З Федором Віолетта прожила довгих вісімнадцять років. Бувало всяке – і погане, і добре. Але, загалом, це була нормальна, благополучна сім’я.
Під час шлюбу народився син Олег, взяли квартиру в іпотеку, і навіть майже виплатили. Загалом все, як у всіх.
Якогось неземного кохання між Федором і Віолеттою не було, але жили досить дружно, намагаючись один одного не ображати.
Але, певне, у якийсь момент Федору все це набридло. Син незабаром закінчить школу, вдома все спокійно. Дружина за роки шлюбу набрала зайвих кілограмів, і вже перестала бути такою худенькою, якою її полюбив Федір. Та й нудно йому було, кожен день схожий на попередній.
Але при цьому сам він нічого не хотів робити. На море їхати відмовлявся, мовляв, далеко та нецікаво там. Краще на рибалку на річку. От Віолетта і їздила вдвох із сином, коли Федір з друзями вирушав із наметами до найближчої водойми.
Друзів у Федора було небагато, з новими людьми він не хотів знайомитися. Будь-які театри, балети, музеї та інше його не приваблювали. Як не намагалася Віолетта долучити його до мистецтва, Федір чинив опір.
А потім він зненацька познайомився з жінкою на роботі. І якось усе закрутилось, нові емоції з’явилися. І з нею навіть у театр захотілося сходити, та й на море він був готовий поїхати з нею.
І Федір вирішив, що вся проблема у дружині. Мовляв, вона йому нецікава, тож із нею нічого не хочеться робити. І просто пішов від неї, одного дня. Сказавши, що так і бути, квартира залишається тобі. І не важливо, що за цю квартиру ще два роки платити іпотеку.
Аліменти теж сказав, що виплачуватиме. Подумав, що залишилося зовсім небагато платити, Олегу вже шістнадцять. А пару років якось потерпить.
Загалом Федір вважав, що у всьому він поводився благородно. А дружина… Ну, вона ж сама винна, що у Федора та сама іскра згасла, хай тепер не скаржиться.
Коли мама Федора дізналася, що трапилося, вона лише руками сплеснула.
– Федір? Як же це? Віолетта так дбала про тебе, і вдома у вас завжди порядок, і їжа смачна! Сина виростила такого гарного! А ти просто береш та лишаєш її? Це неправильно.
– Та облиш, що вона там дбала? – пирхнув Федір. – Жодного піклування я від неї не відчував. Якби вона й справді дбала, я б не захотів піти до іншої. Тож не треба за неї заступатися.
Мама Федора похитала головою. Не думала вона, що син таке викине. Ще й святим намагається здаватися.
Того ж вечора вона подзвонила Віолетті, сказала, що дуже шкодує, що так сталося. І що вважає, що Федір не правий.
– Що ж, я не тримаю його, його вибір, – сказала Віолетта. – І дякую, що подзвонили, підтримали. Але я впораюся…
До свекрухи Віолетта ставилася добре, але її вона теж не хотіла бачити. Адже це нагадування про чоловіка, а про нього хотіла забути.
Поступово Віолетта змирилася. Вирішила, що, може, так воно й краще. Без Федора навіть спокійніше стало, справ менше. Виявляється, вони з сином їдять небагато, та й речі у них рідше брудняться. З’явився вільний час, Віолетта почала приділяти увагу собі.
З чоловіком колишнім вона не спілкувалася, Олег теж не захотів підтримувати з ним стосунки, хоч Віолетта й наполягала, що з татом треба бачитися. Що їхні стосунки ніяк не повинні відображатися на Олегу, мовляв, він все одно залишається його батьком.
Але, до речі, і сам Федір не рвався бачитись із сином. Вдав, що образився, і перестав дзвонити.
Зі свекрухою Віолетта також не підтримувала стосунки. Спочатку ще зідзвонювалися, але потім спілкування зійшло нанівець. Олег якийсь час іноді заглядав до бабусі, але потім його батько з новою дамою перебралися до неї і Олег перестав приїжджати.
А потім він закінчив школу, вступив до ВНЗ в іншому місті. Тут зовсім не до бабусі стало: нові друзі, вечірки, дівчата. Він і мамі дзвонив рідко, а приїжджав лише кілька разів на рік.
Віолетта ж зайнялася своїм життям. Зустріла непоганого чоловіка, ходила з ним на побачення. Але знову поринути у стосунки з головою не хотіла. Їй уже подобалося жити одній, подобалося, що не треба доглядати ні за ким. І хоч той чоловік кілька разів натякав на те, що можна і з’їхатися, Віолетта вдавала, що не розуміє, про що він.
В один із робочих днів, коли Віолетта була дуже завантажена, пролунав дзвінок її мобільного. Номер був незнайомий, і Віолетта вирішила, що це черговий спам чи реклама. Але коли дзвінок пролунав вдруге, все ж таки вирішила взяти трубку.
– Слухаю, – промовила вона.
– Здрастуйте, вас турбують з дому для людей похилого віку.
– Ви помилилися, – буркнула Віолетта.
– Зачекайте. Інна Ігорівна вам знайома?
Віта застигла. Відклала всі папери вбік, і вмостилася на стілець.
– Так. Це моя колишня свекруха.
– Виходить, не помилилася. Їй син не привіз пігулки, ми безплатно їх не видаємо. Ви купите?
Які пігулки? Який будинок для людей похилого віку? Віолетта взагалі нічого не розуміла.
– Так, добре, тільки продиктуйте назву пігулків та вашу адресу.
Після дзвінка Віолетта якийсь час сиділа нерухомо, намагаючись зрозуміти, що сталося. А потім, не витримавши, відпросилася з роботи і попрямувала до будинку для людей похилого віку.
Це був не один з тих модних пансіонатів, в якому старенькі, як на курорті. Тут стояв неприємний запах, на стінах була облізла фарба, а персонал був настільки байдужий, що простіше було б розмовляти зі стіною. Так, це був дуже дешевий і дуже жахливий будинок для людей похилого віку, куди старих відправляли доживати свої дні.
І Віолетта не розуміла, як Інна Ігорівна опинилася тут.
Якось вона знайшла кімнату колишньої свекрухи. Інна Ігорівна була там не одна, з нею було ще чотири бабусі. І всі виглядали погано. До того ж всі були лежачими, і належного догляду їм явно ніхто не надавав.
– Віолетта, – зі сльозами на очах прошепотіла Інна Ігорівна.
Віолетта одразу підскочила до неї і з неприхованим хвилюванням запитала:
– Що сталося?
Виявилося, що Інна Ігорівна злягла два місяці тому. Погано ступила коли спускалася сходами.
А добрий синочок, під впливом своєї нової дружини, не став морочитися і просто відправив маму в будинок для людей похилого віку, не став займатися її відновленням, не став намагатися поставити її на ноги. А Інна Ігорівна була так пригнічена, що навіть не сперечалася. А тепер він навіть пігулки їй не може привезти, які його матері конче потрібні. Просто перестав відповідати на дзвінки, думаючи, що вони якось самі розберуться. І навіть банківська картка, на яку приходить пенсія Інни Ігорівни, залишилася в нього.
Яка ж зла була Віолетта. Вона знала, що її колишній чоловік не святий, але щоб так вчинити!
Звичайно, Віолетта могла б просто віддати пігулки та виїхати. Але річ саме в тому, що вона не могла. Ця жінка завжди добре до неї ставилася, і вона точно не заслужила на те, щоб доживати своє життя в цьому місці. Та й що означає доживати? Інна Ігорівна була ще відносно молода, їй просто треба стати на ноги.
Цього ж дня Віолетта організувала переїзд свекрухи до неї. Потім знайшла гарних фахівців. І ті сказали, що шанс поставити її колишню свекруху на ноги дуже хороший.
Було важко, але Віолетта не здавалася. Як і Інна Ігорівна. Вона щодня дякувала своїй колишній невістці і намагалася зайвий раз їй не докучати.
Потім Віолетта зі своїм новим чоловіком вирушила до колишнього чоловіка. Вона б і одна сходила, але розуміла, що їй просто не впоратися. Там вони забрали картку Інни Ігорівни та всі необхідні документи.
– Як ти міг, – похитала головою Віолетта. – Який же ти негідник.
– А що мені залишалося робити? – в’якнув він.
Віолетта навіть не стала нічого пояснювати.
Інну Ігорівну вдалося поставити на ноги. Вона почала ходити з паличкою, але все ж таки ходити, хоч шлях до відновлення був дуже довгим.
А потім Віолетта переконала жінку, продати квартиру, в якій було прописано колишнього чоловіка, і з якої він явно не збирався їхати. Щоб половина відійшла Інні Ігорівні, і її син не мав на неї жодного права. Він одного разу заїкнувся, що в нього є частка в тій квартирі, де зараз живе Віолетта, але вона сказала йому, що подасть заяву на нього, що він забирав у своєї матері пенсію, без її відома. І тоді всі про це дізнаються. Мабуть, репутація була важливішою, бо ця тема більше не порушувалася.
Віолетта додала грошей, і Інні Ігорівні купили маленьку квартирку поруч із Віолеттою. Але вона не кинула свою колишню свекруху, часто її відвідувала, та й та приходила до неї в гості.
А ось про колишнього чоловіка вона більше нічого не чула. Та й Інна Ігорівна говорила, що син із нею не спілкується. Щоправда, жалю вона не відчувала. Сказала, що Віолетта їй як дочка. А ось сина в неї, відтепер, схоже нема.
А Віолетта ні про що не шкодувала. Нехай минулий рік був дуже складним, вона була щаслива, що змогла допомогти цій жінці. Все ж таки вона їй не чужа. Єдине, на що розраховувала Віолетта, що Олег не піде стопами батька. Тому що дуже важко бачити, як зраджують близькі люди.
