Життєві історії

Поліна вийшла заміж за Сергія. Вранці вони зібралися разом на роботу. – До вечора, кохана, – лагідно сказав Сергій і поцілував дружину. Поліна не встигла відповісти, як у чоловіка задзвонив телефон. Глянувши, хто дзвонить, Сергій раптом змінився на обличчі… – Говори! – різко сказав він у слухавку, прикривши телефон, щоб Поліна не чула. – Я все зрозумів, увечері заїду… Сергій поклав слухавку. – Щось трапилося? – захвилювалася Поліна. – Хто це був? – Моя колишня, – скривився чоловік. – Вона так дивно говорила… Мені здалося, що цей дзвінок – це тільки початок! – Початок чого?! – ахнула Поліна. Вона не розуміла, що відбувається

Поліна вийшла заміж з великого кохання. Те, що Сергій був набагато старший, дівчину не турбувало. Як і те, що він був розлучений і мав сина від першого шлюбу…

Поліна навіть раділа – Сергій мав досвід сімейного життя, про яке вона тільки починала замислюватися.

Медовий місяць молодята провели на морі. Лежали на пляжі, їли екзотичні фрукти, екзотичні страви і досхочу подорожували.

Деколи Поліні здавалося, що вона знаходиться в раю, а Сергій – її янгол-охоронець.

Однак, відпустка закінчилася, молоде подружжя повернулося до рідного міста.

Настав день, коли й Поліна, і Сергій мали виходити на роботу.

Вранці подружжя поснідало, разом вийшли з дому, разом дійшли до перехрестя, на якому їм вперше з моменту весілля треба було розлучитися.

– До вечора, кохана, – лагідно сказав Сергій і поцілував дружину.

Поліна не встигла нічого відповісти – у чоловіка задзвонив телефон.

Глянувши, хто дзвонить, чоловік раптом змінився на обличчі…

– Говори, – різко сказав він у слухавку, прикривши телефон рукою, щоб Поліна нічого не почула. – Я все зрозумів, увечері заїду.

Сергій поклав телефон у кишеню.

– Щось трапилося? – захвилювалася Поліна. – Хто це був?

– Колишня, – скривився чоловік. – Просить забрати сина на чотири дні. Вона у відрядження їде.

– І ти засмутився? – Поліна посміхнулася. – Нарешті ти познайомиш мене з Миколкою. Я давно про це мрію.

– Я не засмутився. Просто добре знаю Інну. Вона так говорила… Мені здалося, що цей дзвінок – тільки початок…

– Початок чого? – ахнула Поліна.

Вона не розуміла, що відбувається.

– Я впевнений, вона спробує зіпсувати нам життя…

– Та годі тобі, Сергію, що вона нам зробить? Ми ж любимо один одного.

– І правда, – голос чоловіка прозвучав не дуже переконливо. – Гаразд, давай розбігатися, бо на роботу запізнимося. Ти подумай, чим хлопця годувати будемо, добре?

– Ну звичайно! – Поліна поцілувала чоловіка в щічку.

…Увечері Сергій привіз Миколку. Шестирічний хлопчик одразу почав поводитися дивно.

Він категорично відмовився знайомитись. Вечеряти теж не став. Весь вечір сидів у батька на колінах, періодично обвиваючи його шию руками…

– Микольцю, – Поліна намагалася налагодити контакт. – Може, ти хочеш погратися? У мене класний ноутбук.

– Хочу, – хлопчик зіскочив із колін Сергія. – А в тебе, що, ігри є?

– Ні, але ти можеш завантажити, що захочеш!

Миколка поринув у процес, а Сергій тихенько, щоб син не чув, став вибачатися:

– Вибач, не знаю, що на нього найшло. Він ніколи так не поводився. Я вже не пригадую, коли він у мене на руках сидів. А тут!

– Не хвилюйся, – заспокоїла молода дружина. – Він просто ревнує. Це пройде згодом. Давай у суботу його на атракціони звозимо – діти їх люблять.

– Домовилися, – Сергій вдячно посміхнувся, обійнявши Поліну…

– Тату, – пролунало з сусідньої кімнати. – Допоможи.

– Не нудьгуй, – прошепотів Сергій коханій і пішов до сина…

Минуло чотири дні. Чотири напружені дні. Миколка продовжував поводитися не дуже ввічливо.

Поліні дуже хотілося вже була сваритися, але вона не хотіла ще більше налаштовувати хлопця проти себе.

Адже до його від’їзду залишалося зовсім трохи…

Проте Інна чомусь затримувалася. Вона не приїхала по Миколку ні через чотири дні, ні через п’ять, ні через тиждень…

Сергій кілька разів намагався до неї додзвонитися, але вона була поза зоною доступу.

Тоді він поїхав до неї сам, але двері йому ніхто не відкрив.

Тоді чоловік поїхав до колишньої тещі…

Додому повернувся з двома величезними сумками. Поліна запитливо дивилася на нього, не розуміючи, що відбувається.

Сергій почав сам:

– Це речі Миколки. Інна поїхала за кордон. От же ж! Нічого не сказала, речі наперед відвезла до матері. Знала, що ми її шукатимемо, і в тещі теж… Одним словом – Микола житиме з нами. Скільки? Не питай, не знаю, – чоловік стомлено сів на табуретку.

Такого розвитку подій Поліна не очікувала. Їй було всього двадцять п’ять. Вона мріяла насолоджуватися сімейним життям з коханою людиною, а тут таке…

Ну яка вона матуся шестирічному хлопчику? І взагалі – чому вона повинна возитися з цією примхливою дитиною, від якої голова йде обертом?

Сергій чекав, що скаже Поліна, але вона мовчала. І тоді він різко сказав:

– Син житиме тут. Іншого шляху нема. Вирішуй – ти або з нами, або ні?

– Я з тобою, – майже прошепотіла Поліна і вийшла з кімнати…

Цілий вечір вона була сама не своя. Все думала, думала, думала…

А потім твердо сказала чоловікові:

– Я постараюся, але чесно попереджаю – якщо твій син залишиться таким же ж некерованим, ви житимете удвох.

– Микольцю, ти чув? – Сергій спитав голосніше, розуміючи, що син усе чує, хоч і сидить у сусідній кімнаті. – Ходи сюди.

Хлопчик підійшов до батька.

– Твоя мама поїхала надовго, – почав Сергій.

– Я знаю, – відповів Миколка. – Вона мені казала…

У кімнаті запала тиша. Дорослі не знали, що сказати, хлопчик уважно спостерігав за ними.

– Значить так, синку, – Сергій говорив твердо, спокійно і навіть трохи урочисто. – Поліна – моя дружина. Ми любимо один одного. Вона – твоя друга мама і ти маєш з нею подружитися. Розумієш?

– Мама? – Миколка витріщив очі від несподіванки. – Як це?

– Ну як… – Сергій старанно приховував посмішку. – Я – твій тато, значить, жінка з якою я живу – твоя друга мама.

– Хіба так буває?

– Буває, синку. Щоправда, не у всіх. Але нам пощастило! Тепер у тебе дві мами – перша і друга.

– Отже, може бути й третя? – Миколка лукаво посміхнувся.

– Сподіваюся, такого не станеться. Ти ж поводитимешся, як чоловік, а не як маленький хлопчик? Тепер ми з тобою разом піклуватимемося про Поліну, допомагатимемо їй у всьому. Згоден?

Поліна нишком витирала сльози, слухаючи розмову батька із сином.

– Згоден, – Миколка підійшов до Поліни і зніяковіло запропонував. – Давай знову знайомитись. Я – Миколка.

– А я… – почала було Поліна, але осіклася, не знаючи, як сказати.

– А ти – Поліна, – прийшов на допомогу хлопчик.

– Ні, так не піде, – втрутився батько. – Поліна набагато старша за тебе, недобре називати її просто на ім’я.

– А як тоді?

Сергій подумав трохи, хитро примружився, і, дивлячись на дружину й сина запитав:

– А що, якщо ти називатимеш її «мама Поліна»? Як вам? Годиться?

– Годиться! – обізвались обоє, з усмішкою поглядаючи один на одного.

Спочатку було важко. Миколка був дуже розбалуваний, не привчений до найпростіших речей, до того ж дуже сумував за матір’ю.

Але Сергій та Поліна діяли в унісон – методично і спокійно перевиховували сина, віддали у спортивну секцію, записали в басейн.

Влітку на вихідні вони разом їздили на риболовлю.

Там Миколка допомагав ставити намет, розпалювати багаття, вперше взяв у руки вудку, скуштував справжньої юшки та печеної у вугіллі картоплі.

Словом, першого вересня до першого класу гордо крокувала разом із татом і мамою Поліною зовсім інша дитина…

Через чотири роки у Сергія та Поліни народився син. Миколка радів, що в нього з’явився брат.

– Такий малесенький, – промовив він, коли побачив малюка вперш., – Мамо Поліно, як тільки він підросте, я навчу його рибку ловити! Тільки – цур я! Добре?

– Звичайно, синку, – Поліна давно називала Миколку саме так…

…Пройшло ще три роки, перш ніж на порозі своєї квартири Сергій побачив Інну – свою колишню дружину.

– Яким вітром? – сухо спитав він і покликав: – Поліно, у нас гості!

Поліна вийшла з кухні, з кімнати з’явився Миколка, а слідом за ним – чотирирічний Павлик.

– Я прийшла за своїм сином, – Інна хотіла вимовити ці слова твердо, з викликом, але вийшло якось непереконливо.

Вона не відволікаючись дивилася на Миколку, ніби не очікувала, що він так виріс, став довготелесим чотирнадцятирічним підлітком.

– Ти обіцяла забрати його через чотири дні, а минуло майже вісім років. Ти нічого не плутаєш, у тебе справді є син? – спокійно запитав Сергій.

Інна не встигла відповісти, бо Микола поспішно підійшов до Полини, незграбно обійняв її і спитав:

– Ти ж не віддаси мене, мамо?

Інна все зрозуміла… Вона різко розвернулась і вискочила з квартири… Ніхто її не зупиняв…

Пізно ввечері, коли сини вже спали, Поліна тихенько запитала чоловіка:

– Сергію, ти помітив, як Миколка мене назвав?

– Звичайно, – посміхнувся той. – Друга мама стала справжньою…

Вам також має сподобатись...

Андрій повернувся з роботи пізно. Він зайшов у квартиру і застиг. З його дітьми сиділа подруга дружини Тамара. Він здивовано глянув на неї. – А де Марина? – запитав Андрій. – У неї якісь справи, – сказала Тамара. – Ну я пішла, якщо ти вже вдома. Тамара взулася і вийшла з квартири. Андрій сів і почав чекати повернення дружини. Та Марини все не було, а на його дзвінки вона не відповідала. Андрій не розумів, що відбувається

Дарина цілий день ходила по магазинах в пошуках найкращої сукні. Аякже ж?! За тиждень її єдиний син одружується і Дарина хотіла виглядати відповідно. Перебравши декілька варіантів, Дарина зупинилася на вишуканій ніжно-блакитній сукні. Зробивши покупку, жінка поїхала додому. – Сину! Я вдома! – гукнула Дарина, як тільки зайшла у квартиру. Але відповіді не було. – Сину! – повторила жінка і пройшлася по квартирі. Сина ніде не була. – Та де ж він? – невдоволено подумала Дарина і сіла за кухонний стіл. Раптом, на столі вона помітила якусь записку. Дарина підняла її, прочитала і аж ахнула від прочитаного

– Дмитре, я маю тобі дещо розповісти, – сказав Віктор Іванович своєму дорослому сину. – Розповісти те, чого навіть твоя мама не знає… Пробач, але я просто змушений це зробити. Ти вже дорослий хлопець. Сподіваюся ти мене зрозумієш. Дмитро здивовано подивився на батька. – Ми ж із твоєю мамою дуже хотіли дитину, але вона ніяк не могла народити, – почав розказувати Віктор Іванович. – І нарешті їй вдалося виносити малюка. А потім… Нашого хлопчика не стало… – Не стало? А як же ж я?! – Дмитро здивовано дивився на батька, нічого не розуміючи

Віра прийшла в гості до мами. – Ой, доню! Привіт! – зраділа мама, побачивши доньку. – Привіт, – сумно відповіла Віра. – Доню, що сталося? – захвилювалася жінка, помітивши, що Віра дуже сумна. – Мамо, я не знаю, як сказати, – почала вона і зупинилася, а потім зібралася і продовжила. – Я хочу розлучитися з Леонідом! – Як розлучитися? Чому? – перепитала мама. – Через суп! – коротко відповіла Віра. – Через суп? Ти що таке говориш? Поясни! – мама здивовано дивилася на доньку, не розуміючи, що відбувається