– Не розумію, що з Маринкою сталося! Мила, ввічлива, слухняна. Золото, а не дочка! Все це, звичайно, радісно, але якось підозріло… Ти що думаєш? – Світлана чекала, що скаже мати.
– Я? Думаю, за розум взялася онука. Про майбутнє своє дбає. – відповіла Віра Іванівна.
А про себе подумала: “Спрацював мій нехитрий план!”
***
Раніше Віра Іванівна у життя дорослої доньки особливо не встрявала. Ні до чого. Світлана виросла розумницею, красою теж Бог не образив. Характер, щоправда, м’який. Так це радше гідність для сімейного життя. Принаймні чоловік Світлани, Сергій, любив її неймовірно. Ось тільки не стало його зарано, що перекреслило всі надії на щасливе довге життя, коли їхній доньці Марині було лише чотирнадцять.
З того часу Світлана ніби себе втратила. Розчинилася в дочці, так схожій на Сергія. Усі бажання Марини виконувала майже раніше, ніж та встигала їх озвучувати. Напевно, вона так справлялася із горем.
Сама Віра Іванівна мала залізний характер, а нерви сталеві. Жила завжди правильно. Навіть після втрати чоловіка, батька Світлани, з яким провела майже все життя, не розкисла. Відразу взяла себе в руки і наказала: “Віра, втрата коханих людей – штука неминуча, так що витираємо сльози і живемо далі!” Тому дочкину поведінку не оцінила.
– Світлано, ти зіпсуєш дитину. Горе не так переживають! Їй твоя увага потрібна, розмови душевні, а не всі ці речі-брязкальця, якими ти її задаровуєш! – одного разу не втрималася Віра Іванівна, спостерігаючи, як дочка «зганяє» своє кохання на Марині.
– Розмовляти Марина не дуже хоче… Зі мною, принаймні. А ось подарунки любить! – зітхала Світлана. – А я просто даю дочці те, що вона потребує.
Марина спочатку дивувалася раптовою маминою щедрістю, але до доброго швидко звикла. А чому б і ні? І через рік після втрати батька вона вже просила від матері то новий телефон, то сукню за ціною крила літака… Слухатися ж перестала зовсім. Перехідний вік і повна вседозволеність перетворили милу дівчинку на справжню хуліганку.
– Мамо, я сьогодні буду пізно! Годинні о дванадцятій, може. У нас вечірка! – Заявляла п’ятнадцятирічна Марина матері.
– А що це за компанія? Я знаю їх? Марино, дванадцять – це надто пізно… – намагалася включити матір Світлана.
– Ну, що за питання, мамо? Як ти їх можеш знати? Ти ж не ходиш зі мною тусовками! І дванадцять – нормальний час! Я ж не Попелюшка! На таксі доїду, на гарбуз воно точно не перетвориться! – двері зачинялися за Мариною, залишаючи Світлану безсило переживати на самоті.
Навіть подзвонити і поскаржитися не було кому. Подруг вона у своєму щасливому заміжжі всіх якось непомітно розгубила. А мама… О, Віра Іванівна, не забариться нагадати, що «вона ж говорила»! Так би й жила марною тривогою Світлана, якби не допоміг випадок.
***
Якось Віра Іванівна покрила свій старомодний паркет лаком і попросилася кілька днів погостювати у дочки. Марина якраз збиралася на чергову вечірку.
– Мамо, я пішла! – повідомила вона, зазирнувши на кухню. – Буду, як завжди. Тож не чекай! На добраніч, бабусю!
Віра Іванівна спершу здивувалася від такого нахабства, а потім потемніла, як грозова хмара, піднялася з-за столу і загуркотіла:
– Ти що, зовсім із берегів вийшла? З ким розмовляєш, дівчинко? Думаєш, якщо нафарбувалася, як вибач…, так дорослою стала? Я тобі дам, не чекай! Щоб о десятій була вдома!
Марина аж рота відкрила від подиву. Мати з нею ніколи так не розмовляла. Втім, Гримнули вхідні двері.
– Мамо, ну що ти наробила, тепер Марина взагалі може не повернутися… – заголосила Світлана.
Віра Іванівна важко опустилася на стілець, зміряла дочку суворим поглядом і сказала:
– Так… Бардак тут у вас! Не люблю я в чужі справи лізти, але, певне, доведеться! Діятиму твоїми методами! Іншими, думаю, вже не вийде!
Заперечувати Світлана не посміла, питання ставити не ризикнула, а о пів на дванадцяту і зовсім вирушила спати.
***
А ось Віра Іванівна дочекалася внучку. Марина зайшла додому, коли годинник показував половину першої ночі.
– Привіт… – посміхнулася вона, помітивши на кухні бабусю.
Віра Іванівна ледве стримала бажання схопитися за ремінь. Натомість вона поплескала по табуретці поруч із собою.
– Ну, привіт. Сідай, поговорити з тобою хочу.
– Бабусю, давай завтра. Я сьогодні так втомилася… – простягла Маринка, демонстративно потягаючись.
Руки у Віри Іванівни просто свербіли, дуже хотілося посваритися, але було не можна…
– Завтра твоя мати заважатиме. Тож сідай! Це в твоїх інтересах.
Марині стало цікаво, і вона слухняно опустилася на табуретку.
– Загалом так, виховувати тебе, я бачу, марно. Ти доросла, сама все розумієш, та й мати твоя руку приклала, та так, що її помилки тепер повік не виправиш! Тому я тобі пропоную, як дорослій людині, угоду, – сказала Віра Іванонва.
Марина закрутилася на табуретці.
– Ну? Вже цікаво!
– У мене є заощадження… Не роби кисле обличчя. Бабуся в тебе розумна. Збироала в тому, що ніколи не подешевшає, на відміну від папірців. У золоті! Зібрала дуже непогану колекцію прикрас. Думала, будиночок собі куплю… Але ж з роками зрозуміла, що я міський житель. Тож лежить ця вся радість у мене. От я й подумала: залишу свою спадщину онучці, якщо вона поводитиметься, як людина! За розум візьметься, матір почне шанувати та слухатись.
Марина подалася вперед, примружилася.
– А ти не обманюєш, бабусю? Звідки в тебе стільки золота?
– Звідки, не твоя справа! Тебе інше цікавити має: отримаєш ти його чи ні!
– Дуже цікавить. І що я маю робити? Ти мені по пунктах поясни.
– Добре. По-перше, кидаєш свою сумнівну компанію з вашими гулянками заразом. По-друге, вчишся нормально, не на трійки, а щоб вступити кудись і професію здобути. По-третє, матері перестаєш грубити. А натомість допомагаєш і слухаєшся! За всі ці подвиги складаю заповіт на тебе. Після того, як мене не стане, станеш майже принцесою!
– Це ж довго! – ляпнула Марина, і, усвідомивши помилку, прикрила рота долонею.
– Гаразд, якусь частину подарую тобі на вісімнадцятиріччя. Якщо, звісно, мої сподівання виправдаєш! – Віра Іванівна навіть бровою не повела.
Марина щось прикинула в голові, знизала плечима і погодилася:
– А давай! Мені ця компанія і самій не дуже потрібні. Зв’язалася з ними не подумавши. Мама після втрати батька пішла у свої переживання. А мені так нудно було, хотілося відволіктися, забутися. Ось тут і знайшлися ці… друзі. А потім маму переклинило, і вона на мене мало не почала молитися. А я просто скористалася ситуацією.
– Ну і добре. Час пішов. Ти ж розумієш, порушиш умовляння, я дізнаюся. Твоя мати й розкаже! – кивнула Віра Іванівна.
***
Марина і не думала порушувати умови. Мало того, повернутися до нормального життя виявилося несподівано приємно. Виявляється, вона й сама втомилася від поганої компанії, макіяжу та вечірок, після яких уранці було важко прокидатися. Добре, що бабуся підкинула таку чудову мотивацію.
Світлана дивувалася і не могла повірити в перевтілення дочки. Вона навіть матері зателефонувала.
– Мамо, що ти сказала Марині? Не впізнаю своєї дитини. Я, звичайно, рада, але якось тривожно і підозріло!
– Не хвилюйся. Радій, що Марина за розум взялася, про майбутнє задумалася! – заспокоїла дочку Віра Іванівна. План працював!
***
Але коли Марині було вже сімнадцять, вона міцно посварилася з матір’ю. Почалося все через якесь нісенітниця. А потім сварка розрослася як снігова куля. Звинувачення столітньої давнини нашарувалися одне на інше, поки Маринка в запалі не вигукнула:
– Ти що думаєш, я від великої любові до тебе стала добре відноситися?! Ні! Бабуся спадщину гарну пообіцяла! Ось я купилася! – сказала і пошкодувала.
Але мати вже вчепилася за сказане.
– Що ти говориш? Яка від бабусі спадщина? Квартирка її мікроскопічна? Так і її успадкую я! А більше у бабусі немає нічого!
Марина на всі очі дивилася на матір і переварювала почуте.
– А колекція золотих прикрас? – безпорадно спитала вона.
– Марино, що ти таке говориш? Ти ж бачила, як бабуся живе! Не жебракує, звичайно, але й багатою її не назвеш. Звідки в неї золото та ще й у великих масштабах? Казок начиталася? – співчутливо поцікавилася Світлана.
– Ні… Вона мені сама сказала. Невже обманула?!
І Марина розповіла матері про нічну розмову з бабусею дворічної давнини. Світлана тільки руками сплеснула: «Ну мамо! Потрібно ж таке придумати! Закрутила дитині голову. Ось звідки такі зміни в доньці… Купила її Віра Іванівна, виходить!
– Марино, я ні про які бабусині багатства не знаю… – обережно сказала Світлана. – Але що, як їх немає? Метод, звичайно, наша бабуся обрала поганий, але ж вона добра хотіла. Хотіла, щоб у нас стосунки налагодилися, щоб ти вивчилася, від компанії своєї сумнівної відірвалася… Вона ж досягла цього.
Марина сиділа, опустивши голову, і вивчала свої руки, що лежали на колінах. Потім підняла на матір очі, в яких, на подив Світлани, танцювали пустотливі іскорки.
– Ну, бабуся! Інтриганка, казкарка! Я на неї навіть ображатися не можу! Ось чесно… Залишається ще слабка надія, що вона не обманула і десь під ліжком ховає скриню зі скарбами. Але навіть якщо це не так, то я з тобою згодна! Вона хотіла добра, і це вийшло! Давай не будемо більше сваритися через всяку нісенітницю.
Світлана полегшено зітхнула та обійняла дочку. «Але з мамою я таки поговорю!» – Вирішила вона.
***
Віра Іванівна трохи здивувалася ранньому візиту дочки. «Без дзвінка, скуйовджена якась, очі бігають. Цікаво, що в неї сталося?» – думала вона, наливаючи чай у дві великі чашки.
– Мамо, що ти наговорила Марині? Які незліченні багатства ти їй наобіцяла?! – нарешті, сказала Світлана.
– Ах, ось воно що! – Віра Іванівна посміхнулася.
– Мамо, це не жарти! Добре, що Марина спокійно відреагувала, коли я сказала, що ніякого золота у тебе немає. Адже могла б і образитися! Я розумію, що ти нам добра бажала, але навіщо ти цю спадщину вигадала? – Світлана вивчала матір поглядом.
– Якщо ти про щось не знаєш, то це не означає, що воно не існує! – Віра Іванівна стала серйознішою.
– Ти хочеш сказати, що…
– Саме так! – зупинила дочку Віра Іванівна. – У мене справді є непогана колекція прикрас.
– Розповідай, мамо! – Запитала Світлана.
Віра Іванівна влаштувалася за столом і, сьорбнувши чай із печивом, розповіла дочці свою історію.
***
Виявляється, життя залізної Віри Іванівни не завжди було таким правильним і нудним, яким здавалося її рідним. Коли їхньому шлюбу з батьком Світлани виповнилося років п’ятнадцять, у житті Віри Іванівни з’явився чоловік. Працював він у якійсь держструктурі та отримував дуже непогані гроші. Був гарний, молодший і доглянутий. Їхній роман почався, коли Віра стояла і розглядала недоступні для неї прикраси в ювелірному магазині.
– Собі подарунок вибираєте? – поцікавилися з-за її спини гарним баритоном.
Віра озирнулася і пропала… Вона ніколи не вірила в кохання з першого погляду, та й з другого теж. Заміж за батька Світлани вийшла, уважно вивчивши всі за і проти, тому жила у стабільності та спокої.
На її подив, Костянтин, так звали незнайомця, теж закохався у Віру.
– Я, звісно, здивувалась, адже вже не дівчинка. А він такий… – погляд Віри Іванівни затьмарився від спогадів.
– Мамо! – зажадала продовження Світлана.
– Ах, так… Ну і трапився у нас роман. Таємний, соромний, як нам здавалося. Він просив піти від твого батька. А я так і не змогла… Ти підростала, я сумнівалася, загалом усе склалося як склалося. Ми розлучилися. Але Костя, пам’ятаючи про те, як і де ми познайомилися, постійно дарував мені золоті прикраси. Навіть після нашого розставання надсилав мені дорогі подарунки. Про які я ніколи не говорила твоєму батькові.
Посилки з прикрасами припинилися років сім тому. Або Костянтину нарешті набридло витрачати гроші на невдячну тітку, або його не стало. Я волію сподіватися на перше… – Віра Миколаївна закінчила розповідь і подивилася на Світлану зволожілими очима.
***
Світлана з подивом розглядала мати. Наче вперше побачила її. Так ось яка вона виявляється насправді… Було прикро за батька та шкода маму. Навіщо? Кому був потрібен цей її залізний характер і прагнення вчинити правильно?
Віра Іванівна по-своєму зрозуміла мовчання дочки.
– Тож не хвилюйся, дочко! Внучка своє отримає, якщо вже заслужила.
– Знаєш, мамо, ти мене, звісно, м’яко кажучи, здивувала сьогодні. Не знаю злитися на тебе чи дякувати за минуле! Але за справжнє я тобі точно вдячна. Марину ти правильно підштовхнула. Нехай і не зовсім вірним шляхом. Головне, вчасно! – сказала Світлана.
– Внучці що скажеш?! – поцікавилася Віра Іванівна.
– Правду… Точніше, половину правди. Скажу, що її хитра бабуся таки скупила їй спадок. А от як, мабуть, не розповідатиму. Нехай вона бачить тебе сталевою, правильною леді! Позитивний приклад, так би мовити! – усміхнулася Світлана.
– Ну, що ж… Буду позитивним прикладом, – погодилася Віра Іванівна.
На вісімнадцять років вона подарувала Марині дивовижний золотий комплект: сережки, каблучку та намисто. Внучка дякувала та бачила, що у бабусі очі на мокрому місці. Вона гадала, що від радості. Звідки їй було знати, що тій згадалося минуле…
