Після чергового зауваження чоловіка Віра зрозуміла, що далі так жити не хоче.
«Нам треба розлучитися, – думала вона. – І що швидше, то краще. Але як?”
Віра вирішила порадитись з мамою. Розповіла їй все, як є.
– А до того ж, він вчора відмовився їсти вчорашній суп, – додала наприкінці Віра. – Переконав мене вилити його. І захотів, щоб у майбутньому жодної вчорашньої їжі взагалі не було. Сказав, що й так довго закривав очі на те, що я годую його несвіжою їжею. І більше він на це не буде закривати очі.
– Що він називає несвіжою їжею? – поцікавилася мама.
– Все, що приготоване не сьогодні, – відповіла Віра. – Каже, що не для того заробляє гроші і приносить їх у сім’ю, щоб його годували не зрозуміло чим.
– Я розумію, коли йдеться про продукти, що швидко псуються, але… Вчорашній суп для нього теж «не зрозуміло що»?
– З вчорашнього дня так.
– Чесно кажучи, Віра, твій Леонід уже давно заслуговує на те, щоб ти від нього пішла, – сказала мама. – А тут ще й суп учорашній! На мою думку, він просто над тобою сміється. Не розумію, чому ти досі чекаєш? Чому ще з ним?
– Я переживаю, – зізналася Віра. – Не уявляю, як йому про це сказати.
– Сказати, що? – Не зрозуміла мама.
– Що нам треба розлучитися? Що я хочу розлучитися. Аж раптом він влаштує сварку? Він може!
– А ти й не кажи, що вам треба розлучитися. Навіщо? Тим більше не говори про розлучення.
– А як тоді? Що ж мені говорити, щоб ми розлучилися?
– А я зараз тебе навчу, – сказала мама.
І мама докладно розповіла, як Вірі слід розмовляти із чоловіком.
– Головне, дочко, – сказала нарешті мама. – Розмовляй із чоловіком в одному тоні. Він свариться, і ти сварись. Він тихо розмовляє, і ти тихо. Він вигукує, або дивується, і ти так само повторюй за ним. Будь дзеркалом його емоційного стану. Зрозуміла?
– Зрозуміла, мамо.
А вже ввечері, одразу після вечері, Віра поговорила із чоловіком так, як мама навчила.
– Леоніде! – сказала Віра. – Нам треба з тобою поговорити серйозно.
– Говори, – байдуже відповів Леонід, лежачи на дивані, з цікавістю дивлячись у телевізор.
– Я тебе більше не люблю, – байдуже промовила Віра, теж з цікавістю дивлячись у телевізор.
– І що далі? – намагаючись виглядати спокійним, тихо спитав Леонід.
“Ось тільки спробуй, заїкнися про розлучення, – подумав Леонід. – Я тоді… Я не знаю, що тоді зроблю”.
– Нічого далі, – спокійно відповіла Віра. – Не люблю і все.
Якийсь час Леонід обмірковував почуте.
– А навіщо тоді ти мені це сказала? – спитав він. – Якщо нічого далі?
– Просто. Щоб ти знав. Я тебе не люблю. З усіма наслідками, що з цього випливають.
Сказавши це, Віра пішла на кухню мити посуд. Леонід трохи подумав, підвівся з дивана та пішов до дружини.
– Я не зрозумів, – голосно і з роздратуванням сказав він, заходячи на кухню. – З якими наслідками? Ти щось задумала?
– Та нічого я не задумала, – теж роздратовано і голосно відповіла Віра
Інтонація, з якою відповідала Віра, дещо збентежила Леоніда.
– Ти хочеш, щоб ми розлучилися? – сухо спитав Леонід.
«От тільки ризикни сказати «так», – думав він. – Я тобі таке розставання влаштую, все життя пам’ятатимеш».
– Ні, – сухо відповіла Віра. – Навіщо розлучатися? З якого дива? Тільки тому, що я не люблю тебе? Ось ще! Мене все влаштовує.
Вона вже вимила посуд і хотіла піти з кухні, але Леонід зупинив її.
– Ні, ти почекай! – сказав він, глибоко зітхнувши. – Влаштовує її все. Мене не влаштовує. Навіщо ж ти повідомила мені цю новину? Я хочу знати, навіщо!
Віра теж зітхнула і сіла за стіл. Леонід також сів за стіл.
– Я була впевнена, що тобі треба це знати, – сказала Віра.
– Знати, що ти мене більше не любиш?
– Ну так.
– Навіщо це мені знати? – з усмішкою вигукнув Леонід.
– Ну, як же! – з такою ж усмішкою вигукнула у відповідь Віра. – Правду завжди добре знати. Щоб не творити ілюзій. Щоб не розчаровуватись. Не чекати від мене на те, чого я не можу дати. Тепер ти знаєш, що я тебе більше не люблю. А тебе це засмучує?
– Ні.
– Може, дивує?
– Ні, не дивує.
– Ну і все тоді, – спокійно підвела підсумок сказаного Віра.
– І все?
– І все.
– Я зрозумів, – ображено сказав Леонід. – Ти хочеш розлучитися! Так?
– Не хочу я розлучатися, – ображено відповіла Віра. – Що за нісенітниці? Розлучення – це так втомливо. Та й з якого дива нам розлучатися? Тільки тому, що я не люблю тебе? На мою думку, це просто смішно.
– Я зрозумів. У тебе з’явився інший? – вигукнув Леонід.
– Як ти смієш, так про мене говорити? – вигукнула Віра. – Я чесна жінка. І приводу не подавала. І ніхто в мене не з’явився! Я не розумію, Леоніде, звідки в тебе такі думки у голові?
– А які ще можуть бути думки?! – не витримав Леонід. – Якщо ти сама сказала, що мене не любиш!
– Хочеш сказати, що ти маєш іншу? – вигукнула у відповідь Віра, та так голосно, як могла.
«Господи, – захвилювався Леонід. – Що це з нею? Ніколи її не бачив такою»
– А до чого тут це, Віро? – спокійно і дуже тихо спитав Леонід, схвильовано дивлячись на вилку в руках дружини.
– Як до чого? – спокійно й тихо відповіла Віра і обережно поклала вилку на стіл. – До того ж. Ти мене не любиш, значить, у тебе є інша?
– З чого ти взяла, Віро, що я… – тихо почав відповідати Леонід.
– Ой, тільки давай не будемо, – тихо сказала Віра. – Добре?
І далі вони розмовляли тільки тихо та спокійно.
– Не будемо, що? – Запитав Леонід.
– Не треба мене переконувати, що ти любиш мене. Ми обидва – дорослі люди і… Дивитимемося правді в очі і прийматимемо дійсність такою, якою вона є. Наше кохання пройшло. Це факт. Але це не означає, що попереду на нас не чекає багато іншого цікавого.
– Що наприклад?
– Наприклад, учора ти попросив, щоб я вилила вчорашній суп.
– Я просто хотів…
– Та байдуже, що ти хотів. Правильно зробив.
– Правильно?
– Звичайно! Ти чесно сказав мені, що тобі не подобається. І не переживав при цьому мене образити. А чому?
– Чому?
– Тому що ти мене не любиш. Тепер розумієш, як добре, що ми знаємо правду? Завдяки цьому я теж можу сказати, що хочу, не переживати тебе образити.
– І що ти хочеш?
– Наприклад, я хочу, щоб я мала багато дітей, – відповіла Віра. – Діти – це, звичайно, не все, що я хочу. Це я так, наприклад.
– А я не хочу дітей!
– Ось! – сказала Віра. – Тепер ти сам бачиш, як добре, що ми обидва чесні один з одним. Ми не любимо один одного і нам неважливо, що хоче кожен з нас. Правильно?
– Я не зрозумів. Ти це до чого зараз?
– Не хочеш багато дітей? – Запитала Віра.
– Ні.
– І не треба. Я ж тебе не прошу їх народжувати. А я хочу. Тому всю основну роботу я зроблю. А ти просто насолоджуйся та отримуй задоволення.
– Ти за кого мене приймаєш, Віро?
– За людину, яка чесно виконує свій подружній обов’язок, – відповіла Віра. – Я була з тобою чесна і зробила тобі, що хотів ти, а ти тепер зробиш те, що хочу я.
– І що ти для мене зробила?
– А ти вже забув?
– Ні, але…
– Хочеш, щоб я нагадала?
– Просто я…
– Все правильно. З нелюбимими тільки так і треба. Не переживай. Я нагадаю. Довгий час я покірно витримувала твої образи, вічні сварки. А вчора, на твоє наполегливе прохання, я вилила вчорашній суп. Мені це було неприємно, але я це зробила. Бо розуміла, що ти мене не любиш, і це мій обов’язок. Закривати на все очі! Це обов’язок кожної доброї дружини. А тепер я хочу того ж таки від тебе.
– Ти хочеш, щоб я…
– Згодна. Тобі теж не хочеться, але не забувай про свій обов’язок. Про обов’язок хорошого чоловіка. Будемо закривати на все очі. В ім’я нашої нелюбові.
Віра подивилася на годинник.
Віра не дочекалася Леоніда. Він пішов. Швидко зібрав свої речі та пішов.
Віра чула, як він збирався. Але не виходила до нього. Переживала, що він передумає. А вийшла тільки коли почула, що він пішов.
