорить одне, а думає інше. Завжди так було.
***
У найближчу відпустку вони разом поїхали до матері. Вона вже була на пенсії. Віктор не був у її будинку п’ять років, та й її не бачив стільки ж. Мати сиділа на лавці під яблунею.
– Мамо.
– Вітя. Пробач мені, Вітя, не змогла тобі стати справжньою матір’ю. Я на тебе весь час чекала. Проти я була твого усиновлення, але потім звикла та полюбила. Ти з усіх дітей найдобріший, най…
– Не треба, мамо. Це ти пробач мені. Образився я тоді, коли все почув. Ось моя дружина Таня. Можна до тебе в гості?
– А ти не питай. Я ж давно на тебе чекаю. Проходьте, – казала мати, витираючи сльози.
– Мамо, а що це у тебе паркан покосився? Невже ж ніхто не може зробити?
– А хто зробить? Усі мають свої справи. Кажу, а мене не чують. Я ж картоплю сама копала, тільки перед вами присіла відпочити. Мені багато не треба. Та й раніше хто нам допомагав? Все з тобою робили удвох, Вітя. От і дітей багато, онуків, а у гості не заходять. Усі вигоди хочуть, а я маю одну пенсію. Одному дам, інші образяться. Ось так. Краще нікому. Ви вже вибачте, гості дорогі, але в мене поки що тільки борщ, а потім картоплі зваримо, котлети в мене є, рибка.
– Мамо, ми привезли всього, але від твого борщу не відмовлюся.
Вони розмовляли довго, заснули далеко за північ. За тиждень, який Віктор та Таня гостювали у матері, ніхто із сестер не прийшов. Не було брата. Вони знали, що Віктор приїхав, але не вважали за потрібне прийти.
Віктор відремонтував ганок, поставив новий паркан. Разом вони прибрали город та підготували до зими.
– Сарай ми поставимо новий наступного разу. Приїдемо на цілу відпустку. Правда, Таня?
– Звичайно, приїдемо.
– Навіщо ж сарай, ви так приїжджайте. Тепер я чекатиму на вас. Чекала, але навіть не сподівалася. А тепер усе по-іншому. Тепер дзвонити ще будемо.
– Так, мамо. Ти найкраща.
– Ти теж, синку.
