Життєві історії

– Віро, це ти? – почула Віра голос за спиною, обернулася і побачила свою колишню сусідку Катю. – Так, це я Катю! – радісно сказала Віра. – Це ж скільки ми не бачилися! А ходімо до мене в гості, посидимо поговоримо? – запропонувала Катя. – Не відмовлюся, – погодилася Віра. Подруги вмостилися за стіл і полилася їхня розмова. – А пам’ятаєш нашу сусідку Тетяну? – раптом сказала Катя. – Так, її не забудеш! – відповіла Віра. – А про її ситуацію знаєш? – запитала подруга. – Ні, а що там? – поцікавилася Віра. І Катя все розповіла подрузі. Віра вислухала її і зстигла від почутого

– Віро, це ти? Віра?! – лунав за спиною знайомий і дзвінкий голос Каті. Віра не могла його переплутати ні з чиїм голосом, дуже довгий час вони жили поряд у сімейному гуртожитку. 

– Так, це я Катю! – обернулася вона, і жінки кинулися один одному в обійми.

– Ах, яка ти стала, Віро, ще красивіша, жіночніша. Скільки ми не бачились? Років вісімнадцять точно минуло, – щебетала Катя, оглядаючи з ніг до голови Віру.

– Так, Катю, багато років минуло, а ти трохи змінилася, – говорила Віра, дивлячись на подругу, що очевидно набрала зайвого.

– Ого, скажеш теж, трохи. Та ти дивися, як багато мене стало! Вдвічі більше, ніж тоді, – голосно і задерикувато сміялася Катя, її сміх таким самим і залишився, як тоді в молодості. – Та годі тобі, Віро я зовсім не переживаю з приводу моїх зайвих кілограмів. Давно звикла, мені так зручно. Ходімо до мене в гості, я тут недалеко живу, Сашко мій на роботі, ну а донька вже заміж вискочила і мамою стала.

Коли вмостилися за стіл, Катя розлила чай по чашках, принесла цукерки, печиво. І полилася їхня розмова, спогади та розмови.

– А ти що тут у містечку нашому забула? – Запитала Катерина, і сама собі відповіла: – А, так, у тебе ж мати тут і брат старший.

– Була мама. Позавчора не стало її. Брат повідомив, я одразу приїхала. Правда приїхала одна, Вітя мій не зміг, у нього робота. Олег із дружиною тільки поїхали до Туреччини у відпустку, не стала їх турбувати. Потім подзвоню. Навіщо їм відпустку псувати, однаково нічим не допоможуть. А я завтра повертаюся додому. Брат із дружиною мене проводять.

– Зрозуміло, Віро, сумно це, коли батьків не стає. Але в мене поки що мама жива і Слава Богу.

А пам’ятаєш, як ми з тобою дружно жили в нашому гуртожитку, та й не лише ми, всі сусіди раніше були дружні. А пам’ятаєш Тетяну?

– Так, пам’ятаю, ще б пак. Вічно незадоволена, вона десь тут живе? – цікавилася Віра.

– Так, десь тут, але не дай Бог таку долю нікому, – серйозно промовила Катерина.

В молодості вони жили у сімейному гуртожитку через стінку. Віра з Віктором та маленьким сином, а Катя та Сашко з маленькою донькою. Містечко велике, є багатоповерхівки, але зараз змінилося на краще, дороги хороші та збудували новий мікрорайон з лікарнею та школою, дитячими садками.

Гуртожиток був сімейним і з раннього ранку починався рух загальним коридором.

Катя з Вірою, як сусіди, жили дружно. Спільні свята святкували разом сім’ями, дні народження теж. Гуляли разом і за дітьми доглядали, якщо раптом треба було залишити дитину та відлучитись у справах. Довіряли одне одному. І взагалі всі сусіди допомагали один одному, позичали сіль та гроші, і це було в порядку речей.

Якось поруч із Катею через стінку сусіди придбали квартиру та поїхали з гуртожитку. Проводили всі, так було завжди. А в кімнату, що звільнилася, заселилася самотня жінка з сином років одинадцятої. Тетяна, так її звали, одразу ж повелася зарозуміло, всі їй заважали, всім була незадоволена. Часто була дратівлива і сварилася на весь коридор:

– Хто залишив стілець у коридорі і не прибрав, я тут ходжу запинаюсь. Ей, сусіди!

Хтось із сусідів виходив і прибирав стілець:

– Вибачте, Тетяно Іванівно, це я забула, зараз заберу… просто забула.

Потім ця Тетяна вже сварилася на спільній кухні:

– Чим тут чути? Що за запахи? Це чиї діти шумлять у мене під дверима? Це хто тупає вранці?

І так щодня, тільки й чути було її. Віра та Катя намагалися з нею не перетинатися, не сваритися. Так і йшло життя у гуртожитку, хтось періодично виїжджав, хтось заселявся.

А одного літнього дня під’їхала машина до під’їзду з нехитрими меблями. З кабіни вийшла молода жінка, а з нею дочка років із десять. Всі звернули увагу на те, що дівчинка була втомленою та погано виглядала. Ірочка нездужала від народження. Її батько працював на швейній фабриці інженером, а мама доглядала доньку. Це були добрі люди. Жили вони тихо та скромно, нікому не заважали, окрім Тетяни. Ірочка іноді виходила з кімнати, гуляла коридором, а зустрівши Тетяну, чемно віталася, але та тільки відверталася і гордо проходила повз.

Тетяна жила через стінку з ними, і давно хотіла прибрати до рук цю кімнату, але віддали цю кімнату іншій сім’ї.

Якось Ірочку забрала «швидка», потім їй терміново знадобилася процедура. А на процедуру були потрібні гроші, їхати треба у Київ. Сусіди гуртожитком скинулися, хто скільки зміг, за винятком Тетяни.

– Ще чого, я живу одна із сином, і мені ніхто не допомагає. Не маю грошей, не дам. А що вони собі думали? Знали, що дитина народилася слабенькою, могли б залишити в дитбудинку. У нас слава Богу є такі спеціальні заклади, де живуть такі діти, – голосно сварилася на весь коридор вона.

Зібрані гроші сусіди віддали матері Ірочки, і вони поїхали на процедуру. Щоправда, не вистачило зібраних грошей, але якось батьки обійшлися, у когось зайняли, і процедуру зробили успішно. Дівчинці стало краще, спеціалісти обіцяли їй повне та щасливе життя. Потім батьки Ірочки отримали квартиру та поїхали з гуртожитку, довго дякували сусідам та запрошували на новосілля. А Тетяна все ж таки випросила їхню кімнату.

Потім поїхали Віра з чоловіком в інше місто, а Катя із сім’єю теж придбали квартиру та переїхали. Але незадовго до того, як поїхала Катя з сім’єю, у гуртожитку трапився випадок.

В один із зимових днів син Тетяни бігав з хлопцями по дахах гаражів, і з ним трапилася біда. Потрібна була процедура, а це гроші й чималі.

І добрі сусіди знову зібрали гроші, незважаючи на те, що Тетяна наставила давно всіх проти себе. Збирали всі, хто і скільки зможе – ті, хто мішався під ногами, ті, хто тупав ногами, дратував її з кожного приводу. Родичі в неї були десь, але нічого не дали, і Тетяна притихла.

– Потім і ми переїхали сюди до квартири, а Тетяна так і залишилася із сином жити у гуртожитку, – розповідала сумно Катерина.

– І що ж, більше про неї нічого не чути? – Запитувала Віра.

– Ну чому ж? У мене там лишилися знайомі, вони й розповіли, що сина згодом забрав до себе батько, колишній чоловік Тетяни. Вона замкнулася в собі, щось трапилося з нею. А потім її відвезли на швидкій, і тепер живе вона у спеціалізованій установі. Ось такі справи.

– Знаєш Катю, я завжди вірила в закон бумерангу. Запустиш негатив, а потім отримаєш назад у сто разів більше, а запустиш добро – воно повернеться до тебе обов’язково. Потрібно про це пам’ятати завжди, – промовила з сумом Віра.

Вже пізно ввечері розпрощалися подруги, Катя провела Віру на автобус.

– Ну, подруго, коли ми ще зустрінемося? А знаєш Катю, приїжджай із чоловіком до нас у гості. Ми маємо великий будинок, місця всім вистачить і квартира є, якщо раптом тобі захочеться жити в квартирі. Але я гадаю, не захочеться. У нас гарна природа, живемо за містом неподалік лісу – це щось! Тож чекаємо в гості.

Вам також має сподобатись...

Максим зробив Оксані пропозицію. Закохані одружилися. Одразу після весілля Оксана переїхала у квартиру свого чоловіка. Невдовзі дівчина повідомила Максиму радісну звістку – в них буде дитина! Через два місяці Оксану поклали в лікарню на збереження… Того вечора Максим був удома сам. Він щойно повернувся з лікарні. Відвідувачів не пускали, і Максим просто передав коханій дружині пакет фруктів… Коли Максим переступив поріг квартири, то почув, як за вікном почалася злива. А через пару хвилин раптом пролунав дзвінок у двері. Максим здивовано пішов у коридор. Він відкрив двері й оторопів від несподіванки

Андрій Петрович повернувся додому з магазину. – Галю, а що це двері навстіж? Забула зачинити? Адже мухи налетять…, – гукнув чоловік, проходячи в кімнату до дружини. Андрій Петрович зайшов в кімнату і помітив, що Галина дуже схвильована. – Кохана, що сталося? – кинувся він до дружини.  – Юля… Наша донька… Приїжджала, – слабким голосом відповіла Галина Семенівна. – І? Щось в неї сталося? – почав ще більше хвилюватися чоловік. – Ні… Але вона таке сказала…, – тихо додала Галина, на хвилину замовкла, збираючись з думками, і передала слова доньки чоловіку. Андрій Петрович вислухав дружину і…ахнув від почутого

Наталя привела сина Іванка до баби Ганни. Бабусю вона знайшла по оголошенню. Баба Ганна мала побути з Іваном до вечора. – Ось вам мій номер телефону, – сказала Наталя. – Іванку, сьогодні ти побудеш з цією бабусею, – сказала вона сину. Якщо що – дзвони. Наталя швидко поцілувала сина і поспішила на роботу… Цілий день вона працювала як у тумані, і постійно чекала дзвінка сина. Але Іванко чомусь вперто не хотів їй дзвонити… Після роботи Наталя прийшла по Іванка. Вона думала, що він, уже зібраний, чекатиме біля дверей. Але все було не так… У дверях стояла тільки баба Ганна! Наталя застигла від здивування

Марина розлучилася двадцять років тому. Зараз саме слово «шлюб» викликало у неї нервовість. Спогади про нескінченні сварки й контроль колишнього чоловіка досі діставали її. – Де ти була? Чому телефон не відповідає? – Марина щоразу згадувала його обличчя, коли йшлося про сімейне життя. – Я ж говорила, що в мене нарада… – вона зіщулювалася під його поглядом, почуваючи себе школяркою, яка нашкодила. – А може, ти зустрічалася з коханцем?! – раптом казав чоловік. – Я все про тебе знаю! Все! – Мариночко! – голос Олексія повернув її до реальності. – Що з тобою? Ти побіліла… Він не розумів, що відбувається