Життєві історії

Настя вже не першу годину намагалася вкласти доньку спати, але маленька Наталка вередувала і все ніяк не хотіла засинати. Раптом, з кухні долинув дзвін скла, що розлетілося по підлозі. – А це ще що таке? – здивувалася Настя і поспішила до джерела шуму. Підійшовши до дверей кухні Настя почула, що за дверима її чоловік Андрій розмовляє зі своєю матірʼю. – А це вже цікаво, – подумала жінка, зрозумівши, що розмовляють вони про неї. Анастасія прислухаючись до розмови чоловіка та свекрухи і застигла від почутого

Дзвін скла, що розлетілося по підлозі, порушив тишу вечора.

Анастасія застигла, прислухаючись до того, що відбувається за стіною кухні, де ще секунду тому чулися приглушені голоси свекрухи та чоловіка.

“Знову”, – промайнуло в голові молодої жінки, коли вона поспішила до джерела шуму, притискаючи до себе однорічну Наталку.

— Ти не бачиш чи прикидаєшся? — голос Зінаїди Семенівни, просочений невдоволенням, луною віддавався від кахлів. — Невже ти не бачиш, що вона водить тебе за ніс?

Анастасія застигла в дверях, спостерігаючи, як її чоловік, Андрій, з почервонілим обличчям дивиться на матір, а уламки улюбленої вази Зінаїди Семенівни лежать біля його ніг.

– Мамо, припини! — у голосі Андрія звучала суміш невдоволення та розпачу. – Скільки можна? Наталка – моя дочка, і крапка!

Зінаїда Семенівна зневажливо пирхнула:

– Аякже ж, твоя! А чому тоді в неї блакитні очі? У тебе карі, у цієї… — вона недбало махнула рукою у бік Анастасії, — теж не блакитні. Звідки дозволь запитати?

Анастасія відчула образу.

«Невже свекруха і правда вважає, що наша дочка …» Вона міцніше притиснула до себе доньку, ніби намагаючись заступитися за неї.

— У моєї бабусі були блакитні очі, — тихо промовила Анастасія, роблячи крок у кухню. — Ми ж говорили про це, Зінаїда Семенівно.

Свекруха різко обернулася, змірявши невістку принизливим поглядом:

— Ну звісно, ​​як зручно! – Вона театрально сплеснула руками. — І ямочки на щічках, мабуть, також від прабабусі? А може, від сусіда згори?

– Мамо! — гаркнув Андрій, роблячи крок до Зінаїди Семенівни. — Негайно припини!

Анастасія відчула, як починає щипати в очах.

«Скільки ще це триватиме?» — майнуло в голові, коли вона помітила в коридорі стривожене обличчя свекра.

Анатолій Євгенович, схвильований шумом, невпевнено переступав з ноги на ногу, явно не знаючи, чи варто втручатися у чергову сімейну сварку.

— Зіна, може, годі? — тихо промовив він, роблячи боязкий крок у бік кухні. – Ти ж бачиш, до чого довела молодих своїми фантазіями.

Зінаїда Семенівна миттєво розвернулася до чоловіка:

— Ах, то ти теж на її боці? — У її голосі дзвеніла сталь. – Що ж, не дивно! Завжди був м’якотілим!

Анастасія переводила погляд із одного учасника сварки на іншого, відчуваючи, як усередині наростає паніка.

«Чому? Чому вона така впевнена, що Наталя — не дочка Андрія?» Ця думка, ніяк не виходила з голови.

Раптом Наталка роздалася гучним плачем. Цей звук, здавалося, вивів усіх із заціпеніння.

— Ось бачиш, до чого ти довела дитину своїми сварками! — вигукнув Андрій, кидаючись до дружини та доньки.

Зінаїда Семенівна підібгала губи.

— Няньчись, няньчись із чужою дитиною, — процідила вона крізь зуби. – Потім не скаржся.

Анастасія, відчуваючи, як по щоках котяться сльози, обернулася до чоловіка:

— Андрію, будь ласка, давай підемо до нашої кімнати.

Він кивнув, обіймаючи дружину та дочку, і вони попрямували до виходу. Проходячи повз Анатолія Євгеновича, Анастасія помітила в його погляді щось дивне — суміш співчуття та… провини?

Цілий вечір Анастасія просиділа біля ліжечка дитини. Андрій міряв кроками кімнату, постійно скуйовджуючи волосся — жест, що видає крайній ступінь його роздратування.

— Це переходить усі межі, — процідив він крізь зуби. — Мама зовсім вже дістала зі своїми підозрами.

Анастасія підняла на чоловіка стомлений погляд:

— Андрію, а чому вона така впевнена? — У її голосі прозиралася неприкрита тривога. — Може, є щось, чого ми не знаємо?

Може, хтось їй сказав? Звідкись вона мала взяти цю ідею.

Він різко зупинився, дивлячись на дружину з подивом:

– Ти що, серйозно? — його брови злетіли вгору. — Кому це взагалі могло знадобитися?

Анастасія поспішно замотала головою:

– Не знаю! Просто… — Вона затнулась, підбираючи слова. – Її впевненість хвилює мене. Наче вона знає щось таке, чого ми не знаємо.

Андрій важко опустився поруч із дружиною, обіймаючи її за плечі:

— Настя, рідна, викинь цю нісенітницю з голови. Мама завжди була… ексцентричною. – Він невесело посміхнувся. — А з появою Наталки зовсім вже. Ревнує, мабуть.

Анастасія припала до чоловіка, вдихаючи знайомий запах його одеколону. На мить їй здалося, що все буде гаразд.

– А твій батько? — тихо спитала вона. – Ти помітив, як він дивився?

Андрій насупився:

– Як дивиться?

— Наче він щось знає… — Анастасія зам’ялася.

— Облиш, — відмахнувся Андрій. — Батько просто не хоче зв’язуватися з мамою, от і мнеться.

Анастасія здригнулася від різкості його тону. Повисла напружена тиша, що порушується лише мірним цоканням годинника на стіні.

— Знаєш, — нарешті сказала Анастасія, — може, нам варто зробити тест на батьківство? — Вона відчула, як Андрій напружився. — Просто, щоб переконати твою маму раз і назавжди.

Андрій відсторонився, вперши на дружину недовірливий погляд:

— Ти зараз серйозно? — У його голосі дзвеніла образа. — Ти справді хочеш, щоб я доводив, що Наталка моя дочка?

– Ні, ні! — Анастасія у розпачі схопила чоловіка за руку.

— Я просто подумала, що це переконає Зінаїду Семенівну заспокоїтись. Раз і назавжди.

Андрій вивільнив руку:

— Отже, ти готова піти на такий крок, аби довести очевидне? — Він похитав головою. — Ні, без мене. Я не збираюся потурати її фантазіям. Піду пройдусь, провітри голову.

Звук дверей луною відгукнулася в голові Анастасії.

«Пішов. Знову», — промайнуло в голові, коли до кімнати бочком протиснувся Анатолій Євгенович.

Його винний погляд ніби вибачався за весь світ.

— Настя, — почав він, смикаючи ґудзик на сорочці, — ти вже пробач нас. Зіна вона на взводі була. Тиск у неї підскочив. Зараз пігулку прийняла, лягла.

Анастасія кивнула головою. Свекор присів на краєчок ліжка.

— Слухай, у мене ж у вихідні день народження, — він спробував усміхнутися, але вийшло криво. — Може, складеш меню? Грибочки зробиш свої фірмові? А Андрій… — свекор затнувся, — зі мною до магазину з’їздить.

«Вдає, що все добре», — подумала Анастасія, але вголос промовила:

— Добре, Анатолію Євгеновичу. Я займусь.

Дні до свята пролетіли в метушні приготувань. Анастасія з головою пішла в турботи, намагаючись не думати про недавню сварку. Андрій допомагав батькові з покупками, і здавалося, що буря минула.

Але за святковим столом ілюзія благополуччя зруйнувалася вщент.

— А тепер за онучку! – проголосила Зінаїда Семенівна, піднімаючи келих.

Її очі блищали, як начищені гудзики. — За Наталю, яка так несподівано ощасливила нашу родину.

Тиша обрушилася на стіл, як снігова лавина. Анастасія відчула, як все всередині стиснулося.

«Господи, невже знову?» — промайнуло в голові, коли Андрій процідив крізь зуби:

— Мамо, ми ж домовлялися.

— Про що, синочку? — Зінаїда Семенівна здивувалася. — Про те, що будемо вдавати? Вдавати, що ця дівчинка — твоя дочка та наша онука?

Усередині Анастасії щось обірвалося. Вона схопилася, відчуваючи, як сльози виступають на очі:

– Все, годі! Я готова до тесту. Прямо зараз. Щоб закрити це питання назавжди.

– Настя, не треба, – Андрій взяв її за руку. — Я не дозволю принижувати тебе. І я відмовляюся щось здавати!

— Так, не треба, — зненацька подав голос Анатолій Євгенович. Усі повернулися до нього, як за командою. — Давайте краще я зроблю тест. Щоб підтвердити, що Наталя моя онука.

Обличчя Зінаїди Семенівни стало білішим за скатертину.

— Толік, ти що… — її голос тремтів, як осиновий лист. – Навіщо?

— Потім, Зіна, — тихо, але твердо промовив Анатолій Євгенович, — Настав час припинити цей фарс. Досить обману. Ну, то як? Якщо я здам тест, і дівчинка виявиться твоєю онукою?

– Не виявиться! Вона не може бути нею! — вигукнула Зінаїда Семенівна.

І відразу, наче злякавшись, прикрила свій рот рукою. Але було пізно. Слова вже сказано.

— Так, не може, — сумно промовив свекор. — І я знаю, чому.

– Тату, про що ти? — Андрій переводив розгублений погляд із батька на матір.

– Звідки? — в один голос із сином вигукнула Зінаїда Семенівна.

Анатолій Євгенович глибоко втягнув повітря:

— Тому що Наталя справді не моя онука. Але не тому, що Настя зрадила комусь. — Він глянув просто у вічі Зінаїді Семенівні. — А тому, що ти, Андрію, не мій рідний син.

Світ навколо Анастасії закружляв. Зінаїда Семенівна опустилася на стілець, сховавши обличчя в долонях.

– Як це розуміти? — прошепотів Андрій.

— Твоя мати була вагітна, коли вийшла за мене заміж, — продовжив Анатолій Євгенович. — Я знав… Знав, що ти не мій син. Тому що я не можу мати дітей. — Він гірко посміхнувся. — А ось Зіна не знала. Ось такий поворот долі.

У Анастасії у голові не вкладалося. Ось це новини! Ніби у серіал потрапила. Вона вчепилася в спинку стільця, намагаючись утриматись у реальності.

— І ти мене все одно виховував? — голос Андрія тремтів, як струна.

– Так, синку. Виховував та любив тебе, як рідного. Тому що ти є мій син.

Зінаїда Семенівна підняла заплакане обличчя:

— Толік, вибач. Я не знала, як сказати. А потім народилася Наталка, – вона схлипнула. – Я злякалася. Знову згадала молодість. Вона мені здавалася то схожою, то не схожою. Я місця не знаходила.

Раптом із дитячої долинув плач Наталки. Цей звук, такий знайомий і такий недоречний зараз, вивів Анастасію з заціпеніння.

— Я піду до неї, — пробурмотіла вона, кидаючись до дверей, — вибачте.

Виходячи, вона почула тихі слова Андрія:

— Тату, ти завжди був для мене батьком і завжди будеш ним.

Вам також має сподобатись...

Олексій Іванович повернувся додому не в дусі. – Люда, мені з тобою серйозно поговорити треба, – сказав він після вечері. – Давай поговоримо, тільки про що? – погодилася дружина. – Про гроші! – сказав раптом чоловік. – Чому в нас немає грошей? – А я тобі одразу скажу: просто ти мало заробляєш, тому й не вистачає, – усміхнулася Люда. – Ні, кохана. Причина зовсім в іншому. Тепер я знаю чому у нас вічно не вистачає грошей, – Олексій підозріло подивився на дружину. – Ти про що? – не зрозуміла жінка. І Олексій все їй пояснив. Людмила вислухала чоловіка і застигла від почутого

Віра ще спала, коли у двері подзвонили. Жінка подивилася на будильник – сьома ранку. – Може, сусіди? Чи сталося щось? – крутилось у неї в голові, поки вона квапливо одягала халат і йшла до дверей. Дзвінок повторився. Віра відкрила і побачила на порозі свою тітку Люду. – Щось сталося? – здивовано запитала Віра. – Віро, а ти, що, спала? – похитала головою тітка Люда. – Я до тебе у справі! – У якій ще справі?- не зрозуміла Віра. Тітка Люда зайшла в коридор, сіла на пуф і все розповіла племінниці. Віра вислухала її і застигла від почутого

Людмилу відпустили з роботи на три години раніше. Але додому повертатись зовсім не хотілося. – Зараз прийду додому, і знову Зінаїда Павлівна діставатиме мене своїми причіпками, – думала жінка по дорозі додому. За роздумами жінка не помітила, як дісталася своєї квартири. Людмила відкрила двері своїм ключем, зайшла в коридор. Раптом з кухні долинули голоси. Зінаїда Павлівна щось активно обговорювала з сином. Людмилі стало цікаво, що ж так завзято пояснює свекруха Віктору. Вона тихенько причаїлася в коридорі, прислухалася до розмови і аж рота відкрила від почутого

Денис та Дарина одружувалися. Весілля було в самому розпалі. Гості зібралися в ошатній залі, а щасливі молодята сиділи за святковим столом. – Я відійду, припудрю носик, – сказала Дарина на вушко своєму вже чоловіку. – Добре, – усміхнувся Денис. Дарина зайшла у дамську кімнату і усамітнилися в одній з кабінок. Раптом з іншого боку дверей, вона почула голоси своїх подруг. І розмовляли вони про неї! Дарина прислухалася до розмови подруг і ахнула від почутого. Ось чого-чого, а такого наречена, аж ніяк не очікувала почути