Рано вранці в суботу у квартирі Віри Іванівни пролунав дзвінок у двері. Жінка подивилася на будильник – 7:13.
«Може, сусіди? Чи сталося щось?» – крутилось у її голові, поки вона квапливо одягала халат і йшла до дверей. Дзвінок повторився.
– Вірочка, відкрий. Це тітка Люда приїхала! – Почула жінка, підійшовши до дверей.
Віра відчинила двері. На порозі стояли тітка Люда, троюрідна тітка по батькові, і дядько Микола її чоловік. Гості, не чекаючи на запрошення, ввалилися у квартиру.
– Віро, а ти, що, спала чи що? Не думала я, що ти така соня, – похитала головою тітка Люда. – А ми вирішили раніше приїхати, поки прохолодно. Вдень спека така! Ми о пів на п’яту встали, город весь підлили і побігли на перший автобус, ледве встигли.
Віра жила у трикімнатній квартирі одна. Колись у цій квартирі вона жила з чоловіком, сином та свекрами. Свекрів не стало давно, один за одним, чоловік залишив її вдовою півроку тому, а син, Андрій, закінчивши школу, вступив до столичного ВНЗ. Навчаючись на третьому курсі, знайшов роботу, так в Києві і залишився. Потім до нього, на орендовану столичну квартиру, переїхала його кохана дівчина, Настя, з якою Андрій зустрічався ще зі школи. Жили вони з Настею разом, але не були розписані.
Після того, як не стало чоловіка, який був не надто гостинним, до Віри зачастила її тітка із села. Приїжджала з чоловіком без певної мети, просто так погостювати.
Вірі не дуже подобалися ці візити, бо вела себе тітка Люда безцеремонно, по-господарськи, а дядько Микола все повторював за нею. Зазвичай родичі залишалися у Віри з ночівлею.
Віра була людиною ввічливою і абсолютно неконфліктною, ніколи зауважень нахабній тітоньці не робила. «Нічого, – втішала себе Віра, – вони пробудуть у мене трохи більше доби, потерплю. Рідня все-таки, хоч і далека…»
До середини дня стало зрозуміло, що їхати родичі не збираються. Віра була засмучена. Вона планувала трохи пізніше поїхати у Київ з ночівлею, син запросив. Його дівчина Настя поїхала на вихідні до батьків, а Андрій працював по змінах, сьогодні мав робочий день до сьомої вечора.
– Андрію, я не зможу сьогодні приїхати, – зателефонувала Віра синові, щоб попередити.
– Ну мамо, домовлялися ж… Сталося щось? Ти погано почуваєшся?
– Ні, Андрію, зі мною все гаразд.
– Андрій! Привіт! Як там життя у Києві? – вихопила слухавку тітка Люда.
– А, Людмила Федорівно, це ви? Привіт. Життя нічого. Ось мати сьогодні до мене повинна була приїхати, але не зможе тепер … – намагався натякнути хлопець, що гості з’явилися не вчасно і настав час їм додому.
– То хай їде, ми ж не тримаємо її… Віро, що ти не сказала, що до Андрія зібралася? Ти їдь, їдь, а ми тут заодно за квартиркою придивимося. Це у нас у селі все тихо, спокійно, а у місті поїдеш – мало що може статися.
Ні, Віра не збиралася залишати родичів у своїй квартирі самих. Вона взяла трубку з рук тітки Люди.
– Андрію, іншого разу приїду, синку.
– Мам, навіщо ти їх пускаєш? – Голосно обурювався Андрій, а Віра прикрила рукою трубку, щоб не почули гості. – Скільки можна?
– Все, Андрію. Бувай! Я тобі завтра зателефоную, – зупинила розмову мати.
Наступного дня гості поїхали зранку, і Віра зітхнула з полегшенням.
Після Нового Року, порадившись із Андрієм, Віра поміняла простору трьохкімнатну квартиру на скромну однокімнатну. Навіщо їй одній велика житлова площа? Гроші віддала Андрію, на ці гроші у Києві квартиру, звісно, не купиш. Але хоч щось, тим більше, у сина зарплата непогана, є заощадження. В іпотеку брати квартиру вже можна. Своє житло куди краще за орендоване.
Тітка Люда з дядьком Миколою приїхали, коли Віра збирала речі, готуючись до переїзду.
– Віро, це куди ж ти зібралася? – оторопіла тітка, побачивши численні сумки в коридорі.
– Квартиру я змінила, тітко Люда. Андрій із Києва повертатися не збирається, а мені одній не потрібна така велика. Лише за комуналку зайві гроші плачу.
– Ти на двохкімнатну змінила?
– Ні, навіщо мені? Мені й однієї кімнати цілком достатньо.
– Як же ти нас підвела, Віро. Мої внуки-двійнята, які від доньки, Марини, цього року дев’ятий клас закінчать, будуть до коледжу у вашому місті вступати. Я вже сказала Марині, щоб вона за житло для дітей не хвилювалася, квартира в тебе велика, всім місця вистачить. А тепер що? Рідня ми все-таки, Віро, допомагати один одному повинні… – тітка Люда, впершись у боки, не приховувала свого роздратування, дядько Микола підтримував дружину активними кивками голови.
– Вибачте, тітко Люда, якось не подумала я про ваших онуків. Тільки про свого сина подумала, що на орендованій квартирі живе, величезні гроші за оренду платить, – Вірі здалося, що вона дуже грубо відповіла тітці. – Ходімо чай пити, – спробувала пом’якшити ситуацію Віра.
– Ні, дякую. Поїдемо ми… Дуже ти підвела нас, Віро… – дядько Микола знову активно закивав.
Віра відразу зателефонувала Андрію розповіла про візит тітки Люди і неприємну розмову з нею.
– Образилася тітка Люда на мене, – сказала Віра.
– Так радіти треба, мамо, що образилась. Може, більше не приїдуть…
Але не тут було. Тітка Люда зателефонувала за тиждень, коли Віра вже обживалася на новій квартирі, запитала адресу. Незабаром родичка вже безцеремонно оглядала нове житло Віри, помічаючи, що квартира була набагато краща, світла в ній було більше. Дядько Микола підтакував.
— Ми не просто так приїхали, а у справі, — сказала тітка Люда. – Зір у мене щось погіршився, мені спеціалістів у вашому місті сваха порадила, – голосно засміялася вона. – Були ми там сьогодні, подивилися мене. Процедура великих грошей коштує, немає у нас стільки. Хотіли ми вже в село повертатися, тут я про тебе згадала. Ти ж квартиру поміняла… Позич на процедуру, га?
– Тітка Люда, я ж сказала вам, що всі гроші Андрію віддала на квартиру.
– Ось, значить, як. Мало того, що з онуками підвела, тепер їм у гуртожитку доведеться жити, грошей винаймати їм квартиру у вашому місті у нас немає. Ти хоч бачила цей гуртожиток? А я бачила. А Михайлик у нас слабкий здоров’ям, не можна йому в таких умовах жити… Миколо, ну що ти стоїш, – різко розвернулася тітка Люда. – Ходімо звідси, не потрібна нам така родичка, якій шкода тітоньці грошей на процедуру дати! Родичі допомагати один одному мають!
Віра не встигла нічого сказати, як тітка Люда, схопивши дядька Миколу за руку, вилетіла з помешкання. З того часу родичі більше не з’являлися. Спочатку Віра почувала себе трохи незатишно, їй здавалося, що вона образила тітоньку, хотіла подзвонити їй, ще раз порозумітися.
– Мамо, не картай себе, – сказав Андрій. – Нахабству цієї тітки Люди немає межі. Сьогодні вона в тебе грошей попросила… завтра, якби ти квартиру не змінила, притягла б до тебе своїх онуків і ще попросила б їх у твоїй квартирі прописати… Я б не здивувався.
– Ти маєш рацію, синку, – посміхнулася Віра. – Радіти треба, що я позбулася цих нахабних родичів…
