Життєві історії

– Віро, це ти? – почула Віра голос за спиною, обернулася і побачила свою колишню сусідку Катю. – Так, це я Катю! – радісно сказала Віра. – Це ж скільки ми не бачилися! А ходімо до мене в гості, посидимо поговоримо? – запропонувала Катя. – Не відмовлюся, – погодилася Віра. Подруги вмостилися за стіл і полилася їхня розмова. – А пам’ятаєш нашу сусідку Тетяну? – раптом сказала Катя. – Так, її не забудеш! – відповіла Віра. – А про її ситуацію знаєш? – запитала подруга. – Ні, а що там? – поцікавилася Віра. І Катя все розповіла подрузі. Віра вислухала її і зстигла від почутого

– Віро, це ти? Віра?! – лунав за спиною знайомий і дзвінкий голос Каті. Віра не могла його переплутати ні з чиїм голосом, дуже довгий час вони жили поряд у сімейному гуртожитку. 

– Так, це я Катю! – обернулася вона, і жінки кинулися один одному в обійми.

– Ах, яка ти стала, Віро, ще красивіша, жіночніша. Скільки ми не бачились? Років вісімнадцять точно минуло, – щебетала Катя, оглядаючи з ніг до голови Віру.

– Так, Катю, багато років минуло, а ти трохи змінилася, – говорила Віра, дивлячись на подругу, що очевидно набрала зайвого.

– Ого, скажеш теж, трохи. Та ти дивися, як багато мене стало! Вдвічі більше, ніж тоді, – голосно і задерикувато сміялася Катя, її сміх таким самим і залишився, як тоді в молодості. – Та годі тобі, Віро я зовсім не переживаю з приводу моїх зайвих кілограмів. Давно звикла, мені так зручно. Ходімо до мене в гості, я тут недалеко живу, Сашко мій на роботі, ну а донька вже заміж вискочила і мамою стала.

Коли вмостилися за стіл, Катя розлила чай по чашках, принесла цукерки, печиво. І полилася їхня розмова, спогади та розмови.

– А ти що тут у містечку нашому забула? – Запитала Катерина, і сама собі відповіла: – А, так, у тебе ж мати тут і брат старший.

– Була мама. Позавчора не стало її. Брат повідомив, я одразу приїхала. Правда приїхала одна, Вітя мій не зміг, у нього робота. Олег із дружиною тільки поїхали до Туреччини у відпустку, не стала їх турбувати. Потім подзвоню. Навіщо їм відпустку псувати, однаково нічим не допоможуть. А я завтра повертаюся додому. Брат із дружиною мене проводять.

– Зрозуміло, Віро, сумно це, коли батьків не стає. Але в мене поки що мама жива і Слава Богу.

А пам’ятаєш, як ми з тобою дружно жили в нашому гуртожитку, та й не лише ми, всі сусіди раніше були дружні. А пам’ятаєш Тетяну?

– Так, пам’ятаю, ще б пак. Вічно незадоволена, вона десь тут живе? – цікавилася Віра.

– Так, десь тут, але не дай Бог таку долю нікому, – серйозно промовила Катерина.

В молодості вони жили у сімейному гуртожитку через стінку. Віра з Віктором та маленьким сином, а Катя та Сашко з маленькою донькою. Містечко велике, є багатоповерхівки, але зараз змінилося на краще, дороги хороші та збудували новий мікрорайон з лікарнею та школою, дитячими садками.

Гуртожиток був сімейним і з раннього ранку починався рух загальним коридором.

Катя з Вірою, як сусіди, жили дружно. Спільні свята святкували разом сім’ями, дні народження теж. Гуляли разом і за дітьми доглядали, якщо раптом треба було залишити дитину та відлучитись у справах. Довіряли одне одному. І взагалі всі сусіди допомагали один одному, позичали сіль та гроші, і це було в порядку речей.

Якось поруч із Катею через стінку сусіди придбали квартиру та поїхали з гуртожитку. Проводили всі, так було завжди. А в кімнату, що звільнилася, заселилася самотня жінка з сином років одинадцятої. Тетяна, так її звали, одразу ж повелася зарозуміло, всі їй заважали, всім була незадоволена. Часто була дратівлива і сварилася на весь коридор:

– Хто залишив стілець у коридорі і не прибрав, я тут ходжу запинаюсь. Ей, сусіди!

Хтось із сусідів виходив і прибирав стілець:

– Вибачте, Тетяно Іванівно, це я забула, зараз заберу… просто забула.

Потім ця Тетяна вже сварилася на спільній кухні:

– Чим тут чути? Що за запахи? Це чиї діти шумлять у мене під дверима? Це хто тупає вранці?

І так щодня, тільки й чути було її. Віра та Катя намагалися з нею не перетинатися, не сваритися. Так і йшло життя у гуртожитку, хтось періодично виїжджав, хтось заселявся.

А одного літнього дня під’їхала машина до під’їзду з нехитрими меблями. З кабіни вийшла молода жінка, а з нею дочка років із десять. Всі звернули увагу на те, що дівчинка була втомленою та погано виглядала. Ірочка нездужала від народження. Її батько працював на швейній фабриці інженером, а мама доглядала доньку. Це були добрі люди. Жили вони тихо та скромно, нікому не заважали, окрім Тетяни. Ірочка іноді виходила з кімнати, гуляла коридором, а зустрівши Тетяну, чемно віталася, але та тільки відверталася і гордо проходила повз.

Тетяна жила через стінку з ними, і давно хотіла прибрати до рук цю кімнату, але віддали цю кімнату іншій сім’ї.

Якось Ірочку забрала «швидка», потім їй терміново знадобилася процедура. А на процедуру були потрібні гроші, їхати треба у Київ. Сусіди гуртожитком скинулися, хто скільки зміг, за винятком Тетяни.

– Ще чого, я живу одна із сином, і мені ніхто не допомагає. Не маю грошей, не дам. А що вони собі думали? Знали, що дитина народилася слабенькою, могли б залишити в дитбудинку. У нас слава Богу є такі спеціальні заклади, де живуть такі діти, – голосно сварилася на весь коридор вона.

Зібрані гроші сусіди віддали матері Ірочки, і вони поїхали на процедуру. Щоправда, не вистачило зібраних грошей, але якось батьки обійшлися, у когось зайняли, і процедуру зробили успішно. Дівчинці стало краще, спеціалісти обіцяли їй повне та щасливе життя. Потім батьки Ірочки отримали квартиру та поїхали з гуртожитку, довго дякували сусідам та запрошували на новосілля. А Тетяна все ж таки випросила їхню кімнату.

Потім поїхали Віра з чоловіком в інше місто, а Катя із сім’єю теж придбали квартиру та переїхали. Але незадовго до того, як поїхала Катя з сім’єю, у гуртожитку трапився випадок.

В один із зимових днів син Тетяни бігав з хлопцями по дахах гаражів, і з ним трапилася біда. Потрібна була процедура, а це гроші й чималі.

І добрі сусіди знову зібрали гроші, незважаючи на те, що Тетяна наставила давно всіх проти себе. Збирали всі, хто і скільки зможе – ті, хто мішався під ногами, ті, хто тупав ногами, дратував її з кожного приводу. Родичі в неї були десь, але нічого не дали, і Тетяна притихла.

– Потім і ми переїхали сюди до квартири, а Тетяна так і залишилася із сином жити у гуртожитку, – розповідала сумно Катерина.

– І що ж, більше про неї нічого не чути? – Запитувала Віра.

– Ну чому ж? У мене там лишилися знайомі, вони й розповіли, що сина згодом забрав до себе батько, колишній чоловік Тетяни. Вона замкнулася в собі, щось трапилося з нею. А потім її відвезли на швидкій, і тепер живе вона у спеціалізованій установі. Ось такі справи.

– Знаєш Катю, я завжди вірила в закон бумерангу. Запустиш негатив, а потім отримаєш назад у сто разів більше, а запустиш добро – воно повернеться до тебе обов’язково. Потрібно про це пам’ятати завжди, – промовила з сумом Віра.

Вже пізно ввечері розпрощалися подруги, Катя провела Віру на автобус.

– Ну, подруго, коли ми ще зустрінемося? А знаєш Катю, приїжджай із чоловіком до нас у гості. Ми маємо великий будинок, місця всім вистачить і квартира є, якщо раптом тобі захочеться жити в квартирі. Але я гадаю, не захочеться. У нас гарна природа, живемо за містом неподалік лісу – це щось! Тож чекаємо в гості.

Вам також має сподобатись...

Ігор сидів на дивані і дивився телевізор, коли в кімнату зайшла дружина. – І довго ти збирався це приховувати? – Ольга з докором дивилася на чоловіка. – Приховувати що? – здивувався Ігор. – Не кажи загадками. – Ігоре, мені щойно написала твоя мама, і розповіла ваш маленький «секретик», – раптом сказала Ольга, вказуючи поглядом на телефон. – Який ще секрет? – не розумів чоловік. – Який секрет? Ось, дивись сам, – додала дружина, відкрила на телефоні повідомлення і повернула екран до чоловіка. Ігор глянув на телефон дружини, прочитав повідомлення і остовпів від прочитаного

Ніна Миколаївна збиралася вже лягати спати, коли у двері подзвонили. – Ти чому так пізно? – здивувалася Ніна Миколаївна, побачивши на порозі свою доньку Віру. – Щось сталося? – Нічого особливого не сталося, – якось єхидно відповіла Віра. – Просто мене знайшов мій рідний брат! – Хто-хто? – перепитала мати. – Брат, мамо! Мій брат і твій син! – вигукнула Віра. – Доню, який брат? Про що ти говориш? Поясни нормально! – Ніна Миколаївна здивовано дивилася на доньку, не розуміючи, що відбувається

Тамара вийшла на пенсію. Вільного часу стало багато. Жінці не вистачало простого людського тепла! Аж тут раптом Тамарі подзвонив син Роман. Він запитав дозволу… Переїхати до неї! – Звісно, ​​можна! – сказала Тамара. – А що у вас там сталося з твоєю Мариною? – Розлучаємось, – сухо відповів Роман і кинув слухавку. Тамара вирішила поговорити з невісткою. – Мариночко, що ж вам не жилося?! – ахнула вона. – Роман заробляє, не гуляє, все в дім! Що не так? – Одна з причин – ви, Тамаро Дмитрівно! – раптом хитро посміхнулася Марина. Тамара застигла від почутого з телефоном в руках

Галина Іванівна вийшла на подвірʼя. Вона взяла свою табуретку, бо лавки ще були мокрі після дощу. Вийшовши на сонячне місце, вона сіла і вдихнула з насолодою свіже літнє повітря. – Ох, як добре! – вихопилося в неї. Раптом жінка помітила біля себе сусідську дівчинку Тетянку. Їй було чотири рочки. Маленька стояла біля Галини Іванівни. – Здрастуйте, бабо Галю… – сказала дівчинка і сховала щось за спиною. – Що там у тебе? Покажи, – попросила Галина Іванівна і погладила Тетянку по плечу. Дівчинка неохоче показала, щось у руці… Галина Іванівна здивовано дивилася на малечу